18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Лімадер Менаметов, кримський татарин, народився 24 лютого 1939 року. Уродженець села К'арача-Іляк' (зараз зникле село Першотравневого району ‒ КР) Біюк-Онларського району (у 1944 році район був перейменований на Октябрський, який у 1962 році був скасований, а його села увійшли до складу Красногвардійського району ‒ КР) Кримської АРСР.
Склад сім'ї на момент депортації: мати Сундус Менаметова (1911 р.н.), сестра Ремзіє Менаметова (1937 р.н.) та я, Лімадер Менаметов.
Батько Аблятіф Менаметов (1909 р.н.) до початку війни закінчив комвиш і працював директором школи-інтернату в селі Бай-Когенлі Біюк-Онларського району (зараз зникле село Першотравневого району ‒ КР) Кримської АРСР, де я й народився в 1939 році.
Батько був комуністом, і наприкінці 1940 року був відряджений Кримським обкомом партії більшовиків уповноваженим у Джанкойський район, а наша сім'я жила в родині Карача-Іляк'.
Коли почалася війна, батько з активістами-комуністами Джанкойського району зібрали велику рогату худобу та коней, і погнали через Гур'єв у Південний Казахстан. Після здачі коней він навчався у військовому офіцерському училищі (прискорено, за шість місяців) у Москві. Ставши лейтенантом, захищав в оборонних боях Москву, отримав поранення і був відряджений заступником командира батальйону навчального пункту в місто Новосибірськ, мав ордени та медалі ВВВ.
Мама сказала: «Ми не зрадники». І показала фотокартку батька в офіцерській формі лейтенанта, надіслану ним із фронту
На світанку 18 травня 1944 року до нас постукали офіцер і два солдати. Мама відкрила їм двері, їй прочитали наказ Сталіна, що «за зраду батьківщині» нас виселяють із Криму. Нам дали 15 хвилин на збори, не пояснили скільки та що потрібно брати з собою. Мама сказала: «Ми не зрадники». І показала фотокартку батька в офіцерській формі лейтенанта, надіслану ним із фронту. Вони подивилися на фото, і, нічого не сказавши, повернули мамі.
Ми були всі шоковані, встигли взяти трохи продуктів, документи, одяг, фотографії, Коран, миску та дві ложки. Нас вигнали на вулицю та погнали на місце збору, яким була початкова школа.
До моменту депортації в нашому селі налічувалося 40 сімей. Коли ми прийшли до місця збору, там уже були всі наші односельці. Ми всі були під кулеметним прицілом, з усіх боків нас оточили озброєні солдати. Навіть вийти до вітру можна було тільки у супроводі солдата. Нас тримали до обіду, потім студебекерами почали вивозити з села. До кожного авто були приставлені два озброєних солдати. Скрізь чути плач, крики та образи солдатів.
Нас привезли на станцію Октябрська, до вечора підігнали ешелон із товарними вагонами і нас почали завантажувати в них. У нашому вагоні переважно були люди з нашого села, а також з інших сіл Біюк-Онларського району.
Ніяких умов у вагоні не було, туалет зробили самі люди: у кутку вагона пробили дірку в підлозі та завісили шматком ганчірки. Самі добували воду на рідкісних зупинках, бігали, шукали її. На цих же зупинках швидко споруджували вогнище, де готували коржі з припасів борошна, які змогли взяти з собою. Не встигали приготувати, як лунав гудок паротягу, і всі бігли у свої вагони з напівсирою їжею, на ходу встрибуючи в вагон. У нашому вагоні помер один дід (ім'я не пам'ятаю), на зупинці потяга його залишили біля залізничного полотна.
Господар будинку Юлчи-ака був доброю людиною, постелив на підлогу соломи, дав ковдри, щоб ми могли ними вкриватися, нагодував нас коржем і чаєм
Ніяких лікарів, медсестер і санітарів під час перевезення не було. Люди в вагонах усі завошивіли. Ніяких засобів, щоб позбутися вошей, нам не видавали. У дорозі ми були 18 днів, на кінцеву станцію прибули 4 червня. Наш потяг зупинився на станції Алтиарик, нас повантажили на вози-гарби представники колгоспів і привезли в колгосп Ленінізм (село Файзабад), розподілили в домівки селян.
Ми жили в маленькому (три на чотири метри) хліві для худоби, без штукатурки, з поламаними дверима, віконцем (50х50 см) та земляною долівкою. Господар будинку Юлчи-ака був доброю людиною, постелив на підлогу соломи, дав ковдри, щоб ми могли ними вкриватися, нагодував нас коржем і чаєм. Мати працювала на бавовняних полях і на бавовняному пункті ‒ тягала на собі 50 кілограмові мішки-тюки дерев'яними трапами.
Усі кримські татари перехворіли на малярію, дизентерію та тиф. У 1944 році від таких хвороб померло багато людей
У нашому кишлаку всі кримські татари перехворіли на малярію, дизентерію та тиф. У 1944 році від таких хвороб померло багато людей серед кримських татар: серед них і моя сестра Ремзіє (1941 р.н.), бабуся по матері, бабуся та дідусь по батькові, дружина дядька та троє їхніх дітей і багато інших.
Після закінчення війни у 1945 році батько приїхав у відпустку й відремонтував нам хлів. У 1945 році, до осені нас перевезли в місто Кувасай для роботи на цементному заводі, дали кімнату в бараку розміром у дев'ять квадратних метрів. Мати розвантажувала вручну вагони з породою для цементу.
У 1946 році батько демобілізувався з армії і працював заввідділу «Знання» Кувасайського райкому партії. У 1947 році батька перевели директором сільської школи колгоспу «Кизил Аскар» цього ж району, він викладав російську мову сільським дітям. У 1946 році я та старша сестра Усніє пішли вчитися у перший клас і закінчили в 1956 році 10 класів середньої школи міста Кувасая.
У 1956 році, після закінчення школи я вступив на роботу СУ-5 ‒ арматурником-монтажником на реконструкцію Кувасайського цементного комбінату, за що був нагороджений «Почесною грамотою Верховної ради УзССР». У 1960-63 роках навчався очно в Андижанському будівельному технікумі. У 1964-66 роки служив в армії, після демобілізації з армії працював виконробом, начальником дільниці та будував заводи, фабрики, школи, дитячі садки, лікарні, житло, санаторії тощо. У 1968 році одружився. З 1992-го до 1994 року працював головним інженером будівельного управління, у 1994 році вийшов на пенсію у віці 55 років і до 1996 року працював заступником начальника управління з виробництва.
Батько помер у 1986 році, мати померла в 1991 році. А я повернувся до Криму в 1996 році. Живу в селі Новоіванівка Чорноморського району.
(Спогад від 16 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
