1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один із найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії публікують унікальні мемуари Сейдамета.
Продовження. Попередню частину читайте тут.
У Москві
Я вперше бачив Москву – серце Росії. Це місто – дзеркало російської історії, традицій і справжньої російськості. Москва завжди залишалася центром консерватизму відносно Санкт-Петербургу, вона весь час зберігала положення істинної столиці Росії. Саме у Москві говорили найчистішою російською мовою.
У Москві, в тутешньому університеті, перебувала певна кількість студентів із Криму. Один із них, Якуп Кемаль, після завершення навчання в американських коледжах у Стамбулі та Бейруті, почав студіювати у Москві на факультеті східних мов. Я дружив із ним ще зі Стамбула. Він не був дуже сміливим, насилу ухвалював рішення – тому в політичних питаннях ми з ним не були близькі. Однак він ніколи не давав втягнути себе в якусь негативну діяльність. Його, власне, і одного Ахмета з Бахчисарая я розшукав у Москві, і ми часто зустрічалися. Ахмета я пам'ятаю як дуже душевну, безпосередню, сміливу і розумну молоду людину.
У Москві не можна було не вивчити російської мови. Російська мова була чутна всюди
Я зняв кімнату в пансіонаті, де також проживали дівчата з роду Ламакін із нашого села. У найстаршої панянки я почав брати уроки російської. У Москві не можна було не вивчити російської мови. Російська мова була чутна всюди...
Я пішов навідати молодого музиканта і його хворобливу дружину – подружжя, з якими я подорожував із Бріндізі до Стамбула. У них був досить великий будинок, і вони зустріли мене дуже тепло. Музикант познайомив мене зі своєю матір'ю, братами і сестрами... Вони з дружиною запропонували мені приходити до них на обіди. Взяли мене до знаменитого Большого театру і до відомого своєю вибраністю клубу, до якого вчащали видатні артисти... Ця чудова обстановка з атмосферою, сповненою витонченості, уважності, привітності та неповторності, зачарувала мене. У тому клубі я кілька разів слухав циганську музику. Я з цікавістю прислухався, як люди навколо мене з ентузіазмом розповідають, які новації вони прагнуть привнести у живопис, скульптуру, музику, літературу...
Завдяки моїм новим друзям я мав можливість почути відомого російського піаніста [Сергія] Рахманінова на концерті, який він дав для однієї благодійної установи. Я сидів у першому ряду, зарезервованому артистом для його близьких друзів, а після концерту познайомився з ним особисто. Дивлячись на Рахманінова, який грав, немов у трансі, я зрозумів, що переді мною людина, яка у музиці знайшла надприродний світ, божественний екстаз. У моїй пам'яті назавжди залишився його глибокий погляд, бліде від утоми обличчя, щупла фігура, душевність і скромність, які відбивалися на обличчі.
Найкращою і найсильнішою рисою чи то російських революціонерів, яких я бачив у Парижі, чи то московських інтелігентів, була міць почуття, що сповнювала душі цих людей. Росіяни люблять до самозабуття не тільки горілку, а й свої цілі та прагнення, заради яких не вагатимуться перед жодними труднощами і жертвами. Але, на жаль, ця міць, як зазвичай буває у людей Сходу, не підкріплена сильною і наполегливою думкою, яка веде до реалізації планів, не дає очікуваного результату.
Росіяни люблять до самозабуття не тільки горілку, а й свої цілі та прагнення, заради яких не вагатимуться перед жодними труднощами і жертвами
Якби велику силу любові, що живе в російській душі, помістити у певні позитивні рамки, якби прагнення росіян, що завжди збиваються на важкі до виконання справи або навіть абсолютні фантазії, звільнити від певного надлишку, тоді російська душа, якщо на додачу вона пов'язана з інтелектуальною завзятістю, в науці та мистецтві досягне кожної мети.
Йти в народ! Якби російська молодь була наполеглива у цьому, якби не розуміла свою місію лише як «підтягування» людей до уявних революцій, якби присвятила себе просвіті людей, вихованню їх, надання їм медичної допомоги, соціальних, цивілізаційних і економічних покращеннях... тоді любов, яка живе у серцях цієї молоді, її готовність до самопожертви, хто знає, наскільки видатні проявила б результати?
Між народом та інтелектуалами розверзлася прірва, яка ставала щоразу більшою
Мистецтво заради мистецтва... Універсальні цілі... Ці ідеї знайшли в Росії більш гарячих прихильників, ніж у найбільш цивілізованих країнах. Російська інтелігенція, охоплена цими течіями, віддалялася від людей, життя і праці «на землі». Між народом та інтелектуалами розверзлася прірва, яка ставала щоразу більшою. Контраст між інтелігенцією і народом був очевидний. Російські інтелігенти, хоч і північани, на відміну від народу були нервовими, збудженими, рухливими. Вони не знали, що таке відпочинок, вони не любили відпочивати... Їхньою хворобою було говорити довго і гарячково. Ентузіазм, гарячковість і нервозність у поєднанні з любов'ю до поставлених цілей та ідей, а також психіка, зруйнована горілкою, були сильнішими за клімат і натуру. Якщо порівнювати надзвичайну сексуальність цих північан, і особливо надзвичайну вільність, яка спостерігається навіть у ресторанах і шинках – із поведінкою вже навіть не фінів або шведів, а німців – росіян не можна було назвати північанами...
Під час перебування у Москві у мене була можливість пізнати не тільки інтелігентське середовище, а й купецькі та ремісничі кола. Я неодноразово бував у чайних і ресторанах, де комівояжери родом із Криму зустрічалися із московськими купцями. Я з цікавістю спостерігав, як огрядні, сильні, веселі російські купці випивають цілі моря чаю, укладають великі угоди, торгуються, сперечаються, але при цьому залишаються веселими та доброзичливими. Закінчуючи хороший торг, вони цілувалися, запрошували на спільну трапезу, виявляли взаємну гостинність, як люди, які зустрічаються після довгої розлуки.
Торговець фруктами Халілов родом із Бахчисарая знав мого батька і поважав його. Кілька разів він брав мене до цих чайних і купецьких кафе. Мою увагу привернули жвавий інтерес і довірливість, які йому виказували російські купці. Коли я запитав його про це, він відповів, що росіяни довіряють нам більше, ніж своїм землякам. У той час у Москві у цих чайних можна було побачити купців-євреїв, які були у близьких стосунках із росіянами.
Російський купець у чайній, ресторані або шинку повністю перетворювався. Горілка змінювала його голос, він починав поводитись як розпещена дитина, забував про час і родину, потрапляв у вир розваг до самого ранку, до найдальшого закутка його розуму не приходила думка про витрачені гроші.
Однак судити про російських купців тільки на підставі цих спостережень було б несправедливо. Була і зворотна сторона медалі. У тих же людей уживалася і друга особистість – прихильність до віри, звичаїв і традицій. У нареченого дочки Ламакіна, у якої я брав уроки, був кузен-українець, власник великого маєтку і купець. Ми часто ходили до нього. Раз на два тижні він запрошував на обід 20-25 студентів і щедро пригощав їх. Деяких він підтримував матеріально. І він не був винятком – так вчиняли багато торговців. Що стосується народних справ і благодійних організацій, то російські купці ледь не конкурували один з одним.
Росіяни більше, ніж звільненням братів-слов'ян від панування Австрії, надихалися мрією відібрати у турків Стамбул і протоки
Хоча тривала війна, життя у Москві не сильно змінилося. Їжі було вдосталь. Ресторани і кафе були заповнені навіть більше, ніж перед тим... У перший рік війни в Росії кожен підтримував справу захисту батьківщини. Росіяни більше, ніж звільненням братів-слов'ян від панування Австрії, надихалися мрією відібрати у турків Стамбул і протоки [Босфор і Дарданелли]. Це було метою війни для Росії, і це найсильніше стимулювало все більш гарячкову участь Росії у війні.
Однак спостерігачі не розуміли, що підстави, на яких ґрунтується Росія, довго не витримають цього важкого випробування, і гнали від себе думку, що у країні може дійти до потрясіння. Патріотизм, який у той час посилився в Росії, захопив і мене. Однак моя віра у прийдешню революцію була настільки твердою і сильною, що ніщо не могло її послабити. Під час мого перебування у Москві редакція газети «Іл» [«Країна»] переїхала з Санкт-Петербурга до Москви. Я пішов до редакції з візитом і зустрів там [публіциста й видавця] Гаяза Ісхакі, якого знав зі Стамбулу. І він, і Шакір Мемет'яров, який саме складав останні іспити з права, були дуже зайняті. У мене з ними було всього кілька коротких розмов. Також у будівлі редакції був мусульманський ресторан. Саме там я вперше їв туркестанський плов. Мені він дуже сподобався. За час перебування у Москві лише заради пам'яті про цей добрий плов я кілька разів ходив до цього не найчистішого закладу.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.
