Обличчя спухло, губи покусані до крові. Безсонні ночі перетворюють саме існування на тортури. Ранок. Сиджу, прикутий у кабінеті слідчого. Він п'є каву й жартує зі своїми друзями про українських дівчат. Із радіо лунає революційна пісня гурту Ляпіс Трубєцкой «Ангели Света». «Скоро й цього позбудемося», ‒ каже конвоїр, посміхаючись. Нічого не хочеться ‒ тільки померти.
(Попередній блог ‒ тут)
Слідчий відволікся від своїх «дуже важливих справ» і підійшов до мого ледь живого тіла. Інквізитор, як досвідчений психолог, знову взявся ласкаво ‒ як завжди на початку, наче нічого й не було до цього, ‒ умовляти визнати власну провину, після чого «все одразу ж закінчиться». Мовчу. Нічого тут визнавати. Я ні в чому не винний.
Мабуть, він до цього був готовий. За сигналом московського куратора в кімнату заводять людину. Його обличчя я одразу ж пізнаю ‒ цей хлопець відвідував організовані мною медичні курси, ходив на мітинги та брав участь у захисті військових частин.
Витерпіти те, що з нами робили, може далеко не кожен
Олексій стояв пом'ятий, підбитий і неймовірно втомлений. Під очима двома чорними колами позначилися синці, явно залишені жорсткими ударами. Зайшовши, бранець ледве помітно кивнув мені й, дивлячись у бік, почав говорити про те, що ми разом спланували та здійснили підпали офісу партії президента Росії та будівлі центру «Русского единства», що він повністю визнає свою провину й глибоко шкодує. Загалом, усе те, чого так довго вимагали від мене мої мучителі. Льоша, продекламувавши завчений текст, сказав мені: «Вибач, так вийшло» ‒ і його відразу ж забрали. Звинувачувати його ні в чому не можна, витерпіти те, що з нами робили, може далеко не кожен...
Слідчий Бурдін Артем Олексійович одразу ж підкреслив переді мною той факт, що в них тепер є дійсний свідок, який даватиме свідчення проти мене. Тепер мені вже ніяк не відкрутитися. Єдиний вихід у сформованій ситуації ‒ підписати явку з повинною. Тоді, може бути, вони домовляться про більш м'яке подальше покарання. Але я знав, що окрім слів замученої людини проти мене нічого немає, тому мовчав. Моя завзятість стала останньою краплею в терпінні допитувальника. Розмова була закінчена.
Руки вивернуті. До болю знайомий шлях. Смиренно крокую на заклання, керований запеклими пастухами. Я чекав задушення, побиттів, принижень і всяких інших знущань. Навіть був більш-менш до цього готовий, але не до того, що сталося далі.
Оперативник Федеральної Служби Безпеки, який майстерно диригував процесом останні п'ять днів, увійшов до кімнати, тримаючи в руках протигаз. Дуже театрально й страхітливо він волочив за собою підлогою хобот, на кінці якого теліпався захисний фільтр. Мені тут же наділи цю захисну маску на голову й закрили долонею відсік, у який надходило повітря. Незабаром я почав задихатися. Все так само, як і з пакетом, тільки дуже смердить гумою. Думав, що витримаю.
Організм пручався недовго, переднепритомний стан наступав досить швидко. Коли я сповзав на стільці, голова падала вперед або назад, фільтр швидко відкручували, я інстинктивно починав пожирати дароване мені повітря. Саме в цей момент садисти впорскували всередину газ. Він роздирав горло та виїдав очі. Через лічені секунди починалася блювота. Щоб смердюча жижа не витікала назовні, хобот піднімали вгору ‒ і залита блювотою маска ставала для мене місцем утоплення. Я захлинався власною блювотною масою. Це боляче. Це дуже боляче. Провалювався в темряву, з якої мене швидко діставали холодною водою та нашатирним спиртом. Бити гребували, надто вже огидно я виглядав ‒ ніхто не бажав забруднитись у блювоті. Але ті, хто натягував і знімав з мене маску, прикладалися від душі.
Я помирав і воскресав, але як же я не хотів повертатися з темряви
Росіяни проробляли зі мною це знову й знову. Маска. Удушення. Газ. Блювотні маси. Захлинання. Втрата свідомості. Я помирав і воскресав, але як же я не хотів повертатися з темряви... Кати навіть не ставили запитань ‒ просто мучили, не зупиняючись, поки в мені нічого не залишилося. У якийсь момент зв'язок із реальністю був втрачений, коли прийшов слідчий, я підписав усі документи. Було плювати вже на все. Просто хотів, щоб дали спокій. Яким же я був наївним...
Хто ж тепер від мене відстане? Вся ця країна з її прогнилою системою ‒ як ненаситний спрут, здавлює та висмоктує всі життєві соки до останньої краплини, поки не залишиться нічого.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
