«Росія сьогодні кидає США виклик»: чи почалася після анексії Криму друга Холодна війна?

День 3 грудня 1989 року ввійшов в історію як офіційна дата закінчення Холодної війни. Однак через чверть століття, після анексії Криму Росією та початку війни на Донбасі, низка публіцистів та аналітиків стали використовувати термін «Холодна війна ‒ 2» для опису протистояння між США і Євросоюзом з одного боку та Росією і Китаєм – з іншого.

Про те, наскільки виправдані такі порівняння, і як може надалі розвиватися протистояння Заходу та Сходу, в ефірі Радіо Крим.Реалії ведучий Олександр Лащенко говорить із головним консультантом Національного інституту стратегічних досліджень Миколою Бєлєсковим, російським філософом і публіцистом Ігорем Чубайсом та російським політологом Леонідом Радзіховським.

‒ Пане Миколо, чи можна у зв'язку з подіями у світі після анексії Криму в 2014 році стверджувати, що триває друга Холодна війна?

Бєлєсков: Дійсно, можна сказати, що військове протистояння повернулося. Торік усі країни світу сумарно витратили майже два трильйони доларів на збройні сили. При цьому російсько-американське протистояння ‒ це лише частина загальної картини. Не менш важливе протистояння між Китаєм і США, яке в перспективі буде набагато серйознішим. Звісно, якщо подивитися на Європу, то ті військові угруповання, які є там зараз, складно порівнювати з ситуацією часів Холодної війни, коли в центрі континенту стояли армії ФРН та НДР із сотнями тисяч солдатів, і вони могли почати війну за одним наказом. Зараз такого, на щастя, немає.

‒ І, відповідно, сучасна Росія ‒ зовсім не те ж саме, що Радянський Союз, у військовому плані?​

Бєлєсков: Так, у неї не більше 40% потенціалу СРСР. Американська армія зараз теж менша, ніж тоді, але її потенціал нарощується завдяки новим технологіям. Так чи інакше, на лініях зіткнення немає угруповань, які дозволили б уже завтра розпочати війну: сторонам спочатку потрібно створювати відповідні угруповання, нарощувати сили. У цьому плані ми живемо в безпечнішому світі, хоча можливості для ескалації зберігаються. Грубо кажучи, якийсь інцидент на морі або в повітрі може перерости в бойові дії. Якщо до 2014 року Росія намагалася домовитися з США, то сьогодні кидає їм виклик і хоче таким чином утвердитися як велика держава.

‒ Чи вдається це Кремлю?

Бєлєсков: Можливостей у Росії для ескалації сьогодні набагато більше, ніж 10 років тому, але стверджувати, що вона може нав'язувати іншим країнам новий світовий лад, передчасно. Анексію Криму ніхто не визнав, вторгнення Росії на Донбас теж називають своїм іменем. Домовленості між великими державами про нові сфери впливу так і не досягнуті, тому ситуація склалася патова. З одного боку, Росія показує, що у неї є можливості для тиску і впливу, але закріпити новий статус-кво шляхом обмеженого використання зброї їй не вдалося.

‒ Чи зміниться щось у протистоянні між США та Росією після інавгурації нового президента Джо Байдена у січні 2021 року?

Бєлєсков: Радикальних змін я не очікую: й надалі триватиме довге протистояння, сторони вичікуватимуть, хто першим моргне і погодиться піти на компроміси. У Джо Байдена є відповідна позиція, що українська і загалом європейська безпека – дуже важлива, що потрібно протистояти Росії. Однак радикальних дій США для деокупації Криму або звільнення Донбасу чекати не варто.

‒ Спасибі, Миколо. Ігорю, як ви думаєте: чому Росія знову й знову повертається до протистояння із Заходом?

Чубайс: Річ у тім, що режим, який існує в Росії з 1917 року, – це неправова авторитарно-тоталітарна держава. Щоразу в 20-му столітті, коли політика тоталітаризму в Росії заходила в глухий кут, з'являлися керівники, які намагалися вивести країну з нього. Так чинили Микита Хрущов, Михайло Горбачов, Борис Єльцин. Коли ми рухалися в бік правової держави, відносини з Європою та США покращувалися. Сьогодні ми перебуваємо в тій стадії, коли цих відносин фактично немає, товарообіг зведений до мінімуму, культурний і науковий обмін зупинені. Взагалі, Росія готова укласти новий договір про скорочення наступальних озброєнь зі США, готова до скасування санкцій і до покращення відносин з Європою ‒ тільки для цього потрібно не просто щось сказати, а виконати певну роботу, змінити ситуацію. Тим часом у Росії отруюють Олексія Навального, посилюється цензура, невинних людей звинувачують в екстремізмі. До того ж, як ми переконалися, Росія підписує договори зовсім не для того, щоб їх виконувати. Для покращення відносин із Заходом Росії потрібно змінювати політичну позицію.

‒ Що принесе новий президент Джо Байден трикутнику США-Росія-Україна?​

Чубайс: Байден ‒ один із найбільш інформованих у зовнішній політиці, а цієї кваліфікації не вистачає багатьом європейським лідерам. Вони думають, що переговори з Росією можна вести й надалі, але є стіни, які не здолаєш. Президент Барак Обама декілька разів повірив російському колезі, а потім виявилося, що його обвели навколо пальця. У Байдена як у віцепрезидента при Обамі були дуже великі особисті претензії до Володимира Путіна, і це врешті-решт вплине на ситуацію в Україні. Це за умови, якщо офіційний Київ проводитиме активну політику ‒ а з боку мені бачиться, що в цьому плані все сповільнилося. Колишній президент Петро Порошенко дуже чітко проводив зовнішньополітичну лінію, він створив цілий блок союзників, а зараз відчувається невизначеність. По-моєму, це заважає Україні.

‒ Дякуємо. Леоніде, чи вважаєте ви актуальним порівняння нинішніх відносин США і Росії з Холодною війною ‒ 2?

Радзіховський: Дивлячись, що розуміти під таким терміном. Та Холодна війна мала цілком чітку причину: у Радянського Союзу була одна соціально-економічна система, а на Заході ‒ інша. Офіційною ідеологічною метою СРСР було витіснити капіталізм за допомогою комунізму як більш просунутої форми суспільного устрою. Мирним було співіснування чи ні ‒ системи боролися. Зараз такого протистояння немає. Можна сказати, що в Росії не та політична система, що на Заході: там є конкурентні вибори, а у нас немає. У Росії авторитарна політична система, але економічна та соціальна системи практично ті ж, що й на Заході, зі своїми варіаціями. Я б сказав, що це не Холодна війна і не геополітична війна ‒ це «Холодна піарівська війна».

‒ Тобто відбувається лише видимість протистояння?​

Радзіховський: У Росії є амбіції, але немає амуніції: вона не може диктувати свою волю не тільки далеким країнам, але навіть у межах СНД. Останній приклад ‒ вірмено-азербайджанська війна, в якій Москва особливо нічого не змогла зробити. Є інша можливість ‒ лаятися в телевізорі з Америкою і вимагати від Вашингтона визнати СНД російською зоною впливу. Це дуже показова фраза: до чого тут американці? Просто вимагати від країн СНД нічого не можна, і практично жодна з них не визнає себе несамостійною. Це дурниці, це 19-е століття. Тому всі розмови про геополітичний вплив ‒ просто балаканина. Крим у 2014 році був дією, але тією ж піар-дією, з точки зору мети. Путін тоді домігся височенного рейтингу й отримав алібі на всі свої подальші дії в Росії. Його багато хто лає за соціально-економічні труднощі, але він витягує з кишені козир і кидає на стіл ‒ це Крим. Але з точки зору інтересів держави, а не особисто Путіна, ніякого стосунку ні до безпеки, ні до економіки, ні до геополітики це не має.

(Текст підготував Владислав Ленцев)