18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Февзі Бейтуллаєв, кримський татарин, народився 1 травня 1930 року, уродженець села Каракчора Лориндорфського району (з 1948 року Горлівка Первомайського району ‒ КР) Кримської АРСР.
Склад сім'ї на момент депортації: мати Абібе Бейтуллаєва (1905 р.н.), брат Фезазій Бейтуллаєв (1922 р.н.), сестра Зера Бейтуллаєва (1924 р.н.), сестра Зекіє Бейтуллаєва (1929 р.н.), я, Февзі Бейтуллаєв (1930 р.н.), сестра Аліє Бейтуллаєва (1937 р.н.), брат Рефат Бейтуллаєв (1939 р.н.), брат Решат Бейтуллаєв (1940 р.н.), брат Ніят Бейтуллаєв (1941 р.н.) і брат Ленур Бейтуллаєв (1942 р.н.).
На момент депортації наша велика сім'я жила в селі Каракчора у приватному будинку. У сільській школі з викладанням рідною мовою в 1941 році я закінчив 2 клас. У 1944 році сім'я жила в будинку з присадибною ділянкою в 30 соток. У дворі були заготовлені будматеріали для зведення нового будинку. Усе залишилося при виселенні. Господарство складалося з корови, бичка, 12 баранів, 15 курей.
Батько Бітля Бейтуллаєв на початку війни був мобілізований до трудової армії, після чого ми з ним не зустрічалися, його доля нам невідома. Брат батька Барі Бейтуллаєв на початку війни був мобілізований до лав Червоної армії. Успішно закінчив службу, згодом після депортації знайшов свою сім'ю в Узбекистані.
Чітко пам'ятаю тільки, як виганяли зі зброєю, підганяли прикладами, було багато галасу, сльози, крики
Після звільнення села від німецьких окупантів у нас в будинку оселилися 4 військових. Напередодні 18 травня жодних підозр щодо виселення не було, навіть ті військові, які жили у нас в будинку, не попередили.
18 травня 1944 року рано-вранці нас усіх розбудили, змусили швидко одягнутися і вивели на місце збору. Не пам'ятаю, скільки було військових, чітко пам'ятаю тільки, як виганяли зі зброєю, підганяли прикладами, було багато галасу, сльози, крики. Нам жодних постанов не зачитали, не пояснили, що й скільки треба брати з собою, не пояснили, куди й на який час вивозять. Ми всі були шоковані, перелякані.
Мати та 9 дітей пішли на великий навісний майданчик, куди зганяли всіх співвітчизників із села. Там уже стояли автомобілі, швидко завантажували людей і під конвоєм вивозили з села.
З розмов старших, нас відвезли десь за 35 кілометрів ‒ чи то в Джанкой, чи то в Курман (з 1944 року селище Красногвардійське ‒ КР). Там уже були готові вагони, призначені для перевезення худоби.
Нас посадили у вагони. Вагон наш був забитий вщент. Не пам'ятаю, скільки сімей чи людей було, але було дуже задушливо. Жодних умов у вагоні не було, потребу справляли у відро. Для цієї мети був огороджений куток вагона. Самі добували питну воду на нечастих зупинках, бігали, шукали її. На цих же зупинках швидко споруджували вогнище, де кип'ятили воду, щоб потім змішати її з борошном, яке встигли прихопити з собою. Хтось встигав щось приготувати. Після сигналу (гудка) солдати спішно заганяли людей у вагони, пательні та мізерна провізія залишалися на станціях. На маленьких зупинках ми чули, що в інших вагонах помирали люди, їх не встигали ховати, залишали прямо на станціях. У нашому вагоні таких випадків не пам'ятаю.
Лікарів і санітарів у дорозі я не бачив, їх не було. Люди у вагонах завошивіли, ніяких засобів, щоб позбутися вошей, нам не давали.
За перші роки депортації з 22-х сімей переселенців, які жили в кишлаку, залишилося лише 3 сім'ї
У дорозі ми були 22 дні, на кінцеву станцію прибули 10 червня. Наш потяг зупинився на станції Кітаб Кашкадар'їнської області УзССР. На перонах вже стояли в очікуванні гарби (кінські вози). Нас завантажили на них і повезли за 30 кілометрів до колгоспу «Кизил Шарк» Кітабського району. Нас розподілили до місцевого узбека Мухтар-ака. Його сім'я дуже співчутливо поставилася до нас, допомагала, чим могла. У перші дні пили каламутну воду з арика, їли, що трапилося, шовковицю, деякі фрукти. Стояла нестерпна спека, незвична для нас. Почалися епідемії: дизентерія, тиф, малярія. За перші роки депортації з 22-х сімей переселенців, які жили в кишлаку, залишилося лише 3 сім'ї. Помирали сім'ями через хвороби.
Місцеві жителі ‒ узбеки ‒ до нас ставилися доброзичливо, випадків знущань не пам'ятаю. Вони всіляко допомагали, чим могли, хоча самі жили дуже бідно, голодували в напіврозвалених хатинах.
Нас на місцях спецпоселень ніякими будматеріалами не забезпечували, ніякої позики не видавали.
Вся наша сім'я по черзі перехворіла на дизентерію, малярію. У 1944 році помер молодший брат Ленур. Тільки після того, як трохи акліматизувалися і трохи зміцніли, брат, старші сестри та я почали працювати в колгоспі на бавовняних полях. Заробітну плату видавали грошима та продуктами. Сім'я вже не так голодувала.
Нікуди виїжджати не дозволялося. Регулярно відзначалися в комендатурі. Було дуже суворо, за порушення нещадно карали.
У 1947 році від малярії помер брат Фезазій. У 1953 році від інфекційної хвороби померла сестра Аліє.
Комендантський режим тривав до 1956 року. Після скасування комендантського режиму нарешті можна було зустрітися з родичами, які були розкидані по усій республіці.
У 1950 році я вступив до медтехнікуму в місті Карши. Встав на облік у комендатурі міста Карши, один раз на місяць ходили на реєстрацію. У 1954 році закінчив технікум, був направлений у Бішкекський район Кашкадар'їнської області УзССР.
До 1956 року ми не думали про розвиток культури та мистецтва, кримськотатарської мови ‒ треба було виживати у страшних умовах. Після 1956 року життя у місцях спецпоселень стало налагоджуватися. Але багатьох не влаштовували обмеження, наведені в цьому указі («Про скасування обмежень щодо спецпоселення для кримських татар, балкарців, турок ‒ громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни» від 28 квітня 1956 року ‒ КР) і, головне, заборона на повернення до Криму.
У 1957 році ми переїхали з кишлаку до райцентру Кітаб. У 1958 році померла мама від дизентерії. Всі турботи про молодших братів лягли на плечі сестер і мене.
До Криму зміг повернутися лише у квітні 2007 року. Зараз живу в селі Вересаєве Сакського району.
(Спогад від 15 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
