18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Урал були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Сервер Чубукчиєв, кримський татарин (1937 р.н.) ‒ уродженець міста Бахчисарай Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу в 1944 році, здійсненої сталінським режимом колишнього СРСР.
Я, Сервер Чубукчиєв, народився 6 квітня 1937 року в Бахчисараї. Під час депортації наша сім'я складалася з чотирьох осіб: бабуся Фера Асанова (1874 р.н.), мама Сайде Чубукчиєва (1914 р.н.), я, Сервер Чубукчиєв, брат Дилявер Чубукчиєв.
До депортації ми жили в Бахчисараї на вулиці Рози Люксембург. У той час, коли наш батько Білял Чубукчи захищав Радянський Союз, його сім'ю ‒ беззахисних матір, дружину та дітей ‒ депортували з Кримської АРСР. Мама говорила, що перед тим, як депортувати, ходили по домівках і вели облік кримськотатарських сімей. Разом з нами виселили всіх кримських татар, серед них і бабусю з боку батька Есму Чубукчиєву, мати батька Зейнеб Чубукчиєву, двоюрідних сестр батька Майре Німетлаєву і Зіліху Німетлаєву, двоюрідного брата батька Айдера Кайбуллова.
Батько Білял Чубукчи (1910 р.н.) був на фронті, його молодший брат Сулейман Чубукчи (1924 р.н.) був призваний до трудової армії.
18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, стук у двері: вставайте, збирайтеся, вас виселяють, вам на збори 15 хвилин. При виселенні нашої сім'ї фізична сила не застосовувалася, але щодо дядька з боку матері Емір-Усеїна Нієтшаєва застосовувалася. У нього маленька дочка була хвора. Коли йому оголосили про виселення, і він сказав, що дочка хворіє і нікуди не поїде, його побили.
При виселенні нам нічого брати не дозволили. І що могли ми взяти? Бабусі 70 років, ми з братом ‒ діти, а маму зненацька застали, нас одягнути та речі зібрати не змогла.
Нас посадили у вантажні машини й повезли на залізничний вокзал Бахчисарая. Солдати були зі зброєю, конвоювали. На вокзалі нас повантажили в товарні вагони, вони були вщент завантажені людьми.
Дорогою померла дочка дядька Емір-Усеїна Нієтшаєва, її залишили в степу біля залізниці, дядько постійно згадував її і плакав.
Потяг на станціях зупинявся ненадовго, а на роз'їздах ‒ довше.
Дата початку депортації ‒ 18 травня 1944 року, дата прибуття до місця призначення ‒ 3 або 4 червня 1944 року.
Нас зустріли співробітники НКВС, вони кожну родину брали на облік
Ми прибули у Ферганську область, місто Маргилан. Район називався Шовкокомбінат. Нас висадили під палючим сонцем на відкритому місці. Нас зустріли співробітники НКВС, вони кожну родину брали на облік, а комунальне господарство кожну родину на возах розселяло. Місцеві жителі спочатку боялися й остерігалися, бо перед нашим приїздом про нас дуже погано говорили.
Спочатку нас повезли в підвали, наша сім'я пробула там три доби, на четверту добу нас перевезли в один барак і дали одну кімнату в 13 кв. м., вікна та двері були. На зиму давали вугілля потроху. Вода була ‒ колодязь, яким користувалися всі. Продукти давали: гарбуз, пшеницю, шалгам, він схожий на редьку, його зазвичай клали в суп. Бабуся та ми з братом були на утриманні матері, вона працювала на шовковому комбінаті по 8-10 годин у три зміни, отримувала мізерну зарплату. Від матері з розмов знаю, що за п'ять хвилин запізнення на роботу дуже суворо карали.
У місцях спецпоселення усі дорослі від 16 років і більше ходили щомісяця до комендатури на підпис, зобов'язуючись, що нікуди відлучатися не будуть без дозволу комендатури. За порушення ‒ 20 років каторги.
Батько Білял Чубукчи з фронту не повернувся, а його брат Сулейман Чубукчи був у трудармії
Бабуся з боку матері Фера Асанова померла через хворобу 29 листопада 1947 року, а бабуся з боку батька померла від голоду в 1947 році в місті Беговат УзССР.
Батько Білял Чубукчи з фронту не повернувся, а його брат Сулейман Чубукчи був у трудармії. З його розповіді, він працював на лісоповалі в Горьківської області, у Воркуті видобував вугілля, був на риболовлі десь в Охотському морі, був у Гур'єві (Казахстан) на будівництві хімзаводу. Він повернувся до нас у Маргилан у середині 1950-х.
Я в 17 років пішов у 1954 році на роботу учнем столяра в Маргіланське БМУ і продовжував навчання у вечірній школі №2.
До 1956 року нас, кримських татар, в армію не брали. Після указу 1956 року почали брати на службу в армію. У 1957 році я був призваний в армію. Після закінчення служби, тобто демобілізації в 1960 році, я продовжив навчання і закінчив 10 класів. Після закінчення школи я вступив до Андижанського будівельного технікуму на заочне відділення в 1963 році. В 1966 році закінчив і перейшов на роботу техніком-будівельником, працював більше ніж 10 років.
До Криму повернувся в 1988 році й 10 березня 1988 року був прописаний у Первомайському районі, в селі Чернове (радгосп ім. Свердлова), де й живу зараз.
(Спогад від 20 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
