18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Гульнар Бекаєва, кримська татарка, народилася 18 березня 1937 року в селі Бурун-Елі (з 1948 року Рибне, згодом зникло ‒ КР) Чорноморського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: бабуся, батько Бекай Усман (1892 р.н.), мати Весиля Усман (1897 р.н.), сестра Ава-Шерфе Бекаєва (1925 р.н.), брат Кяшиф Бекаєв (1929 р.н.), сестра Аліме-Шерфе Бекаєва (1932 р.н.), брат Решат Бекаєв (1934 р.н.), я, Гульнар Бекаєва, та сестричка Диляра Бекаєва (1939 р.н.).
На момент депортації сім'я жила в селі Бурун-Елі Чорноморського району Кримської АРСР.
До депортації я не навчалася й не працювала. Мої батьки мали свій будинок із 4-х кімнат і зводили новий будинок, мали комору, хліви, де тримали домашню худобу: дві корови, 40 овець, 2 коня, 2 воли.
Мій дядько з боку матері Халіл Алімов працював головою села Бурун-Елі. Він разом із моїм батьком їздили в центр на нараду, але нічого не розповідали нам.
18 травня 1944 року, на світанку, прийшли 3 солдати озброєні. Усі ми спали. Мама від переляку втратила свідомість. Старша сестра приводила її до тями. Інші одягалися. Один із солдатів ходив кімнатою, квапив нас збиратися, другий стояв біля входу в кімнату, третій ‒ у коридорі. Нікуди ні на крок не випускали, з дому нічого взяти не дозволили. У коморі взяти трохи борошна та щось інше теж не дозволили.
Нас посадили на бричку й повезли в центр села. Батьки думали, що нас розстрілюватимуть, обіймали та плакали. Вранці нас посадили на полуторки й повезли до Євпаторії, на залізничний вокзал. Потім повантажили в телячі вагони, вікна забиті дошками. Через добу ми ‒ діти ‒ почали плакати без води, світла. Мій старший брат Кяшиф вибив дошки з вікна, взяв бідон, набрав у машиніста окріп, напоїв нас.
Їхали ми степами Казахстану. Дорогою, через нещасний випадок, загинула моя бабуся. Ховати нікого не дозволяли, тому мертве тіло бабусі викинули у вікно. У вагоні не було жодних умов. Спали на соломі. Через те що не було туалету, батьки прорізали дірку в підлозі вагона. Коли потяг зупинявся, усі, хто мав посуд, бігли по воду. Хто встигав набрати води, хто відставав від потяга.
Від хвороб та голоду вмирало багато людей, ховати чи тримати їх у вагонах не дозволяли, тому тіла викидали на ходу потяга
Харчування видавали раз на добу: відро баланди на вагон, по шматочку хліба на добу на кожного. Ні чашок, ні ложок, ні кухлів не видавали. Їли по черзі з випадково схопленого посуду. Дорогою багато хто захворів на різні хвороби. Від хвороб та голоду вмирало багато людей, ховати чи тримати їх у вагонах не дозволяли, тому тіла викидали на ходу потяга.
Нас привезли до міста Чирчик Ташкентської області. Вивантажили, повезли в лазню. Спека була 50 градусів. Люди помирали від кишкових інфекцій: черевного тифу, малярії, дизентерії.
Поселили в будівлі без вікон і дверей. В одній кімнаті у кутках розмістилися 4 сім'ї і посередині 2 сім'ї. Присадибними ділянками нас ніхто не забезпечив. У зведенні будинків допомоги не надавали. 5000 рублів на сім'ю не видавали.
Мама померла від голоду, батько, брат і сестра перебували в інфекційному відділенні лікарні, старший брат і старша сестра ‒ у лікарні заводу «Чирчиксельмаш», я та молодша сестричка біля померлої мами плакали. На другий день я пішла в лікарню до тата, сказала, що мама померла. Тато виписався, поховав маму. Тоді й кладовища не було, досі не знаю, де поховали.
Усі мої близькі працювали на заводі «Чирчиксельмаш». Батько працював слюсарем-складальником, старша сестра на залізниці по 10-12 годин вивантажувала залізо, вугілля, дрова тощо. Старший брат працював слюсарем-інструментальником. Молодша сестра була домогосподаркою. Зарплати нам не вистачало на прожиття. Молодший брат, я та сестричка були утриманцями.
За трудову дисципліну членів нашої сім'ї не карали, вони намагалися за дзвінком приходити та йти з роботи. Залишити без дозволу коменданта територію спецпоселення з метою відвідати родичів не могли, за порушення карали. Дядька, через те що їхав до нас у Чирчик із Самарканда, у потязі заарештували, покарали 10 роками в'язниці. Був у «Таштюрмі», потім перевели на зону в селі Таваксай.
У 12 років я пішла до школи в 1-й клас, через те що не було в що взутися, одягнутися. У 1958 році, після закінчення 8-го класу, вступила до медучилища, закінчила в 1964 році.
Після закінчення відправили працювати до медсанчастини «Голодностепбуду» в Янгієрі. Навчалася російською мовою, продовжити свою освіту не змогла, допомоги ні від кого не було. Заборони на навчання не відчувала.
У 1944-56 роках умов для розвитку кримськотатарської культури, мови, мистецтва, випуску газет, журналів, відкриття класів, шкіл рідною мовою не було.
У місцях спецпоселень не дозволяли дотримуватися національних традицій, звичаїв, відзначати національні свята, здійснювати відкрито релігійні обряди ‒ дуа, нікях і дженазе.
У 1995 році я повернулася до Криму, на батьківщину. Живу в селі Аркадіївка Сімферопольського району, прописана на «кілочках» (на виділеній для будівництва житла земельній ділянці ‒ КР), живу у сина.
(Спогад від 21 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
