«Ми не запрошували Росію до Криму». 10 років потому: кримчанки про протести 1-8 березня 2014 року на півострові

У лютому 2014 року озброєні люди у формі без розпізнавальних знаків захопили будівлю Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК, сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Так почалося російське захоплення кримського півострова. У березні 2014 року в Криму відбувалися масові акції мирних протестів проти російської окупації.

Реакція Крим.Реалії попросила кримчанок, учасниць акцій протесту, поділитися спогадами про те, як це було, а також розповісти, як вони оцінюють ці мітинги через десять років.

2 березня 2014 року

Олена Мельникова жила у Сімферополі. Їй було двадцять, уже працювала в міжнародній благодійній організації. 26 лютого була на акції на захист територіальної цілісності під стінами парламенту Криму.

А вже 27 лютого побачила в центрі кримської столиці озброєних солдатів.

«‎Я жила якраз у центрі міста. Я, можна сказати, з вікна своєї квартири їх бачила. І це люди зі зброєю. Це вперше, коли я побачила автомати, я побачила якісь БТРи, танки, що стояли в центрі міста. Тобто, ти вже розумієш, що це не просто якісь там, не знаю, політичні ігри, це вже щось небезпечне», – згадує Олена.

На цьому фото Олена Мельникова піднімає плакат проти російських загарбників на першій акції після захоплення Криму російськими військовими.

«Найперше зібрання, де ми домовлялися, що ми робимо далі, воно взагалі було, не знаю – як кіно для мене певною мірою. Це було в центрі міста, біля центрального ринку, на горищі української православної церкви. Я навіть не пам'ятаю, як туди потрапила. Хтось мені сказав, що треба туди йти, і я пішла туди. І було дуже страшно, бо я не розуміла до кінця, хто мене туди кличе, але начебто свої люди. І ми піднялися, і там були свої люди. Це було наступного дня після захоплення парламенту. Так, саме це було перше. І ось ми на такому горищі православної церкви збиралися, щось там малювали, якісь плакати», – розповідає Олена.

3 березня 2014 року

У Собор святих князя Володимира та княгині Ольги у Сімферополі, а потім на протести приходила й Оксана Новікова – підприємниця із Сімферополя.

«‎Перша була ідея, сказали, що штаб берегової оборони на Карла Маркса, поїхати туди і зрозуміти, що відбувається, як поспілкуватися з керівництвом, взагалі якось промацати ґрунт. І ми поїхали туди увечері. Вони сказали, що це круто, що ви приїхали, було б дуже непогано, якби ви нас… Хоч би привернули до нас якусь увагу. Тому що нас, швидше за все, сьогодні блокуватимуть. Тому що на той момент уже були заблоковані частини поряд і не лише поряд», – згадує активістка, підприємниця, співвласниця пекарні «Кримська перепічка» Оксана Новікова.

Цього ж дня – третього березня у сімферопольському мікрорайоні Кам'янка відбулась перша масштабна жіноча акція проти російського вторгнення.

«До Меджлісу йшли люди, зверталися викладачі, зверталися люди з різних регіонів: що нам робити, як нам поводитися. Було ухвалено рішення про проведення акцій спротиву. Причому воно було природне, там не було такого прямого голосування чи розгляду. Було ухвалено рішення, що необхідно продемонструвати акцію у відповідь на те, що відбувається. І було, знову ж таки, ухвалено рішення, що на акцію мають виходити жінки та діти. Чому? Тому що майже в перші дні сталося зіткнення. Дуже добре пам'ятаю, що це було в Сакському районі. З одного боку, там були озброєні «зелені чоловічки», які насправді є російськими військовослужбовцями, і казаки. А з іншого боку – наші кримські татари. Слава Всевишньому, це було зіткнення на рівні словесної суперечки, але все ж таки розуміють: з одного боку – озброєні люди, з іншого боку – люди без зброї, без нічого. І все це могло перерости у просто якусь криваву подію», – розповідає членкиня Меджлісу кримськотатарського народу Гаяна Юксель.

Щоб розпізнати на вулицях своїх, жінки одягали українську символіку. Наталя Лютікова була в той період у декреті, купила собі та донькам віночки.

«‎Люди вважали мене трошки, мабуть, не в своєму розумі. Тому що я пам'ятаю: центр міста, ми гуляли в парках або в магазини йшли, і ми носили віночки. І так більшість неоднозначно реагувала, негативно. Але, ось що я пам'ятаю, кримські татари всі переважно схвалювали, тобто жінки особливо. Я ось прямо пам'ятаю, йдеш переходом із квітами, жінки на тебе реагують, хтось «Слава Україні» тихенько скаже, хтось – «молодці», «красуні», щось таке. Але це була меншість, звісно. Таким чином хотілося і демонструвати, що тут є Україна, і якось привернути увагу та знайти своїх», – згадує мешканка Сімферополя, учасниця акцій «Жінки Криму за мир» Наталія Лютікова.

3 березня ще одна група активістів зібралася у колишньому рок-клубі в Сімферополі. Серед них була режисерка, актриса, журналістка, творець театру-студії «Ми» Галина Джикаєва. Інформували та допомагали з координацією іноземним ЗМІ, організовували акції протесту.

«У клубі «Два капітани» була перша зустріч з Олегом Сєнцовим, який представився як активіст «Майдану», активіст «Автомайдану» і сказав, що нам потрібно згрупуватися та займатися лише мирними акціями спротиву. «‎ВКонтакте» було кілька груп: «Жінки Криму за мир», багато різних було. Але все одно, поза ними я знала багатьох, ми безпосередньо в особистих спілкувалися. У нашому театрі зберігалися прапори, ці флагштоки, листівки нам із Києва передавали. Вся українська символіка. І якось у телефонному режимі: завтра – там, завтра – там, завтра – там», – згадує Галина Джикаєва.

4-5 березня 2014 року

На початку березня мітинги проходили по всьому Криму. Наприклад, 4 березня у Ялті. Активістка «Євромайдану» з Ялти Лариса Китайська згадує, що площу, на якій планували зібратися, зайняли проросійські сили. Довелося змінювати місце для мітингу.

«‎Ялтинський «Євромайдан», на відміну від будь-яких інших «Євромайданів», починався з двох пенсіонерів, які вийшли на Майдан. І до них ми приєдналися. І потім мене знало все місто, бо я була депутаткою Гаспринської селищної ради. І мені почали писати в «Одноклассники», тоді ще були в будь-якій соціальній мережі. І до мене почали підтягуватися люди. Вони вже поставили 28 лютого намет із російським прапором, поставили біля пам'ятника Леніну. І ми, щоб уникати зіткнень, проводили всі акції біля ресторану «Кристал», біля театру Чехова, і ми там проводили наші акції. Вони надсилали до нас людей, які казали, що вони ялтинці, але вони не ялтинці. Я потім бачила жінку-провокаторку, що вона у Ризі була, тобто вони їздять разом зі своїми штатними провокаторами», – каже Лариса.

5 березня відбулась акція у Бахчисараї. Айше Умерова тоді працювала у Бахчисарайському Ханському палаці. Згадує: на першу акцію вийшло 200-300 людей, для маленького міста це чимало. Бахчисарайці приходили до військових частин, приносили їжу.

«‎Ми зібралися біля однієї з військових частин Бахчисарая. Як зараз, із сьогоднішнього дня, дивитися на той час – такі дуже наївні, бо ми виходили з кульками, з плакатами про мир, на яких там були якісь квіточки, серця, ще щось. Ми дарували кульки військовим, які підходили до огорожі військової частини. Тоді ми думали, що можемо на щось вплинути, що розголос на весь світ – бо журналістів було багато на той час у Криму. Що такі жіночі акції, якогось ненасильницького спротиву можуть дати якусь користь. Про військових, які були: вони підходили, у когось були сльози на очах. І це було дуже щемно для серця, тому що ми тоді ще думали, що це наші захисники, вони можуть нас захистити. А потім за 2-3 тижні майже 80-90% зламали присягу Україні та перейшли на російську сторону», – згадує Айше.

5 березня мирна акція відбулась і в Сімферополі біля штабу берегової оборони ВМС України. На жінок напали так звані ополченці, виривали плакати, розривали їх, ображали, заламували руки, виштовхували учасниць акції на проїжджу частину під машини.

«‎Емоція була – безпорадність. І я насправді взагалі не дуже часто плачу. Тоді я мала реальні сльози від цієї цілковитої безпорадності, абсолютно розуміння того, що ти нічого не можеш вдіяти. Перед тобою стояла українська поліція, котра просто споглядала все це. Я підходила до якогось високочинного, я не пам'ятаю, чи підполковник, чи то полковник це був. Я кажу: «Бачите, що жінок б'ють!» Саме та жінка, яка йшла з ринку з трояндами, тобто саджанцями троянд, і залишилася з нами, їй дісталося найбільше, бо вона скраю була. Ми малювали плакати, і ми цілеспрямовано пішли на цю акцію. Ми хоч якось усвідомлювали ці ризики, а тут людина взагалі, їй дісталося найбільше. Їй вивернули дуже руку, ми переживали, що перелом», – згадує Оксана Новікова.

6 березня 2014 року

6 березня біля парламенту Криму свою акцію спробували провести дві француженки-активістки FEMEN. Їх представники «ополчення» Криму і так звані кримські казаки побили ногами.

Їх затягли до міліцейської машини. Згодом дівчатам вдалося виїхати до Києва.

«Нас заарештували вчора, коли ми протестували проти путінської війни. Мене побили проросійські демонстранти, а Сару вдарили по обличчю. Арешт був дуже жорстокий, але зараз ми в порядку, у безпеці, готові боротися», – розповідала французька активістка руху FEMEN Маргарита.

«‎І ми хочемо сказати світові: якщо демократичні інститути нічого не робитимуть проти путінської демонстрації сили, люди це робитимуть на вулицях. Femen – це перший крок проти війни Путіна», – казала французька активістка руху FEMEN Сара.

Цього ж дня у Ялті напали на активістку Ларису Китайську.

«Йшла додому ввечері, піднімалася додому, стояв такий чоловік. Він стояв і тримав якусь картонну коробку. І я пішла собі, не відчуваючи, що там якась небезпека. А потім я відчула, що позаду мене хтось стоїть. Я обертаюсь – стоїть цей чоловік, і заносить цеглу. І там далеко йшла моя сусідка, я навіть не знала, як її ім'я, я крикнула просто: «Наташа!». І тільки повернулася, і він просто зник. Він просто зник і валялася ця цегла. Потім я це вже розгледіла», – згадує Лариса.

За словами Лариси Китайської, нападник виявився ялтинцем Дмитром Колесниковим. Колесников входив до так званої «Ялтинської роти народного ополчення» (рота ПБК), нагороджений російськими окупантами медаллю «За захист Криму» №2974.

«І потім ця людина збирала допомогу для так званої «ДНР». І він приходив на суд, навіть не знаючи мене по місту, давав проти мене свідчення. Це було у 2017 році. Він давав проти мене свідчення на суді. Багато людей, до яких вони зверталися, не хотіли давати жодних свідчень проти мене. Проти мене давала свідчення так звана «ялтинська самооборона», я цих людей взагалі навіть по місту не знаю».

Російська влада Криму судила Ларису Китайську за публікації в соцмережах, звинувативши в «розповсюдженні в інтернеті русофобських ідей». У 2017 році її засудили за статтею «розпалювання ворожнечі» на 2 роки умовно та заборонили залишати Крим.

23 січня 2018 року підконтрольний Росії Ялтинський міський суд зняв звинувачення в «екстремізмі в соцмережах» з української активістки Лариси Китайської, після чого вона виїхала з Криму.

7 березня 2014 року

7 березня в парку Шевченка у Сімферополі відбувся черговий мітинг.

«Сьогодні все зроблено, щоб знищити Україну. Сьогодні все зроблено, аби знищити українців у Криму. Я звертаюся до всього світу – захистіть нас, не залишайте нас! Чи ви хочете другого Гітлера у Європі? Ви його отримаєте, якщо здасте Крим», – говорив тоді у своєму зверненні митрополит Сімферопольський та Кримський, УПЦ Київського Патріархату Климент.

На тій акції випускали голубів, згадує історикиня Гульнара Абдулаєва.

«‎Випускали білих голубів і було таке, було якесь усередині єднання. Україна переможе, Крим – це Україна. І треба зараз стояти на захисті цього, наших інтересів, по-перше, так, державних інтересів. Але тоді я пам'ятаю, що мітинг, коли минув, ми всі вже розходилися, у нас були ці стрічки українські, і я пам'ятаю, що я до зупинки йшла і якийсь чоловік зупинив мене, каже, не треба цього – стрічку. Тому що це буде, ну якось він так пригрозив, що зараз ці стрічки будуть дуже небезпечні для твого життя, треба зняти її. Ні, що ви, ні, це Крим, це Україна, я ніколи цього не зроблю, ніколи цього не станеться. Але ж ми тоді не знали, ми справді були в такому запалі, і патріотизм, і Майдан переміг все ж таки. Що на краще щось буде», – розповідає Гульнара Абдулаєва.

8 березня 2014 року

8 березня став наймасовішим днем мирних протестів після захоплення кримського парламенту російськими військовими. Тоді по всьому Криму на мітинги та пікети вийшли кілька десятків тисяч учасниць.

«‎Я тоді жила якраз біля мікрорайону Фонтани. А там мікрорайон, де живе дуже багато кримських татар і ми всі таким ланцюжком збиралися вздовж Севастопольської траси. Ми виходили з прапорами українськими, кримськотатарськими прапорами. Ми були всі на одній хвилі, ми знали, що ми хочемо лише одного, ми хочемо, щоби була тут Україна. Восьмого березня – одні жінки. І проїжджали на цій військовій техніці росіяни, і вони нам кричали такі, не дуже приємні слова, вони фривольно висловлювалися на нашу адресу. Це було так якось гидко: хто ви такі, приїхали тут, прибульці на нашу землю, і ви ще щось вимагаєте», – розповідає історикиня Гульнара Абдулаєва.

Керчанка Ельміра Мусаєва згадує, що в той період їй було настільки тривожно, що два місяці не могла їсти, дуже схудла. На акцію ходила з невеликим українським прапором.

«‎Було страшно, що вони взагалі говорили, що кримських татар депортують усіх, до українців ставилися взагалі як до ворогів. Українці взагалі себе почували у небезпеці, кримські татари також. Ходили чутки, що до когось приходили сусіди-росіяни, казали: «А ми скоро житимемо у вашому домі». І жінка відповіла: «Якщо ви тільки зайдете, ми підпалимо дім і ви згорите в ньому». Під час цих акцій були такі випадки, що приїжджали на авто люди якісь, які нам кричали неприємні речі, показували непристойні жести, кричали: «Що ви тут зібралися, йдіть додому, Крим – це Росія, все буде скоро Росія». Нас охороняли собаки бродячі. І вони, коли до нас приїжджали, до нас з агресією ставилися, то собаки з гавкотом кидалися на них і нас ніби охороняли», – згадує Ельміра Мусаєва.

На акцію, заплановану на 8 березня в Бахчисараї, приїхали ще й севастопольці, згадує Айше Умерова.

«‎До нас долоучилися кілька машин людей із Севастополя. І там же було оголошено про наймасовіший мітинг біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Сімферополі на 9 березня. Тоді ми потім теж долучилися. Були бабусі, дідусі, діти маленькі, всі були з плакатами: «Пережили Гітлера, переживемо й Путіна» і багато таких. «Хочу жити», «Путін – какашка» – були маленькі дітки з такими плакатами, дитячими, дитячою рукою намальованими. Ми там кричали всі слогани, співали гімн України і кримськотатарський гімн та скандували. І тим російським військовим, які стояли перед військовою частиною: вони все це чули, і вони там стояли, машини з особовим складом, якісь БТРи чи щось», – ділиться Айше Умерова.

Активістка, журналістка Олена Попова була співорганізаторкою ще однієї акції 8 березня: прибирання парку біля Салгира під гаслом «Жінки за чистий Крим».

Спеціально для акції придумали пофарбувати держак мітел у кольори прапора України. Найстрашнішим моментом цього дня, за її словами, був час перед початком акції, коли виникла небезпека нападу на кількох учасниць.

«‎Зібралися приблизно п'ятдесят, може, людей. Привезли ці мітли, я їх фарбувала в себе на подвір'ї. Пам'ятаю, що фарба була якась акрилова, і одразу на руках у нас. Ми всі були у цій фарбі. Це теж додавало трохи безпосередності якоїсь. Ідея була не в тому, щоб прямо виконувати функції двірників. Але все ж таки у нас була така ідея, як засвітитися, зробити таку неполітичну акцію. Паралельно там з'явилися якісь хлопці підозрілі, з якимись палицями під куртками. Я думаю, це була також частина протидії. Ми приїхали рано – на п'ять хвилин раніше за інших. Нікого ще не було. А тільки були ці якісь хлопці з палицями. І стало просто незрозуміло, а що робити? Ось зараз вони накинуться, що ми будемо битися? Що нам робити?» – розповідає Олена Попова.

Оксана Новікова також була співорганізаторкою цієї символічної акції.

«До нас потроху долучалися люди. Але ходили «тітушки» і була небезпека, що вони нас почнуть провокувати і щось робитимуть. Але потім виявилося, що одночасно збирався мітинг з іншого боку кінотеатру «Сімферополь». Великий мітинг, і ми про нього навіть не знали з цього боку. І «тітушки», побачивши купу людей, пішли. Вони вже збоку спостерігали за всім цим, а ми потім зрозуміли, що там щось відбувається. Вже прибравши парк, ми прийшли туди і побачили, що там купа людей насправді з українською символікою, з дітьми», – згадує цей день Оксана Новікова.

На цій, паралельній акції, з іншого боку кінотеатру «Сімферополь», у цей час була Наталя Лютікова з дітьми.

«Я була дуже здивована і, мабуть, уперше відчула якусь надію, що було дуже багато людей з українськими прапорами, з плакатами. Дуже багато жінок було, але були й чоловіки. І мене це надихнуло, що не все втрачено. Тому що нас справді було дуже багато. Але ми були оточені такими маргінальними казачками, які приїхали з Ростова», – розповідає Наталія Лютікова.

На одному з відео вона впізнала казака, якого вона запам'ятала того дня. Цей казак на відео відповідав на запитання активістів і журналістів.

«‎У папасі, такий неголений. Його навіть хитало трохи. Я не пам'ятаю, чи була в нього зброя. Але вони були досить агресивними. Вони з журналістами більш менш спілкувалися, але насправді вони були агресивні. І мій чоловік стояв від нас на відстані і робив усе, щоб нас захистити, щоб вони до нас не наближалися. Тому що відчувалась у повітрі від них небезпека. Але було й багато журналістів. І дуже хотілося сказати, донести. У мене до цього й такого досвіду не було, але мені хотілося проговорити, щоб світ почув. І мені тоді здавалося, що є якась надія», – каже Наталя.

Потім учасники акції пройшли через весь центр Сімферополя, повз парламент Криму, до штабу берегової оборони ВМС України. Паралельно їм йшла група проросійських активістів.

Біля штабу берегової оборони ЗСУ того дня співали «Червону руту», кричали слогани ультрас ФК «Таврія», дякували українським військовим, закликали до бойкоту так званого референдуму, який планувала провести Росія.

На акції на захист територіальної цілісності України кримчани збиралися ще до 16 березня. Минуло десять років і, згадуючи ті події, жінки вважають, що зробили все можливе тоді в березні 2014 року. Але військову окупацію зупинити мирними акціями було неможливо. Кажуть: головне, що вони показали свій спротив та протест.

Гульнара Абдулаєва:

«‎Ці окупанти побачили, що є інша сторона, що їм не раді, що є люди, які проти, є цілий народ, українці, кримські татари, які живуть на території півострова. Вони досі проти. І цей спротив, він і відбувається, вони його завжди відчувають. Я не думаю, що не відчувають, відчувають дуже добре відчувають. І, звісно, вони цього бояться».

Ельміра Мусаєва:

«‎Це щонайменше, що я могла зробити. Особисто для мене це була величезна трагедія. Тому що за лічені дні опинитися у ворожій державі, це дуже страшно. Тому що це держава не лише ворожа, це держава-терорист, це держава-вбивця».

Олена Мельникова:

«‎З одного боку, я пишаюся тим, що була там. З іншого боку, це, звичайно, знаєте, таке екзистенційне питання: чому я і чому я народилася саме там. Так, а з іншого боку, я вдячна за те, що знаю: у мене були класні друзі, які теж могли допомогти мені стати на цей шлях проукраїнський. Тому що для мене це як реально стати на шлях добра, а не зла. Тому що, чесно: бути в Криму проукраїнською людиною було дуже важко. Важко, в принципі, усвідомити, що ти є частиною саме цієї країни».

Олена Попова:

«‎Ми робили те, що змогли. Було б гірше, якби нічого не робили, а потім казали: ах, ми ось проморгали, а можна було б зробити все інакше, зупинити. Ні, не можна було, ми спробували, не можна було зупинити. Окей, ми тепер знаємо, що це зробили, перевірили, щось зробили. Це для совісті, для якогось, не знаю, розуміння майбутнього, це правильно».

Айше Умерова:

«‎Але, згадуючи ті події, були створені до того, мабуть, усі передумови, щоби це сталося. Тому що російський вплив на Крим був завжди надзвичайно сильний. Українська влада не чула кримських татар, які попереджали. І СБУ, яке ліпило ворогів із кримських татар, взагалі просто ахінею виписували в Київ, і складалася така картина, що вороги – це кримські татари. А потім ми побачили, що 95% працівників СБУ перейшли на бік ФСБ. Так вони насправді задовго до анексії вже працювали на ФСБ, і я в цьому більше ніж упевнена».

Продовження теми – у наступному матеріалі, присвяченому хронології протестних подій з 9 до 15 березня 2014 року.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.