1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Попередня частина тут
Турецька революція і татари (продовження)
Турецький мешрутієт [запровадження конституційної монархії після революції 1908 р.] став джерелом надії та енергії для татар, особливо для татарської інтелігенції. Він розширював горизонти і зміцнював підстави національного характеру. Після запровадження в Туреччині конституційного правління серед татар зросла кількість передплатників газет «Ikdam» [«Наполегливість»], «Sırat-ı müstakim» [«Прямий шлях»], «Beyânülhak» [«Маніфест істини»]. Часопис «Türkü Yurdu» [«Турецька батьківщина»] поширювався по домівках як священна книга. Зрозуміло, це помітила царська адміністрація, таку пресу було заборонено ввозити до Росії, частими стали обшуки й арешти.
Після змін в Туреччині у 1908 році татарська преса почала публікувати безліч передруків з турецької преси, численними стали статті з обговоренням подій в Туреччині. Внаслідок цього татарські газети, захищаючи турецький мешрутієт, часто вступали у гарячу полеміку із російськими журналістами. Все це було пов'язано із тим впливом, який турецькі реформи 1908 року справили на зміцнення національної самосвідомості татар. Власне, тому – через позитивний вплив турецького мешрутієту на татар, – кожен виступ, кожен рух і кожну групу в Туреччині, спрямовані проти «Cemiyeti İttihat ve Terakki» [«Товариства «Єднання і прогрес»], творця турецьких змін, татари вважали – без будь-якого аналізу і критики – такими, що заслуговують лише на засудження.
Майже ніхто з татарських школярів і студентів в Туреччині не приєднався до жодного з опозиційних до [товариства] «İttihat ve Terakki» кіл. Всі вони завжди підтримували його всім своїм серцем. І що з того, що партія на той час не знала про вплив, який вона мала на татар, і не відчувала, наскільки татарські студенти в Стамбулі були до неї прив'язані. І ми теж не намагалися встановити безпосередні контакти із «İttihat ve Terakki», ймовірно, тому, що були позбавлені політичного досвіду. На жаль, набагато пізніше ми побачили, які гіркі це принесло результати.
Наша діяльність у «Talebe Cemiyeti» [«Товаристві учнівської молоді»] та у нашій підпільній організації «Vatan» [«Вітчизна»] систематично розвивалася. Ми були пов'язані найсвятішою метою – одним словом: «Революція!». Це слово повністю заволоділо нашими думками.
Товариш Абдулхакім Хільмі [Аблякім Ільмі], студент університету, днями і ночами, тільки-но знаходив час, працював над історією Криму для того, аби підготувати доповнення, які він мав намір внести у [книгу] «Gülbün-ü Hanan» [«Рожевий кущ ханів або історія Криму»]. Кожного разу, коли ми зустрічалися, він із новим натхненням розповідав нам про могутність та занепад Кримського ханату. Звичайно, коли ми дізналися, що у різні епохи ханат завдавав ударів Москві, це зробило нас щасливими. Але, у той же час, турботи про революцію, які панували над нашими умами, не дозволяли нам любити нашу історію. Ми вважали, що ханат був тиранією, ми ненавиділи його. З іншого боку, бідний Абдулхакім Хільмі із плином часу щоразу більше прив'язувався до історії Криму, щоразу краще розумів позитивну і важливу роль, яку Крим відігравав для Туреччини, а у внутрішньому устрої ханату він бачив не стільки тиранію, скільки особливий спосіб управління, близький до конституційного правління. Він стверджував, що ми повинні спробувати за допомогою такої інтерпретації історії ханату вплинути на наш народ і нашу молодь. Одначе ж, ані його азарт і логіка, ані наш народницький і національний настрій не завадили нам віддати пріоритет революційним ідеям.
Ми не зауважили, що Росія рухається до повного розпаду
Ані тоді, ані пізніше ми не зауважили, що Росія рухається до повного розпаду. Цілковите визволення нашої батьківщини було для нас нездійсненною мрією. Ми навіть не думали про це… Тому ми вважали, що якщо судилося наступити процвітанню нашої батьківщини, приреченої на перебування в Росії, а нашому народу судилося досягти відповідного рівня цивілізації, то ми повинні були діяти, перш за все, заради успіху революції в Росії. У той час пантюркизм ще не цілком захопив нас. Власне, ми навіть самі не розуміли нашої тюркскості. Історія Криму, поезія і проза на кримському діалекті створювалися з цієї обмеженої точки зору.
«Yirminci Asırda Tatar Milleti Mazlumesi»
Моя брошура під назвою «Yirminci Asırda Tatar Milleti Mazlumesi» [«Утиски татарського народу у ХХ столітті»] також була продуктом такого способу мислення. Ми навіть ще не позначили тієї сутності, яку планували назвати «Tatar Milleti» [«татарський народ»]. Наприклад, ми не виявили інтересу до кримців, що жили у Туреччині та в Добруджі [причорноморських областях Болгарії і Румунії]. Ми думали про наш народ в Криму і прагнули до визволення цих людей з-під ярма тиранії. Однак, у той час ми не розуміли, що в Росії, крім нас і мусульманських спільнот, є й інші народи, які перебували у такій самій ситуації, і що у цій «великій справі» [тобто революції] нам потрібніше й суттєвіше домовитися із цими народами, ніж прийти до порозуміння із російськими партіями та революціонерами.
Моя невеличка 30-сторінкова брошура була написана у цьому дусі. У цій брошурі я наголошував на необхідності успіху революції та падіння царизму для реформи духовного управління, перехоплення з російських рук вакуфів, зміцнення нашої освіти і цивілізаційних тенденцій. Я виступав не тільки проти царизму, а й безпосередньо проти особи царя.
Я опублікував свою брошуру під псевдонімом Шехап Незіхі. Я вважав, що завдяки цьому заходу безпеки мене не зловлять. Мої думки рухалися у такому напрямі: оскільки імена Шехап та Незіхі не використовуються в Криму, росіяни подумають, що брошура була написана якимось молодим турком зі Стамбула. У цьому, власне, і проявився брак нашого досвіду в школі революції.
Томи Корану
Публікація цієї скромної брошури, у якій, крім сильних емоцій і гарячкового запалу, не містилося ніякого глибокого сенсу, зробила, проте, значний вплив на всю кримську молодь. Наше товариство «Vatan» ухвалило рішення доставити брошуру в Крим за допомогою одного з наших товаришів. Поїхати повинен був Абдулла Велід. Аби його місія була успішною, ми придумали простий спосіб: ми вийняли сторінки із двох примірників Корану, на це місце вклали 20-30 брошур і все разом віддали на переплітання.
Вийняли сторінки із двох примірників Корану, на це місце вклали 20-30 брошур
Абдулла Велід повісив все це на шию під виглядом примірників Корану і таким чином проніс брошуру через севастопольську митницю. У Акмесджіті він розібрав томи і передав брошури певним знайомим. У свою чергу вони роздали копії обраним учням медресе Татли Діяр у Бахчисараї та гідним довіри вчителям.
Чи мета виправдовує засоби?
Коли ми міркували про повторенням цього простого фортелю, ми зіткнулися з однією фундаментальною проблемою, а саме: деякі з наших товаришів запропонували підготувати описаним способом чотири або п'ять примірників Корану і передати їх для проходження через севастопольську митницю мусульманським мандрівникам і купцям. Але чи мали ми право наражати на небезпеку цих людей без їхньої згоди? Чи буде такий вчинок справедливим? На це питання автори ідеї заявили: «Мета виправдовує засоби», – але це нас не переконало. В нас було глибоко вкорінене почуття релігійних цінностей і моралі. Ця заява суперечила нашій традиції. Для нас було немислимим йти до мети неетичним чином, за допомогою брехні та ницості. Саме тому ми відправили лише два томи Корану за допомогою Абдулли, а двома місяцями пізніше з тим же самим товаришем ми повторили всю операцію, відправивши до Криму чергові два томи.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту
