Мустафа Джемілєв: «У Москві всі знали, що кримчани проти приєднання до Росії, але на них ніхто не зважав…»

Наближається 9 річниця насильницького приєднання Криму до Росії. З висоти цього часу вже зрозуміло, що Москва прорахувалася. Проголосивши гасло «Крим. Росія. Назавжди», Кремль сподівався, що йому вдасться переконати зарубіжні країни та міжнародні організації визнати анексію Криму Росією. Саме цій меті служив «референдум», проведений під дулами російських військових 16 березня 2014 року, та нібито законне підписання паперів «про входження Республіки Крим та Севастополя до складу Російської Федерації» 18 березня у Москві. Сьогодні лідер кримськотатарського народу, народний депутат України Мустафа Джемілєв розповідає читачам Крим.Реалії як «референдум» фальсифікувався самозваною «кримською владою», як провалилися спроби Володимира Путіна домовитися з ним, чому деокупація та реінтеграція Криму в українську державу неминучі після війни.

– Багато людей подробиці подій лютого-березня 2014 року в Криму вже забули. Чергове російське «підкорення Криму» триває вже 9 років. Ви з вашим досвідом радянського дисидента знали та розуміли від самого початку, наскільки це законно?

– Рішення про проведення «референдуму» на сесії ВР Криму, як відомо, ухвалювали після того, як півострів уже контролювався російськими спецназівцями без розпізнавальних знаків, яких називали «зеленими чоловічками», практично під дулами автоматів. Повідомлялося, що із 64 депутатів, яких окупантам вдалося загнати до сесійної зали, за проведення референдуму проголосував 61 депутат. Чи відповідає ця цифра дійсності чи ні, не має жодного значення, оскільки це не було вільним волевиявленням. Не кажучи вже про те, що ухвалення рішень щодо проведення референдумів щодо цілісності української держави не було і не могло бути у компетенції цих депутатів. Відповідно до статті 73 Конституції України, ухвалення рішень з питань зміни кордонів країни у компетенції лише Верховної Ради України. Звичайно, росіяни могли за бажання забезпечити ухвалення рішення про цей незаконний референдум і, не вдаючись до таких грубих і хамських методів насильства над депутатами. Якщо зважити на те, що Верховна Рада Криму кишіла проросійськи налаштованими, продажними, боягузливими людьми і просто агентурою ФСБ Росії, то цілком можна було з багатьма з них домовитися щодо «правильного» голосування, витративши деякий час і кошти, але окупанти дуже поспішали. Втім, і в цьому випадку цей «референдум» не міг розглядатись як легітимний, оскільки суперечив українському законодавству та міжнародному праву. Від самого початку це було зло, а зло не могло перемогти.

– Ви були першими, хто публічно назвав реальні підсумки голосування на референдумі. Якими вони були?

– Офіційно було заявлено, що у «референдумі» взяли участь 81,4 % жителів Криму, які мають право голосу, а за приєднання до Росії з них проголосували 96,7 %. Цифри значні і досить абсурдні. Якщо врахувати, що з числа кримських татар, що становлять 13,5% населення, взяли участь у голосуванні, за нашими даними, всього близько 900 осіб, тобто лише 0,5% тих, хто має право голосу, то виходить, що на виборчі дільниці прийшов майже весь Крим – і кинулися голосувати 95% решти мешканців. Такого, звісно ж, не було.

Наші неофіційні спостерігачі практично на всіх дільницях зазначали, що заклик Меджлісу бойкотувати референдум був підтриманий не лише кримськими татарами, і що активність на «референдумі» була набагато нижчою, ніж на всіх попередніх виборах на території Криму. Активність на минулих виборах у середньому становила близько 65%. Тому ми тоді вважали, що у «референдумі» взяли участь близько 30-35% населення. Але потім із достовірних джерел отримали точнішу цифру – 34,2 %. Такий відсоток тих, брав участь у «референдумі», значився у секретному звіті ФСБ Криму до свого начальства у Москві. Декількома тижнями пізніше в Нью-Йорку колишній радник Путіна Андрій Іларіонов на нашій зустрічі сказав, що в Кремлі ретельно відстежують усі наші заяви щодо ситуації в Криму, але особливо розлючені нашим повідомленням про 34,2 % тих, хто брали участь у «референдумі», тому що ця цифра відповідає дійсності. У Москві всі знали, що кримчани проти приєднання до Росії, але на їх думку ніхто не зважав.

– Зараз російські пропагандисти стверджують, що референдум 1991 року про створення кримської автономії, в якому, як відомо, кримськотатарський народ не брав участі, був ніби передвісником «референдуму» 2014 року. Можна дивуватися прозорливості Меджлісу. Ви вже тоді розуміли, що потенційно автономія може полегшити можливу анексію?

– Вважаю, що тут рідкісний випадок, коли російські пропагандисти не брешуть. Як відомо, ініціатива проведення референдуму у січні 1991 року належала ЦК КПРС. Перед неминучим розпадом СРСР кремлівські керівники в такий спосіб резервували можливість відторгнення Криму від України. І питання на референдумі «Ви за відтворення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР та учасника союзного договору?» цілком відповідав цим планам. Ми і тоді бойкотували референдум, мотивуючи тим, що, по-перше, основна частина корінного народу Криму перебуває ще в місцях депортації і переселенці з Росії не мають права без них визначати статус їхньої батьківщини, а, по-друге, тим, що, по суті, йдеться про створення на батьківщині кримських татар російської автономії, яка стане гніздом проросійського сепаратизму та загрозою цілісності України. Але до нас не дослухалися. При ухваленні на сесії Верховної Ради України рішення про створення Кримської АРСР депутатів ніщо не збентежило і не спонукало замислитися навіть про те, що представники від Криму на цій сесії аргументували необхідність створення автономії переважно тим, що Крим є єдиним регіоном України, де найбільш компактно проживають росіяни.

– Володимир Путін у 2014 році намагався вести з вами переговори щодо підтримки Росії. Навіщо він це робив? Яким був головний прорахунок Путіна під час спроби анексувати Крим?

– Безумовно, для Кремля було дуже важливо забезпечити лояльність та підтримку окупації корінним народом Криму. Щодо того, як це забезпечити, за нашими даними, там були різні думки. Одні вважали, що треба домовитися шляхом підкупу, надання високих посад та інших благ членам представницького органу – Меджлісу кримськотатарського народу. Інші вважали, що з нами домовитися неможливо, а тому одразу треба розпочинати жорсткі репресії. Запрошення Путіна до розмови було, певне, однією зі спроб домовитися.

Судячи зі змісту нашої телефонної розмови, що тривала близько 40 хвилин 12 березня 2014 року, йому представили досить змістовну довідку про мою особистість, тому він навряд чи розраховував на мою підтримку ідеї приєднання Криму до Росії. У мене склалося враження, що він максимально розраховував на наш нейтралітет, висловлював занепокоєння з приводу можливих зіткнень кримських татар з російськими військовими, нагадував про принцип ненасильства, якого весь час дотримувався Національний рух кримських татар. Про це свідчать і його пізніші заяви щодо того, що кримські татари не повинні стати «розмінною монетою» у взаєминах Росії з Україною.

Про можливі головні прорахунки теж була розмова. Я казав, що російський «референдум» та анексія Криму ніким не будуть визнані, настане ізоляція Росії, відносини з Україною на багато десятиліть будуть вкрай ускладнені, а це навряд чи на користь самій Росії… Але він лише сказав, що слід почекати до 16 березня, з'ясувати «волю кримського народу».

– Чи могла Україна в Криму у 2014 році діяти якось інакше, щоб не допустити спроб анексії? Чи могла також світова спільнота відреагувати якось інакше, жорсткіше, щоб змінити перебіг подій у Криму?

– Я відношусь до тих, хто вважає, що попри явну відсутність паритету у військовій силі, Україна мала б одразу ж почати збройну відсіч агресору, дати наказ українським військовим частинам у Криму відкривати вогонь за малейшої спроби росіян їх роззброїти, і вже у жодному разі не здавати свою зброю окупантам. Тим більше, що спочатку Путін заявляв, що це не російські війська. Для чого тоді потрібно було Україні утримувати військові частини у Криму, якщо не для відсічі та захисту держави? Якби й тоді Росія одразу не відступила і розв'язала війну, то, мабуть, слід біло б оголосити загальну мобілізацію, закликати народ до тотального спротиву. Слід було якомога раніше зупинити похід Гіркіна та розповзання російського впливу на Донбас. Зрозуміло, було б кровопролиття, але точно не в таких масштабах, як зараз. Тільки в цьому випадку можна було розраховувати на широку підтримку Заходу зброєю, фінансами та посиленням санкцій проти агресора. Адже допомагають лише тим, хто сам щось робить, бореться за свою правоту. Тоді в кулуарах говорили не лише про те, щоб не провокували Росію, не виводили війська, а й про те, що «ми допоможемо, але ви самі хоч постріляйте»…

– Як ви вважаєте, чому виявився не результативним Будапештський меморандум?

– Ми часто і цілком обґрунтовано посилаємось на Будапештський меморандум, згідно з яким ядерні країни в обмін на нашу відмову від ядерної зброї ставали гарантами нашої незалежності та територіальної цілісності. Але ж і цю справу ми свого часу не довели до кінця. Приступати до ліквідації ядерної зброї слід було лише після підписання відповідного договору з ядерними країнами, де чітко було б розписано, хто і що має робити в тих чи інших ситуаціях. Меморандуми зазвичай розглядаються як протоколи про наміри, а у таких серйозних справах цього очевидно недостатньо. Наміри мали б бути закріплені у наступних договорах.

Щодо небезпеки рашизму, то й у самій Україні аж до агресії 2014 року у верхніх ешелонах влада про це навіть чути не хотіла. Я ж добре пам'ятаю, коли після нападу Росії на Грузію ми зробили заяву про те, що наступним може бути Крим, і пропонували низку превентивних заходів, зокрема вигнання з Севастополя російського Чорноморського флоту, але СБУ АРК назвала нас провокаторами, які хочуть ускладнити братерські відносини з Росією. Та й соціологічні опитування населення України до 2014 року показували, що значна частина громадян України вважали Росію «братньою країною». Просвітлення ж прийшло здебільшого після захоплення Криму і особливо після широкомасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року, після бомбардувань та руйнувань міст та сіл, масових вбивств, тортур та інших звірств проти мирних жителів на окупованих Росією територіях. Приблизно те саме сталося і на Заході. Ось тут і заговорили про рашизм, розвиток і становлення якого світ «проспав».

– Що є основним «досягненням» влади Аксьонова та Константинова в окупаційний період Росії у Криму?

– Тут навряд чи доречно говорити про якусь роль Аксьонова, Костянтинова чи інших холуїв. Їхнє завдання полягало лише в тому, щоб справно виконувати вказівки з Москви, не забуваючи, звичайно, при цьому і про власні інтереси. А завдання Москви полягало здебільшого в тому, щоб перетворити Крим на потужну військово-морську базу, так би мовити на «непотоплюваний авіаносець» для подальшої експансії. І в цій частині вони досягли певних успіхів. Всі їхні найбільш затратні «грандіозні забудови», чи то Керченський міст, чи то траса «Таврида» та інші траси, призначені переважно для обслуговування військових відомств. Це дозволило їм після початку широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року швидко просунутися у напрямку Херсонської та Запорізької областей, обстрілювати дотепер територію материкової частини України з військових баз у Криму та акваторії Чорного моря. Створили також потужну та всюдисущу структуру ФСБ, яка через мережу армії стукачів та з використанням сучасної техніки ефективно контролює думки та вчинки всіх громадян. Побудували нову велику в'язницю. Словом, досягнення значні.

Для демонстрації того, як вони «дбають» про кримських татар, уже дев'ятий рік будують у Сімферополі велику соборну мечеть. Будівництво вже майже завершено, але є проблема у забезпеченні солідної участі у його відкритті. Дуже хотіли, щоб у цьому узяв участь президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган, але той на окуповану територію відмовляється їхати. Кілька років тому навіть посилали до мене свого емісара під виглядом узбецького дисидента, який казав, що якщо я допоможу приїзду Ердогана на відкриття мечеті, то Москва може зняти заборону на мій в'їзд до Криму за умови, що дам зобов'язання у своїй промові на відкритті мечеті не дуже «наїжджати» на Росію та Путіна.

– Чи сприйняв Крим загалом російську окупаційну владу?

– Хтось прийняв окупацію з великим ентузіазмом і завзято служив окупантам, а зараз із острахом очікує, що буде, коли до Криму повернеться Україна. Найбільш кмітливі з них готують свої валізи, а якщо є кошти, то вже придбали житла в Росії. Інші з нетерпінням чекають на кінець цього кошмару та ізоляції від цивілізованого світу. Є багато людей, які в ті дні 2014 року носилися з російськими прапорами, бурхливо вітали російські війська та «референдум» у Криму, але вже давно переглянули свої погляди і все ж таки побоюються якихось репресій з боку України після звільнення від окупації. Начебто українській владі після деокупації більше робити нічого, окрім як з'ясовувати, хто як голосував на тому фейковому «референдумі».

– Яке ваше ставлення до створеної у Криму російською окупаційною владою «національно-культурної автономії» кримських татар? Та інших НКА?

– Те, що в Криму, та й взагалі в самій Росії, називають «національно-культурною автономією», звісно ж, не має нічого спільного з тією ідеєю національно-культурної автономії, яку висували ще в минулому столітті австрійські соціал-демократи, і що практикується на заході, наприклад, у Фінляндії у вигляді Шведської народної асамблеї та Саамського парламенту. У Криму ці «автономії» здебільшого призначені для того, щоб від імені різних етносів розповідати, наскільки вони щасливі у складі Росії. Від імені українців у Криму здебільшого висловлюється колаборантка Анастасія Гридчина – «голова української громади Криму», а як голос кримських татар – голова так званої «культурно-національної автономії кримських татар» Ейваз Умеров. Щоправда, кілька тижнів тому головна посада у цій «автономії» стала вакантною, оскільки за якийсь кримінал Ейваза відправили на 3 роки до в'язниці. Та й у самій цій «автономії», кажуть: Ейваз був у єдиному екземплярі. Іншим частим «голосом кримських татар» у російських засобах інформації був колаборант, колишній депутат Держдуми за списком «Єдиної Росії» Руслан Бальбек, але він останнім часом якось знітився. Кажуть, що потрапив у немилість до Аксьонова у зв'язку зі скандалами навколо розподілу «віджатих» торгових точок.

– Один із варіантів майбутнього статусу Криму в Україні – це кримськотатарська національно-територіальна автономія, питання щодо якої обговорюється в Україні. Як ви розцінюєте перспективи її формування, наскільки вдалося просунутися у цьому напрямі?

– Перший і досить вагомий крок у цьому напрямі зроблено. У липні 2021 року Верховна Рада України визнала кримськотатарський народ корінним народом України, що викликало, як і очікувалося, шалену реакцію Кремля та самого Путіна. На основі цього закону відкривається правовий шлях для ухвалення закону про статус кримськотатарського народу в Україні та внесення змін до 10-ї глави Конституції, згідно з чим автономна республіка має стати національно-територіальною автономією у складі української держави, створеної на основі права на самовизначення корінного народу Криму. Президент твердо обіцяв сприяти ухваленню всіх необхідних законодавчих актів, і я вважаю, що він дотримається свого слова. Але у світлі деокупації Криму, що наближається, вважаю, що варто було б трохи прискорити процес. Втішно й те, що згідно з соцопитуваннями, громадяни України на понад 50% підтримують ідею відновлення національно-територіальної автономії корінного народу Криму. А до 2014 року цей відсоток не перевищував 20-25-ти.

– Деокупація Криму – складний процес. Якою ви її передбачаєте, яку участь у ній братиме кримськотатарський народ?

– До 24 лютого 2022 року йшлося лише про мирні, політико-дипломатичні методи для досягнення деокупації, і основний наголос робився на посиленні західних санкцій проти країни-окупанта. Про це йшлося і в Стратегії з деокупації Криму, ухваленій РНБО у березні 2021 року, і у Заключному акті міжнародної Кримської платформи у серпні 2021 року. Навіть після широкомасштабного вторгнення Росії минулого року 24 лютого Україна зробила останню спробу вирішити питання про Крим мирним шляхом. Українська сторона на переговорах з російською делегацією в Стамбулі в березні 2022 року запропонувала Росії відвести свої війська до кордонів 24 лютого 2022 року, а питання про Крим та Донбас зробити предметом подальших переговорів, причому, зобов'язуючись не застосовувати силу для їх звільнення протягом декількох років. Але російська сторона відкинула цю пропозицію, заявивши, що Крим – це «територія Росії», і не може бути предметом переговорів. Ну а після тих злочинів, які почала чинити російська воєнщина на окупованих територіях, Україна цілком обґрунтовано та логічно ухвалила рішення, що не може бути жодних переговорів із військовими злочинцями та терористами. Тому, на жаль, залишається лише військовий шлях визволення. Немає сумніву в тому, що у звільненні Криму, в міру своїх можливостей, братимуть участь багато людей, які зберегли вірність своїй країні, своїй батьківщині, і не обов'язково тільки кримські татари, які, звичайно ж, більш мотивовані і найбільше постраждали від окупації.

– Якою ви бачите політику України щодо Криму після деокупації та у процесі реінтеграції? А також на наступний час?

– Багато залежить від того, які сили будуть у владі в Україні. Якщо гіпотетично припустити, що президентом стане якийсь тип, на кшталт Януковича, а більшість у парламенті складатиметься з депутатів від партії на кшталт ОПЗЖ, то нічого доброго не буде і все доведеться починати з початку. Але в найближчому майбутньому таке навряд чи станеться, тим більше, що незабаром після закінчення війни Україна стане членом Євросоюзу та НATO, а проросійських сил в Україні вже практично не буде. Тому я сподіваюся на цілком цивілізовану політику в країні не лише до Криму, а й у всіх сферах державного життя. Цілком зрозуміло, що після війни Україна вже ніколи не буде такою, як раніше. І як частина світової спільноти вона буде передовою, розвиненою, демократичною та прогресивною.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.