18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Згадує Гульназ Мазінова: Народилася я у 1932 році в селі Узунджа (з 1945 року Колгоспне під Севастополем ‒ КР). Маленьке село серед гір. Туди машиною не проїхати ‒ дороги немає, кругом гори.
Коли війна почалася, я закінчила 1 клас. Німці прийшли, закрили школи. Усі родичі батька були в партизанах. Всю війну ми годували їх. Батько був зв'язковим, ходив по дрова, відвозив їм продукти. Партизани дуже часто вночі приходили до нас. Коли німці пішли, ми думали, будемо навчатися, але ні, нас змушували працювати. У приміщеннях для тютюну німці тримали коней, ми їх прибирали, потім стали допомагати дорослим, тягали гній, воду для парників.
18 травня 1944 року, коли ми спали, нас розбудили солдати. Один солдат каже мамі: «Збирай дітей, візьміть воду, їжу». Мама розгубилася, дворічного хлопчика з рук не спускала, ми нічого не могли взяти. У чому спали, так і вийшли на вулицю, в одних нічних сорочках.
Зібрали нас біля джамі (мечеть ‒ КР). Усі плачуть, і мама почала плакати й говорити: «Ветан, элял эт, ветан, бельким бир даа къайтып келялмам» (Батьківщино, пробач, батьківщино, може, і не зможу більше повернутися ‒ КР).
Погода була мокра, туман. І ось нас погнали пішки до села Скеле (з 1945 року Родниковське ‒ КР), що за три кілометри. Загнали нас [на територію], де були полонені [і обнесену] колючим дротом. До вечора там простояли.
В одному вагоні перебувало 8 сімей і в кожній родині 7-8 дітей, вагон був повний, ступити нікуди
Тільки увечері вже стало темніти, як почали подавати вантажні машини. Нас завантажили й повезли на залізничний вокзал. Там стояли вагони, і нас туди повантажили. Нас було шестеро: три дівчинки, хлопчик, мати і батько. В одному вагоні перебувало 8 сімей і в кожній родині 7-8 дітей, вагон був повний, ступити нікуди. Дехто їхав сидячи.
В іншому ешелоні їхала татова тітка. У неї нікого не було: чоловіка вбили на фронті, сина єдиного, 18 років, німці повісили у неї на очах; її паралізувало. Нам кажуть: «Хоч ви будете за нею наглядати». І поклали прямо біля дверей, ось-ось впаде.
Я за нею доглядала. Склала пісню:
Гедже келип, Мустафаны
Эвден алдылар.
Мени гъарипни, тепмелеп,
Къаста салдылар.
(Вночі прийшовши, Мустафу
З будинку забрали,
Мене бідну, побивши,
Кинули хвору ‒ КР)
Я їй співала, а вона плакала, облизувала губи, просила пити, а води не було...
На одній зупинці сказали, що довго будемо стояти, сходіть по воду, і я з цим чайником важким, залізним, пішла по воду. Воду набрала, стала підходити до залізниці, а потяг пішов. Я стала бігти, але чайник важкий, а потяг рушає. Мені кричать: «Кидай чайник!». Я кинула чайник і добігла до потяга, встигнувши в останній вагон. Мене підібрали.
Минуло трохи часу, як тітка померла. Ми їхали, потяг не зупинявся. Нарешті зупинився. Її швидко закопали біля залізниці: закидали землею, руки, ноги стирчали. Потяг поїхав...
Потім вже нічого не пам'ятаю ‒ я захворіла на тиф. А коли прийшла до тями й відкрила очі, я лежала на землі, все горіло, спека нестерпна, висока температура, й на вулиці 45 градусів.
Нас вивантажили прямо на станції Верхньо-Комсомольській. Кілька днів ми перебували тут. На вулиці спали ‒ нас не було куди подіти. Потім звільнили брудну казарму солдатську.
Ми хворіли на тиф: я, сестра Леніяр і наш хлопчик. За нами приїхала машина з міліцією і відвезла до лікарні. Була епідемія, люди помирали, як мухи. Хлопчик наш помер. Мама пішла його ховати, а коли прийшла, мене не було. Вона почала кричати: де моя дівчинка!? Їй кажуть: у морзі, серед мертвих. Я була ще тепла... Загалом, мене виходили, чотири місяці пролежала в лікарні...
(Спогад від 10 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
