Вранці 22 лютого я вів семінар із політології в сімферопольському Таврійському університеті. […] Я запропонував групам обрати і на свій розсуд захистити один із трьох базових варіантів: Крим лишається автономією в складі України, Крим здобуває незалежність, Крим входить до складу Російської Федерації. І що б ви думали? Ніхто з присутніх, у тому числі викладач, не лише не обрав, а навіть всерйоз не розглядав третій варіант. Дуже швидко зійшлися на тому, що в 21-му столітті на території Європи таке неможливо. […] З того самого часу я стараюся не робити прогнозів.

Перші великі проросійські акції почалися в двадцятих числах лютого. Я не можу сказати, що тоді був сильно наляканий – такі мітинги відбувалися часто і в мирний час, але це викликало занепокоєння.

Напередодні ходили чутки, що Крим буде окупований, лунали висловлювання про відокремлення. І 23 лютого на мітингу це відчувалося.

У понеділок місто облетіла новина, що до Криму прямують сорок автобусів із «бандерівцями», щоб захопити центр Джанкоя і повалити пам’ятник Леніну. Попри те, що був робочий день, керівники багатьох підприємств запропонували працівникам-чоловікам зібратися на Центральній площі для «захисту від провокаторів». Організували акцію добре, прямо за подобою Майдану – діжки з вогнем для зігріву, дерев’яні настили й шини.

Перший шок і перше дике бажання розридатися я відчула 25 лютого, коли Сімферополем ходив натовп оскаженілих бабусь і знавіснілих молодиків із прапорами Криму і партії «Русское единство», із закликами: «Крим! Сімферополь! Вставай!» Проти кого я повинна була вставати?

На якій підставі і з якою метою на території санаторію «Ялта» перебувають дві машини з російськими військовими? […] Чому раптом ялтинські школярі, студенти і вчителі стали входити до сфери «російських інтересів»?

26 лютого, коли був мітинг кримських татар і «Русского единства», не було страху.

Ми знаємо, що кримські татари і проросійські організації завжди були непримиренними опонентами. Тому і той мітинг сприймався лише як черговий виток протистояння.

Прекрасно пам’ятаю бесіду з хорошим другом, який переконував, що нема чого боятися – «покричать і заспокояться».

Я думав, що за пару днів все вляжеться і життя в Криму піде своїм ходом.

Цей день був першим, коли з нами разом, під нашими прапорами були й росіяни, і українці. І це було щиро, не постановочно, не тому, що хтось наказав, а тому, що так підказували серце й розум. Наступного ранку ми прокинулися в іншій реальності, забарвленій в інші кольори.

Коли захопили будівлю кримського парламенту, чесно кажучи, ще слабо вірилося, що відбудеться анексія.

Тоді міркували, як довго провисить на цих будівлях російський прапор – тиждень чи місяць. […] Те, що це були військові, ми зрозуміли пізніше. Зрозуміли, наскільки ситуація патова, і що ніхто штурмувати будівлю не буде.

На той час ще паніки не було, але в глибині душі я розумів, що це кінець.

Сподівався, що Київ розворушиться і врятує нас, або самі організуємося, як 26-го, але ні. Окрім полум’яних промов [тодішнього в. о. президента України] Турчинова, нічого не було.

Пам’ятаю розмову зі вчителькою доньки. […] Я їй розповіла короткий сюжет ранкових новин. Подив, хвилинна розгубленість, ані тіні страху й вердикт: «Я не хочу в Росію, але й «бандерівців» у Криму не хочу».

Одним депутатом міської ради Джанкоя було кинуто клич, що «бандерівці» вже дісталися Херсона і що краще не стояти тут, а поїхати на Чонгар і взагалі їх не пустити до Криму. Негласно учасникам було обіцяно по двісті гривень за добу. Того ж дня з’явилися вони, «зелені чоловічки» – «визволителі» Криму.

З того дня події почали розвиватися зі швидкістю лавини.

Коли застала момент зняття українського прапора біля входу до будівлі ТРК «Крим» і вивішування натомість російського, відчула обурення і одночасно безсилість від неможливості змінити ситуацію.

Донька повинна була полетіти до Стамбула. Як і завжди, ми з чоловіком повезли її до Сімферопольського аеропорту. […] Нам повідомили, що турецький літак не став сідати у зв’язку з захопленням аеропорту невідомими озброєними людьми. Ми пробули в аеропорту до вечора, бо мав прилетіти ще один літак, але й він не став сідати, розвернувся і полетів. […] Потім сказали, що турки самі не сідають, бояться.

У Балаклаві почалося повне свавілля російських військових, вони усюди по периметру в масках, блокують територію.

Перше повідомлення про блокаду військової частини в Балаклаві. І я вирішила, що якщо я й це пропущу, то що я тоді взагалі знатиму точно? Я попрямувала туди, сховавши в білизні папірець з іменем на випадок, якщо стрілятимуть.

На вулицях тихо. Людей менше, ніж зазвичай, як і машин. У дитячих садочках і школах майже нікого немає. […] Схоже, все тільки починається.

Місцеве російськомовне населення Перевального із захватом зустрічає російських солдатів. Знайшлася якась бабка, яка мала необережність назвати їх «окупантами». Натовп готовий був розтерзати її, на неї окошилися нецензурщиною, лайками і прокльонами.

Проїхався частинами українськими, хлопці всі в хорошому гуморі, настрій бойовий. Поговорив із російськими військовими, вони реально не хочуть стрілянини, але самі визнають, що будь-якої миті їм можуть віддати наказ «з Кремля», який їм доведеться виконати.

Відчуття, наче Крим злили – чи в процесі. Для мене герої – це ті солдати, морпіхи, командири частин, які стоять до кінця в умовах відсутності координації згори.

Були [на проукраїнському мітингу] біля пам’ятника Шевченку. Прийшли люди, які ніколи не приходили на мітинги. Моя подруга побачила своїх сусідів, я – сватів своєї сестри, повністю аполітичних людей.

Кримчани починають залишати свої будинки. […] Біженці – це страшне слово. Це не переїзд на нове місце, це втрата старого і рідного. […] Відчай змінюється люттю. Чому нас кинули самих? Чому ніхто не підставить плече?

Кожного з нас за участь у мітингах тепер можуть звинуватити в підривній діяльності. Залякування йде повним ходом.

[На адмінкордоні з Херсонською областю] я огризнулася [представникові «самооборони Криму»], що взагалі його сюди не кликала, і не треба мене захищати. Тоді він став перед машиною, навів на нас автомат, пересмикнув затвор і сказав, що має наказ стріляти на ураження. Озвірілий, зі скляними очима, в масці, він стояв і кричав, що нас не пропустить, і йому начхати на те, що ми з кримською пропискою і їдемо додому.

Відчуття власної безсилості перед злом, що насувається. […] Постійне відчуття того, що з примхи однієї людини, яка намагається втримати й розширити свою імперію, у мене намагаються відібрати батьківщину.

Останню [проукраїнську] акцію провели 15 березня і оголосили, що не йдемо на «референдум», а йдемо готувати вареники. Це був наш тихий протест.

Пам’ятаю день «референдуму». Які там 83% тих, хто проголосував – у ті дні багато хто на вулицю й то боявся вийти. Хоча чимало пенсіонерів – так, голосували з радістю і зі словами «хоч помремо в Росії». Звісно, ми всі чекали, що почнуться бойові дії, Україна введе свої війська, і все буде як раніше. І, коли цього не сталося, чимало хто був дуже розчарований.

Я, пам’ятаю, не витримав, прийшов додому і вивісив у себе на балконі прапор України. Мати з батьком як побачили, то стали вимагати зняти його. […] Тоді я з батьками сильно посварився, хоча зараз все нормально, болючі теми тепер оминаємо. Мати змирилася, що прапор так і буде висіти в мене в кімнаті.

Знаю про те, що Бахчисараї з усіх кримських татар тільки двоє пішли [голосувати]. Говорити про те, що кримські татари брали участь у референдумі, – це не те що брехня. З усього населення кримських татар – дві людини. Про який відсоток можна говорити?

Не пам’ятаю, о котрій годині закрилися «виборчі дільниці» і коли встигли підрахувати голоси, але о 23:00 на площі Леніна вже щосили гримів салют, моталися з сигналами автомобілі і чути було крики «Росія-Росія»!

Хороводи, танці, пісні, горілка й пиво (вибачте, з пісні слів не викинеш), народна музика, російські прапори, спалені українські паспорти.

Я поїхав з Криму 18 березня, у день підписання указу про створення двох нових суб’єктів Російської Федерації. Їхав, думав, що їду на тиждень, максимум на два, не брав із собою речей.