/
/
Сонце повільно викочується з-за дерев на чисте синє небо. П’янить запахами різнотрав’я, у небі ширяють птахи. Під ногами – яр на кілька десятків метрів, що впирається у крутий вигин Сіверського Дінця. Легкий вітерець грається із зеленню на схилах. Над Крейдяними горами розвиднюється. Про те, що все це відбувається на Донбасі, нагадує хіба що труба ТЕЦ, що стирчить десь із-за дерев на горизонті.
Біля підніжжя «гір», як їх називають місцеві, розкинулося невеличке село Крива Лука. З-поміж сотень подібних українських сіл його вирізняє сусідство з природним заповідником «Крейдяна флора», про що час від часу згадують місцеві. А ще 2014-го року сюди, на свої дачі, перебралися кілька жителів Донецька. Сподівалися, що за «місяць-два все заспокоїться» і можна буде повернутися додому. Однак згодом стало зрозуміло, що війна надовго.
«На території заповідника досі знаходять снаряди, виїжджають групи саперів. Так, 2014-го тут були бої з сепаратистами. Українська артилерія стояла по один бік села, позиції бойовиків були по інший. І тут літали снаряди. Десь із місяць тому сапери знайшли нерозірваний чи то «Град», чи то міну», – розповідає директор заповідника Сергій Лиманський.
Він погодився провести для нас невеличку екскурсію заповідною територією. Поки ми видираємося на гору, чоловік продовжує розповідь.
«Обережно, дивіться під ноги. Тут досі лишилися траншеї часів Другої світової. От бачите, заглиблення в землі – це ще від 1940-х. А он там, за кілька десятків метрів, воронка. Це вже відносно свіже: розрив мін у 2014-му», – говорить Сергій, показуючи рукою на ями.
Піднімаємося вище. З вершини пагорба відкривається вид на околиці. Чути, як десь унизу, в полі, гуде трактор. Часом до цих звуків додаються мотори автомобілів, що переїжджають понтонний міст. Прокидається й село: чути, як гавкають собаки, надривно кукурікають півні. Невеличкі з такої висоти люди походжають у дворах будинків.
«Взагалі, сюди прохід заборонений. Адже тут ростуть рідкісні рослини. Як от крейдяна сосна. Одну з них ми проходили, як піднімалися. Якщо ви звернули увагу, її зламали, коли вішали український прапор. Це, на мою думку, неприпустимо, у заповіднику не має бути втручання людини! Я пояснюю місцевим, що сюди ходити не можна, однак часом вони не слухають», – скаржиться чоловік.
Ми спускаємося в село. На розі вулиць прощаємося з Сергієм. Він сідає на велосипед і вирушає в своїх справах. Ми ж прямуємо на зустріч до Яни Синиці – донеччанки, яка віднедавна намагається розвивати в Кривій Луці зелений туризм. Її історія майже класична для Донбасу: 2014-го виїхала з Донецька, перебралася на дачу в сподіванні на швидке завершення війни, а згодом там і залишилася. Заходимо у двір будинку, який стоїть прямо під «горою». У тіні дерев уже метушаться господарі. З хати виносять домашнє молоко, варення, млинці. Вільний простір на столі швидко зменшується. Яна посміхається, каже: в туризмі найважливіше – вміти приймати гостей.
«Туризмом я займаюся від 1997 року. А своя фірма з'явилася лише 2004-го. Почали ми з популяризації маршрутів у нашому регіоні, на Донбасі. Адже це важливо – розуміти, де ти живеш. Аби іншим можна було розповісти, хто ти й звідки, що довкола тебе вдома. Спочатку треба вивчити свою історію і навчитися приймати гостей. А вже потім їхати кудись подорожувати», – усміхаючись, каже жінка.
Поряд із нею Леонід Довгий. Саме на його дачі ми й зустрічаємся з Яною. Він також переселенець із Донецька. До війни займався фотографією.А потім вибрався подалі від бойових дій у село, на дачу друзів, які дозволили йому там пожити. Захопився бджільництвом. Планує збудувати невеличкий кемпінг на території присадибної ділянки. Аби туристи могли відпочивати. Яна додає: ідея створення бренду «Крива Лука» з’явилася приблизно два роки тому, коли жінка остаточно зрозуміла, що в Донецьк найближчим часом повернутися не зможе.
«Спочатку ми планували повернутися в Донецьк у вересні, потім – до Нового року. Час минав, але визначеності не було. Я зрозуміла, що так чекати можна довго. І врешті треба починати щось робити. Я розуміла, що я хочу працювати в туризмі, займатися улюбленою справою – чи то через те, що я більше нічого не вмію добре робити, чи то через те, що я люблю цю роботу. Згодом у мене з’явилися однодумці. Їх було чимало на першому етапі. А в 2015-му з’явився конкурс бізнес-ґрантів від ПРООН. Я побоялася подавати заявку на велику суму грошей, вирішила спробувати на мінімальну – 75 тисяч гривень. Цей ґрант давали на створення одного робочого місця. Якщо чесно, не думала, що вийде. Однак ми отримали його, закупили обладнання для проведення різних заходів. Воно нам дуже допомагає працювати з туристами», – хвалиться Яна, попиваючи каву.
Із хати виходить Леонід. Він кладе на стілець неподалік захисний костюм для роботи з бджолами. Запрошує подивитися на вулики. На пасіці в господаря до десятка невеличких бджолиних будиночків. Чоловік бідкається: не всі встиг пофарбувати. Після обробки бджіл ми йдемо до місця, де він планує влаштувати кемпінг для туристів.
«Тут, під горою, ще не заповідник, тому можна будувати. Нашого директора ця ініціатива може насторожити, але всі прекрасно розуміють, що Крейдяні гори – то заповідна територія. І ходити туди ніхто не збирається. А тут я думав кинути дерев’яний настил, аби люди могли поставити намети. Хотів провести wi-fi, поставити генератор, душ. Аби туристи могли приїхати й відпочити кілька днів, емоційно розвантажитися. Ще були плани зайнятися апітерапією (лікування бджолами – ред.), зараз вивчаємо це питання», – розповідає Леонід.
Сонце, між тим, потихеньку видирається в зеніт. Ми повертаємося в двір, до прохолоди дерев, кави і розмов про туризм.
«Врешті, згодом наша бізнес-ідея «Крива Лука – туристичне село» переросла в громадську ініціативу. Адже туризм об'єднує культуру, людей, цікаві місця. Власне, туризм – це більше, ніж ми собі уявляємо. Так, Криву Луку знають, упізнають. Ми в себе приймаємо друзів, журналістів. Однак поки не готові масово приймати людей. Сподіваюся, в найближчому майбутньому ситуація зміниться», – продовжує розповідь Яна.
Попри все, її ідея зеленого туризму в селі не є суто бізнесовою. На цьому наголошує й сама донеччанка. Каже, так чи інакше, але всі туристичні ініціативи зачіпають життя села.
«Займатися своїми бізнес-проектами не виходить, оскільки вони пов'язані з життям села. Наприклад, ми почали активно займатися громадськими ініціативами. Хотілося знайти тему, яка об'єднає людей. Адже у всіх різні політичні уподобання, свій характер, своє ставлення до того, що відбувається в країні. Однак люди єдині в одному: ми живемо в Кривій Луці, вона особлива. І нам хотілося показати місця, де ми живемо, поцікавитися в місцевих жителів, як вони уявляють село років через десять. Так ми організували фотовиставку з видами села. Хотілося ще раз нагадати людям, у якому гарному місці ми живемо. Всі зійшлися в одному: ми хотіли б розвивати в себе зелений туризм», – із запалом говорить Яна.
Приходить бабуся Лідія Миколаївна, сусідка. Розпитує Яну про те, чим може допомогти. Не знайшовши собі роботи, йде з Леонідом віддалік поговорити.
«Це наша хороша сусідка. Активна бабуся, шкода, що самотня. Одна з наших помічниць. Допомагає втілювати наші задуми. Я б ще хотіла, аби в неї була можливість приймати у себе туристів. Щоб вона могла здавати кімнати в своєму домі гостям. Але для початку треба будинок привести до ладу, а з цим складнощі. Їй би збудувати туалет, душову. Бо близьких, як мені відомо, в бабусі немає. А якщо згадувати про ґранти, – навряд хтось виділить кошти для вирішення особистих питань з будинком. А якщо хтось і погодиться, то спробуй доведи, що цим ґрантом ти свої проблеми не хочеш вирішити. І таких історій вистачає», – з сумом говорить Яна. Старенька лишає гостинці зі свого городу і йде додому.
«Є проблеми з інфраструктурою. Вона недостатньо розвинута. Хоча насправді для зеленого туризму не треба багато зусиль. Потрібно дати людині можливість без проблем приєднатися до маршруту, зручно доїхати. Також треба продумати дозвілля для людини. Але в нас поки що немає людей, які будуть працювати з групами гостей – потрібні аніматори, екскурсоводи, гіди, педагоги, психологи тощо. Також шукаємо зацікавлених людей, які на нашій території могли б проводити виїзні заходи. Табори, тренінги, молодіжні програми. Адже набагато краще, коли розповідь веде людина, яка «в темі», яка горить своєю роботою. Так, я б теж могла проводити екскурсії, але це було б не так цікаво», – говорить Яна.
Ми прощаємося з Леонідом і рушаємо до будинку донеччанки. Уже перевалило за полудень, сонце відчутно припікає. Дорогою продовжуємо розмову.
«Перед війною, десь років за два до її початку, зелений туризм активно розвивався і фінансувався. Мене запрошували як експерта для оцінки тих чи інших туристичних можливостей. Я їздила селами, відтоді у мене лишилося багато партнерів і друзів, з якими ми підтримуємо зв’язок. На розвиток зеленої тематики активно вплинуло «Євро-2012». Адже в Донбасу немає свого туристичного образу. І його створення – доволі складна робота», – розповідає Яна.
Ми підходимо до залізного паркану. Поряд припаркований вантажний мікроавтобус. У дворі гавкотом заходиться пес. Яна просить сина сховати собаку. За кілька хвилин заходимо у двір, вмощуємося у крісла під альтанкою. На столі знову з’являється чай.
«На жаль, у мене поки немає багато маршрутів, які можна продавати. Ми їх поки розробляємо. Хіба що сплав на катамаранах із Кривої Луки до Дронівки. І насправді все було б непогано, але в нас виникли нюанси із заповідником Крейдяні гори: яким чином і на яких умовах знайомити людей з цією територією. Нам був потрібен юрист, аби опрацювати договір. Адже гори – природоохоронний об’єкт. І туризм там заборонений. А його директор Сергій Лиманський не в захваті від думки, що там, десь поряд, можуть з’явитися люди. Я намагаюся йому пояснити, що я буду за своїх туристів відповідати. А туристи-одинаки й так туди заходять, їх усіх не відстежиш. Поки намагаємося домовитися про співпрацю. Бо на моє переконання, еколого-просвітницька робота має бути. Щоб пояснити людям будь-якого віку, що природу треба берегти. І на прикладі Крейдяних гір розповісти, чому», – говорить Яна.
«Шкода, що ви приїхали в час, коли в нас нічого не відбувається. Десь за місяць до нас має приїхати делегація з Житомира. Подивитися, як ми тут із зеленим туризмом управляємося. Адже насправді теми для нього в нашому селі лежать на поверхні, їх тільки треба доопрацювати. Є багато непідтверджених легенд та історій. Тож ми шукаємо краєзнавців, істориків. Налагоджуємо з ними контакти. Нас підтримала староста місцевої громади, утвореної після децентралізації. Ну, і не треба забувати, що крім нас є ще села навколо. Те ж Озерне, Ямпіль. І з цієї території можна було б створити туристичний кластер. Крива Лука не може ж існувати окремо», – каже Яна.
За розмовами настає вечір. Сонце поволі сідає за обрій, підсвічуючи хмари, дерева і трубу ТЕЦ у червоний та помаранчевий кольори. Виходимо з колишньої дачі Яни і йдемо селом у сутінках до старої радянської бази відпочинку в Озерному, на якій зупинилися на кілька днів. Проходимо повз хати Леоніда та Лідії Миколаївни. Десь позаду лишаються Крейдяні гори. Входимо під розлогі крони величезних дерев, що ростуть обабіч дороги й опиняємося в зеленому тунелі. Крізь густе листя ледь пробивається світло місяця. У голові весь час крутиться сказане Яною на прощання:
«Про справжній Донбас в Україні знають мало. Люди, які вперше тут опинилися, дивуються. Вони не бачать шахт, териконів і бруду. Натомість від краєвидів перехоплює подих. І користуючись тією увагою до Донбасу, яка зараз є, ми б хотіли показати: ми не стереотип. У нас є на що подивитися. І ми над цим працюємо».
