1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один із найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
«Kirim Talebe Cemiyeti»
На певній зустрічі, яку ми у той час організували разом із [Номаном] Челебіджіханом, Алімом Сеїдом, Абдулхакімом Хільмі [Аблякімом/Абдуль Акімом Ільмі], Абдурахімом Сукутієм та іншими товаришами, ми вирішили створити «Kirim Talebe Cemiyeti» [«Товариство кримської учнівської молоді»]. З цією метою усі кримські студенти зібралися в одному кираатхане [кав'ярні-читальні] у кварталі Беязит, це було у п'ятницю, і групою у більш ніж тридцять осіб ми створили товариство. На цих зборах підготовка статуту товариства була доручена комітету, до якого увійшли також Челебіджіхан і я. На наступній зустрічі ми з легкістю організували прийняття статуту. Однак, коли справа дійшла до преамбули, наше товариство пережило перший шторм. Я написав преамбулу разом з Челебіджіханом – вона патетично визначала цілі товариства: цивілізаційне і політичне відродження кримського народу, і забезпечення йому можливості самовизначення. Такий її зміст викликав шалений спротив з боку наших товаришів. Вони особливо критикували той факт, що ми без їхньої згоди веліли надрукувати преамбулу на початку статуту. Вони постановили, щоб ми виключили преамбулу зі статуту, статут повторно відправили до друку, а витрати покрили з наших власних коштів. Разом із Челебіджіханом ми сховали близько двадцяти примірників статуту, а решту занесли до друкарні та веліли вилучити преамбулу.
Досі ми вірили, що істина одна, і кожен сприймає її однаково
Однак той перший удар, якого ми зазнали у громадському житті, багато чому нас навчив. Досі ми вірили, що істина одна, і кожен сприймає її однаково. Ми ще не знали, що неможливо від посіву відразу перейти до жнив. Нашою найсерйознішою помилкою було те, що ми змішали культурні проблеми з політичними. Ми були щиро прив'язані до ідеї змін і вірили, що тільки від освічених людей, від народу, що бореться за ці зміни, ми можемо очікувати позитивних результатів на шляху змін. Ми вірили, що зміни в Росії відбудуться, і до цього молодь і весь наш народ ми хотіли постійно готувати.
Отримуючи затвердження статуту і офіційний дозвіл на діяльність, ми трохи намучилися. Разом із Челебіджіханом ми вирішили залагодити справу у найбільш компетентній інституції. З цією метою ми вирушили на аудієнцію до [Мехмеда] Талаат Бея [він же Талаат Паша], який на той час виконував обов'язки міністра внутрішніх справ. Ми відразу відчули, що Талаат Бей приймає нас доброзичливо, в нас зародилося відчуття, що він візьме нас під заступництво, і з цим переконанням ми описали міністру цілі нашого товариства. Челебіджіхан у декількох словах виклав, що нашим завданням є не тільки культурна діяльність, зазначена у статуті, але також, і це наша головна мета, боротьба із царським деспотизмом. Талаат Бей відповів нам не словами, а красномовним, пекучим поглядом, побажав нам успіхів і пообіцяв, що питання офіційного дозволу для товариства буде залагоджено. Цей дозвіл було дано «Kirim Talebe Cemiyeti» 30 грудня 1324/1908 року, і з цієї дати товариство почало офіційно діяти.
Товариство створило хорошу платформу для перевірки моралі наших членів
Опозиція з боку більшості наших товаришів навчила нас, що для досягнення наших цілей нам необхідно додатково створити таємну організацію. Наше зареєстроване товариство створило хорошу платформу для перевірки моралі наших членів. Ми могли дізнатися, хто з них більше, ніж роботою у товаристві, зацікавлений у почестях, хто більше, ніж правду, цінує свою кар'єру, хто легковажний, не хазяїн своїм словам, не може зберігати таємниці.
Товариство «Vatan»
У той час стамбульська преса обговорювала різні ліберальні товариства і важливу роль, яку вони відігравали у житті народів. Те, що ми прочитали про товариство карбонаріїв, котре, як відомо, зіграло істотну роль у звільненні Італії, спонукало нас створити подібну організацію. Наприкінці 1909 року разом з Челебіджіханом, Якубом Керчі, Ахмедом [Аметом] Шукрі та ще кількома товаришами ми заснували у Стамбулі товариство «Vatan» [«Вітчизна»]. Челебіджіхан і я організували кілька груп по п'ять осіб, що складалися з однокласників. Ми також вирішили, що інші наші товариші створять такі групи серед учнів медресе і студентів-богословів. Наш центральний комітет був цілком таємним, ми збиралися раз на місяць – кожен раз в іншому місці.
Незабаром після заснування товариства ми роздобули обладнання та техніку для наших підпільних видань. Спершу ми копіювали написані нами чорнилом для шапірографу [ручної копіювальної машини] листи і прокламації в одному екземплярі на спеціальній масі, розлитій по звичайним металевим банкам. Ми відправляли ці копії до Криму під виглядом листів. Через 1-2 місяці ми купили відмінну машину і почали отримувати сотні прекрасних копій. Ці тексти, що розповідали про реформу релігійного управління в Криму, підпорядкування собі Комісії з вакуфів або реформу медресе ми писали разом із Абдурахімом Сукутієм. Челебіджіхан не мав легкого пера, тому він підписував російською конверти і відправляв їх. Ми тримали машину захованою у скрині із замком у квартирі Челебіджіхана у кварталі Карагюмрюк, і там, коли знали, що ніхто не прийде, працювали – рано вранці або після 12 ночі. Взимку кімната Челебіджіхана опалювалася не так піччю, як за допомогою згаданих металевих банок, які ми нагрівали, ставлячи на розпалений примус. У цей час ми випивали ціле море чаю.
Під час революції 1905 року на з’їзді крикнув власному батькові: «Твою землю ми теж розділимо»
Поки ми провадили цю діяльність, до Стамбулу приїхав Аббас Ширінський, щоб підготувати для російської преси серію статей на тему «нової Туреччини». Сім'я Ширінських відігравала у Криму найважливішу роль – відразу після Гераїв, колишніх кримських ханів. Аббас Мірза Ширінський закінчив Російсько-татарську вчительську семінарію, дуже добре говорив по-російськи і був рішучим прихильником реформ. Він був відомий тим, що під час революції 1905 року на одному з’їзді крикнув власному батькові: «Твою землю ми теж розділимо». Серед кримської молоді він краще за всіх знав російську літературу. На жаль, він впав в алкоголізм – як ми тоді говорили – російську хворобу. Він багато пив, коли не було ракії, пив простий денатурат. Наш товариш Алім Сеїд, який був другом його старшого брата, говорив з ним і намагався допомогти йому. Ми ж через Аліма Сеїда змогли дізнатися, що Аббас думає про реформістські тенденції в Росії та про наших прихильників реформ. Челебіджіхан говорив з ним кілька разів, у мене з ним було дуже мало контактів. Проблема, яка найбільше хвилювала Ширінського, полягала у тому, що, на його думку, навчання у Стамбулі було марним для нашої молоді. Він вважав, що ми повинні повернутися до Росії і вчитися у російських школах.
Гаспирали Ісмаїл Бей у Стамбулі
Кінець 1909 року приніс нам важливу подію. Ми дізналися, що до Стамбулу має приїхати Ісмаїл Бей Гаспирали [Гаспринський]. Ми скликали термінове зібрання нашого «Talebe Cemiyeti», щоб вибрати вітальний комітет. Ми хотіли попросити Ісмаїла Бея виголосити доповіді… Познайомитися з ним ближче… Розповісти йому про наші ідеї… Ми всі гарячково працювали над підготовкою візиту.
Він впав в алкоголізм – як ми тоді говорили – російську хворобу
Нарешті, очікуваний день настав. Ми орендували невеликий пароплав, прикрасили його турецькими прапорами, розмістили усередині оркестр, що складався із товаришів з молодших класів. Ми виплили на Босфор. Навпроти [кварталу] Тарабья ми вітали пароплав, на якому плив наш гість. Оркестр почав грати марш свободи. Ми скандували: «Ісмаїл Бей, Ісмаїл Бей!» Через хвилину наш учитель з'явився на борту, на голові у нього був ковпак [традиційна кримськотатарська шапка]. Він привітав нас. На пристані [кварталу] Сіркеджі ми забрали його на наш корабель і з кількома товаришами супроводжували його аж до готелю «Hedivial Palas» біля [підземного залізничного] тунелю у кварталі Бейоглу. Там я підійшов поцілувати руку Ісмаїла Бея, і простягнув йому програму, яку ми підготували. Перше враження, яке справив на нас Ісмаїл Бей, було самовладання і витримка. Спочатку ми розглядали його серйозність як ознаку гордині, те, що він мало спілкувався з нами, ми також пов'язували з гординею. Ісмаїлом Беєм не володіли думки про те, як викликати симпатію, він думав про «справу». Йому було приємно бути прикладом для нас, і він діяв у цьому дусі. Як же далеко ми тоді були від розуміння цього.
Під час доповіді, яку він виголосив у кираатхане Февзіє у кварталі Шехзадебаші, також виступили Риза Тевфік, Ахмет Мідхат і Юсуф Акчура. Доповідь було повністю опубліковано друкарнею газети «Sırat-ı müstakim» [«Прямий шлях»].
Далі буде
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту
