1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії публікують унікальні мемуари Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
Знову в Парижі
Позаяк я був на останньому курсі юриспруденції й після завершення студіювання планував покинути Париж, у мене, крім навчання, було чимало додаткових занять. Я відвідував заняття у Сорбонні та у Колеж де Франс, понад те брав уроки російської мови у товариша по курсу – російського єврея, і читав твори російської літератури. Після закінчення юридичного факультету у Парижі я мав намір повернутися до Криму і видавати газету. Для цього я неодмінно мусив дуже добре вивчити російську мову.
Коркмазови і надалі проживали на моїй вулиці. Цього році у мене було менше можливостей бачитися із ними. На жаль, стосунки між Марією і Джелялом ще сильніше погіршилися. Цього разу напруженість була викликана не тільки ідеологічними розбіжностями, але й вибриками Джеляла. Марія залишалася вірною принципам соціал-демократії, анархізм ж Джеляла переходив усілякі межі. Немов бажаючи примножити свою вірність анархізму, він намагався максимально послабити духовний зв'язок із дружиною і запекло боронив свої анархістські погляди. Зрозуміло, ця ситуація пригнічувала Марію і завдавала їй величезного болю і страждань.
Порохова діжка Жореса
У Європі, котру [Жан] Жорес називав був «пороховою діжкою», відразу ж після Балканської війни розпочалася гонка озброєнь. Німці запровадили надзвичайний податок на джут і зібрали за цією статтею 50 млн англійських фунтів. Це дозволило їм посилити підготовку до війни. То, у свою чергу, спровокувало загальне занепокоєння, особливо у Франції, де найгарячіші дискусії та політична боротьба зосередилися навколо армії. Питання про те, чи має військова служба тривати два роки або більше, із великою серйозністю обговорювалося у французькій пресі та парламенті. Призначення [Теофіля] Делькассе, одного з найвідоміших політиків тодішньої Франції, послом до Санкт-Петербурга і, особливо, заміна [Армана] Фальєра на посаді президента [Раймоном] Пуанкаре, показали, що Франція напередодні великої політичної смути визнає важливим зміцнення союзу із Росією та готується до війни. Коли Пуанкаре у березні 1913 був обраний президентом, наша старенька мадам Депре впала у антиреспубліканський настрій і безперестанку повторювала: «Вони хочуть посилити армію і привести країну до війни...».
Політичне пожвавлення, розпочате обранням Пуанкаре президентом, зростало із кожним днем. До демонстрацій прихильників уряду, окремих газет і політичних партій додалися маніфестації молодих республіканців та монархістів. Річниця [пам'яті] Жанни д'Арк [30 травня] того року пройшла у сильній напрузі.
Так само і соціалістична партія метушилася, намагаючись зайняти якусь позицію у цьому загальному сум'ятті. На площі Ваграм у великому залі соціалісти організували велелюдний мітинг, на який прибув [Філіп] Шайдеман, одна з найважливіших фігур серед німецьких соціалістів. На цій зустрічі, організованій для демонстрації протидії війні, по моді того часу соціалісти колективно закликали до загального страйку, спротиву мобілізації та саботування війни. Вони засуджували фанатизм, шовінізм, звеличували загальнолюдські почуття і братство народів. Жорес виголосив одну зі своїх найкращих промов – живу і сповнену риторики – і зачарував увесь натовп. Окрім цього мітингу я також відвідував виступи, організовані у Вченому товаристві на вулиці Дантона, і також я не пропускав зустрічей, організованих російськими революціонерами, яких того року прибуло до Парижа винятково багато.
У 1914 році увесь Париж, уся Франція були вражені пострілами мадам [Генрієтти] Кайо з револьвера у головного редактора «Le Figaro» [Гастона] Кальметта [16 березня]. Від отриманих поранень Кальметт помер. Жозеф Кайо був тодішнім міністром фінансів Франції і одним з найвизначніших французьких політиків. Коли Кальметт спробував опублікувати деякі листи міністра, його дружина, погрожуючи зброєю, зажадала повернути кореспонденцію, у сварці поранивши Кальметта. Ця подія також стала результатом боротьби між Францією та Німеччиною, бо Кайо був прихильником порозуміння із Німеччиною. Саме з цієї причини Кальметт і спробував підірвати його репутацію. Новина про подію сколихнула увесь Париж. Коли заарештовану мадам Кайо доправили до суду, перед будівлею розгорталися вражаючі сцени [зрештою, вона була виправдана].
Війна неминуча
Після цієї події мадам Депре, яка перебувала у родинних стосунках і дружбі з багатьма високопоставленими військовими, вибралася скласти їм візити. Як завжди у таких випадках, вона зробила це, щоб з'ясувати реальне тло подій, які розгорталися навкруги. Наступного дня, коли я зустрів її, вона сказала: «Війна неминуча. Нехай Бог береже Францію! Цього разу Німеччина спробує розбити нас зсередини. Зрештою, хто з цих республіканців не торгує країною...». Вона висловлювала жаль, співчуваючи народу, який опинився перед трагедією війни, і у той же час, користуючись нагодою, прославляла монархістів.
Тими днями мій товариш по курсу, один кримський єврей, запросив мене до себе додому і попросив, щоб я повідомив російським революціонерам у Парижі, що згідно з секретною інформацією, яка надходила з Росії, царизм із розмахом готується до війни. Усі російські революціонери в Росії надзвичайно втішаються очікуваним протистоянням, вважаючи, що все закінчиться падінням царя. Думка про початок війни повністю опанувала мій розум. Як я повинен вчинити? Для мене все було просто і ясно: негайно повернутися до Криму і зайнятися зміцненням нашого національного підпілля. У зв'язку із цим я вирішив, що мені потрібно ще поліпшити своє знання російської мови. Я став ще уважніше стежити за публікаціями російських революціонерів і вести ще довші розмови з моїми єврейськими друзями.
У цих розмовах вони відстоювали погляд, що після революції в Росії до влади прийдуть тільки соціалістичні партії, вони вважали, що партія соціалістів-революціонерів (есерів) на чолі із [Віктором] Черновим, яка визнавала основною проблемою земельне питання, є більш небезпечною, ніж помірковані праві партії конституційного спрямування. У свою чергу, соціал-демократи прагнули перемоги більшовиків і весь свій розум використовували, щоб віднайти підстави для успіху цієї партії.
Не визнавали, що тюркські та мусульманські народи гідні грати незалежну роль у політичному житті Росії
Всі вони не брали до уваги існування в Росії проблеми національних меншин. Вони не визнавали, що тюркські та мусульманські народи гідні грати окрему, незалежну роль у політичному житті Росії. Вони стверджували, що більшовицька партія радикально вирішить усі ці проблеми. У той час я не розумів, у чому глибокий сенс того, що погляди і побажання моїх єврейських друзів, котрі аналізували російську літературу, російський дух, російську суспільне життя або російську економіку тільки крізь призму своїх політичних поглядів, так сильно підлягають ідеології комуністичної партії. Так само, як мій друг Джелял Коркмазов, я вірив, що їхня поведінка випливає з їхнього соціалізму, я не думав і не припускав, що їхній погляд на проблему у такому ракурсі був обумовлений їхніми власними національними поглядами. У той час я не розумів, що євреї – багаті чи бідні, у своїй більшості вважають зміцнення соціалістичних партій засадничим принципом. Я зрозумів це допіру значно пізніше, коли соціалізм зіграв важливу політичну роль у російській революції та долі Європи.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.