Зйомки українського художнього кінофільму «Стус», присвяченого життю поета, радянського дисидента Василя Стуса, завершені. Прем’єра стрічки запланована на 28 лютого наступного року. Про це в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода розповів режисер-постановник картини Роман Бровко. Спершу фільм назвали «Птах душі», але зрештою зупинилися власне на прізвищі поета. Роман Бровко переконував, що знімає не біографічне пафосне кіно, а трилер. Із Василя Стуса не ліплять у стрічці ікону, його покажуть багатовимірно – як друга, як чоловіка, як батька. Проте головне: покажуть як «міцного горішка, який боровся проти радянської системи», зазначає Роман Бровко. За його словами, це – фільм передусім для молоді. Режисер проводить певну аналогію між тим, як виконує роль поета Дмитро Ярошенко, і тим, що виконав американський актор Брюс Вілліс.
Олександр Лащенко: Пане Бровко, зйомки вашого фільму на фінальній стадії. Так?
70% матеріалу пройшли
– Нам залишається ще десь вісім днів відзняти. Тобто десь 70% матеріалу ми вже пройшли. Це українське національне кіно за підтримки Державної агенції України з питань кіно. Саме прокатне кіно. Розраховане на широку аудиторію. Ми отримали фінансування 50% від 10-го туру пітчингу в категорії «кіно для широкої, масової аудиторії».
Якщо розраховувати на касові збори і широку реакцію, то це має бути молодіжне кіно
Отже, маємо зробити це кіно не на поціновувачів мистецтва Стуса, творчості Стуса, літераторів, поетів. Маємо зробити кіно масове, на широку аудиторію. Це насамперед молодь. Тому що ви ж розумієте, що молодіжна аудиторія ходить до кінотеатру більше за всіх. Якщо розраховувати на якісь певні касові збори і широку реакцію, то це має бути молодіжне кіно.
– «Птах душі» – це біографічна картина про поета, дисидента радянських часів Василя Стуса. Можна так сказати?
– Зараз нова назва буде «Стус». Тому що «Птах душі» – це досить-таки вузька назва для певного кола, котрі знають про творчість Стуса, що це – його остання збірка, «Птах душі» їм може про щось сказати. Проте ми вважаємо, що все ж таки «Стус» – це більш відповідна назва.
– Факт: коли була прем’єра в Києві, мабуть, чи не найвідомішого українського фільму ХХ століття – «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, – під час показу і Василь Стус, і його побратими тодішні не тільки були сконцентровані на цій картині, дійсно геніальній, а це був такий крок, щоб заявити свою позицію. Щоправда, потім довелося і Василеві Стусу, і багатьом його побратимам, зокрема В’ячеславу Чорноволу, поплатитися за це. Були зйомки і цього епізоду?
– Так, правда. Це був дуже потужний епізод. Десь 300 душ масовки, 10 історичних постатей – там були і Параджанов, і Чорновіл, і Кадочникова, і Бадзьо, і дуже багато різних цікавих постатей того часу.
Стосовно Стуса, то дійсно це досить поворотна сцена в його житті, тому що він тоді встав і дуже голосно заявив як свій протест проти репресій української інтелігенції, котрі почали відбуватися напередодні. І фактично його промова коштувала йому виключення з аспірантури і фактично майбутнього як науковця, літератора, визнаного державою. Тобто він пішов остаточно в опозицію, а андеграунд і вже таку дорогу вибрав, з котрої не сходив.
– Гримувати, мабуть, Дмитра не довелося? Настільки він схожий на персонажа. Чи доводиться?
Кастинг на Стуса був 50 кандидатів
– Доводиться. Але, з іншого боку, я вам скажу, що у нас кастинг на Стуса був десь 50 кандидатів в електронному варіанті, на папері. А як дійшло до кастингу, хто приходив на проби – це десь 27–28 кандидатів прийшли до студії.
Дмитро Ярошенко дуже схожий на Стуса. Це правда. Трошки, може, різні по характеру. Стус був більш екстравертним, емоції нагору. Наш Дмитро Ярошенко такий сам в собі – він такий інтроверт по характеру. Цікава постать, неоднозначна, багатобарвна. Нам так і треба Стуса показати, відповідно не тільки Стуса-героя, котрого зараз (є певна в Україні така тенденція: всіх дисидентів, «шестидесятників», та й взагалі усіх: від Шевченка і до Франка – показувати якось так постаментно, дуже серйозно, пафосно, а потім)…
– Не перетворювати на ікону.
– Так, не перетворювати на ікони. Ми намагаємося показати Стуса багатовимірно – як і друга, як чоловіка, як і батька, як поводиться у тих ситуаціях, щоб аудиторія побачила його трошки з несподіваної точки зору, в якийсь інший, новий спосіб, щоб здивувати. Тому що тут потрібно саме здивувати.
Бо я скажу так. Цікаво – наші сценаристи свого часу вийшли на вулицю. Сергій Дзюба та Артем Кірсанов проводили опитування на вулицях міста Києва. До речі, у сквері Стуса: а що ви знаєте про Стуса? Хтось казав нісенітниці. Хтось казав, що це – чи спортсмен, чи співак.
– Ви ж кажете, що на молоду аудиторію адресована ваша картина. Як це зробити, щоб молодий глядач зацікавився?
– Передовсім цікавить не зміст, а картинка. Видовищна, якісна, цікава картинка, гарна операторська робота. Є якісь цікаві сюжетні повороти. Є там гарні актриси, характерні чоловіки. Отже, молодіжна аудиторія думає: а чому б собі не сходити на кіно? Це дуже непроста робота. Тому що, якщо наша аудиторія звикає – хочемо піти і подивитися останнє кіно з Томом Крузом, Бредом Піттом, якийсь сиквел американський «Пірати Карибського моря», то українському кіно доводиться дуже серйозно конкурувати.
Маємо робити зі Стуса не секс-символ, але міцного горішка
У нас в Україні ще немає плеяди режисерів, котрий що не зніме – хочуть піти на нього подивитися. Тому ми маємо робити зі Стуса, ну я не кажу, що секс-символ, але міцного горішка. Міцного горішка, котрий боровся проти радянської системи. Але система ледь об нього не поламала зуби.
– Завдання для Дмитра Ярошенка – Брюс Вілліс?
– Так-так. Це досить цікава задача. І саме тому ми вирішили знімати не драму, не бойовик, а знімати саме трилер. Коли спілкуєшся з молоддю, і я кажу: ми знімаємо кіно про Стуса. Ну, цікаво, так. А який жанр? Я кажу: трилер. Відразу таке здивування, подив. А звідки в житті, як хтось казав, провінційного поета – трилер? По-перше, людина собі вибрала найпотужнішого опонента. Стус – протагоніст, а антагоніст – це радянська система і репресивна машина вся, котра була проти нього.
– До речі, а коли буде прем’єра?
– 28 лютого.
– Сцени у Пермському таборі де ви знімали? У Росію ви ж не їздили.
– У Росію зараз навіть не пустять, щоб знімати таке. Тому що, якщо хтось у кадрі скаже «Слава Україні!», то це вже кіно не може зніматися в Росії. Знімали ми в Березані. На щастя, ми знайшли колонію суворого режиму. Вона зараз пустує.
Важкі і складні зйомки в тюремних умовах. Хоча наші декоратори і художники перебудували, дещо змінили, щоб вона була більше схожа на ту ж Пермську колонію. Ми намагалися відтворити історію останніх днів життя Стуса, як до нього приїжджає така загадкова, цікава особа – жінка, КДБістка, котра намагається розкрутити Стуса не батогом, але пряником. Вмовити його співпрацювати з системою, мотивуючи, ніби ви все життя боролися за свободу, за зміни, ви хотіли щось змінити, але поки ви тут в тюрмі, влада змінюється – прийшов Горбачов, Василю Семеновичу, вам тільки варто повірити в те, що в країні зміни, країна реформується, «демократія, гласність, перебудова», ви маєте підписати певний документ про співпрацю з владою. Стус у це не вірить, тому що розуміє: як можна довіряти радянській системі?! Він питає: а чому саме до нього приїхали, чому саме його хочуть звільнити за якийсь там підпис. Йому навіть пропонують таку «місію месії»: якщо повірите ви, якщо ви підпишете, то повірять усі інші.
– А що треба було підписати?
Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії
– Треба було підписати документ про те, що свого часу за життя все ж таки Стус погарячкував, деякі гострі речі написав, і зараз він ніби забирає свої слова назад. Крім того, є певний цікавий факт, що Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії.
– Так це відповідає дійсності? Генріх Белль, західнонімецький письменник, нібито висував. Це правда?
– Є різні версії. Хтось каже, що так, а хтось – ні. Тут важко зараз правду знайти. Але дійсно така версія і така інформація є.
– Чи не занадто конспірологічна версія, що нібито фактично ж закатували Василя Стуса через те, що він міг стати Нобелівським лауреатом?
– У нашому сценарії про це йде мова, що коли черговий Нобелівський лауреат буде сидіти, як інші ув’язнені, то це буде дуже серйозний удар по репутації СРСР, котрий у той момент намагався Заходу показати, що ми – не «імперія зла», а змінюємося, реформуємося.
– Не можна було приховати смерть Василя Стуса. Не було інтернету, але те ж Радіо Свобода повідомило зразу.
– Так. Бачите. І потім цікава ситуація, що невдовзі виходять і Левко Лук’яненко з тієї ж колонії, і інші…
– Згадаймо Левка Григоровича сьогодні.
– Дуже сумно! Ми, до речі, брали у нього інтерв’ю. Він нам з дуже цікавою інформацією допоміг стосовно наших зйомок, ми радилися.
Повертаючись до цієї історії, я скажу так, що і Левко Лук’яненко, і інші в’язні, котрі сиділи поруч із Стусом, українські дисиденти, вийшли невдовзі, повернулися до Києва і фактично отримали шанс реалізувати оту українську революцію, котра вже призвела до голосування у Верховній Раді, до тих кроків, котрі призводять до отримання незалежності України.
І потім, коли вже Левко Лук’яненко і інші бажали повернутися і фактично провести перепоховання Стуса, їм сказали, що не можна їхати у Перм, тому що зараз там якась санітарна неприйнятна ситуація, приїдьте наступного року. Вони приїхали, а вже табір закинутий – там вже був якийсь корівник. Тобто там повністю ліквідували всі, так би мовити, «вєщдоки», котрі могли б свідчити, що там сталося.
– Пізніше відбулося в Києві перепоховання, наприкінці 1980-х.
Жертва Стуса призводить до того, що відбувається потім у 1991 році. Він каталізатор тих історичних процесів
– Так. Жертва Стуса, його життя саме, мені здається, і призводить до того, що відбувається потім у 1990-му, у 1991 році. Він такий собі каталізатор тих історичних процесів.
– Якби Василь Стус вижив, він був би ще не літньою людиною, дожив би до нашого часу, то що, він інтегрувався б у політичну систему, брав участь, можливо, у Русі, чи літературною творчістю Стус займався б? Чи важко сказати?
– Стус був дуже гострий по характеру, дуже вибуховий. Це не просто поет, творчий, який – от собі бажаю і пишу, я – творець, митець, – ні, це була постать, котра була переповнена емоціями. Він мав дуже загострене відчуття всякої неправди, всякої брехні. Він дуже гостро і суворо вибухав, коли бачив цю брехню. І вибухав у своїх віршах.
До Стуса до Пермської колонії хтось приїжджав, намагалися домовитися про співпрацю. Стус агресивно реагував. А потім помер за загадкових обставин
Як у нас відкривається історія про Стуса? Старенька КДБістка сьогодні доживає останні дні життя. До неї приходить дівчинка, котра має допомагати їй. А старенька – хвора, на четвертій стадії раку. Бачить у старої книжку Стуса, рідкісне видання, і питає: звідки у вас книжка Василя Стуса – хіба ви його знали? А та, стара КДБістка, каже: цей впертий дурень помер у мене на руках, бо мене відправили свого часу дотиснути його і отримати його «покаяння», «каяття» і співпрацю.
Це дійсно був такий факт, що до Стуса до Пермської колонії хтось приїжджав, водили Стуса на перемови за закритими дверима, намагалися «вмовити», намагалися домовитися про співпрацю. Стус досить агресивно реагував. Не пішов на співпрацю. А потім помер за таких загадкових обставин.
Такі, як Стус, стали взірцями, іконами, мотиваторами тих, котрі зараз воюють зі зброєю в руках
Я хочу сказати так, що у нас два такі образи-зіткнення – молода дівчинка, котра за реформи в Україні, за європейську інтеграцію, котра вірить у всі зміни, і стара КДБістка, котра намагається їй нав’язати, що вся ця боротьба марна, вмирають даремно, на Майдані померли даремно, в АТО помирають даремно, нічого у вас не вийде. А молода дівчина намагається їй пояснити, що такі, як Стус, стали взірцями, іконами, мотиваторами тих, котрі зараз воюють зі зброєю в руках. Стус, може, й загинув тоді, але не даремно, тому що він – мотиватор є.
І в нас у сценарії також є фраза, коли стара каже, що, знаєте, якби ваш Стус жив сьогодні, то він теж був би дуже незручний, і вашій, навіть «свідомій», владі він штрикав би в очі і казав би всяку неправду, і такі люди при будь-якій системі незручні, вони, вибачте, як шило в одному місці.
Це не останні дні життя Василя Стуса. Це взагалі кіно про те, як формується постать патріота. Ми намагаємося показати мотивації. Причинно-наслідкові зв’язки формування постаті – чому такий Стус став.
– Як ви вважаєте, у чому мотивація? Ну, міг би зробити кар’єру – людина розумна, талановита, писав би твори, Шевченківську премію, ту, радянську, отримував би, сидів би по президіях, можливо…
– Починав своє життя як викладач у донецькій школі, намагався дітей вчити мови української, літератури, а це виявилося нікому не потрібно. Намагався написати листа Малишкові про тотальну русифікацію – його не почули. Намагався свого часу прийти на прийом до Щербицького, до Хрущова навіть, до Шелеста, шукав підходу – його ніхто не хотів чути. Тобто певну частину життя він думав, що, може, там хтось нагорі не знає, як воно відбувається в низах, треба щось зробити, донести свою точку зору, а там почують і щось зміниться. Не вийшло!
А потім відбувається ситуація, коли є друзі, котрі… Ну от побачимо, мотивація. Центральна постать – Алла Горська.
– Алла Горська – трагічно загибла за невідомих обставин. Є версія, що КДБісти її у Василькові тоді вбили, у першій половині 1970-х.
– От, бачите, це і є мотивація Стуса – бути таким, як він є. Тому що це – його товариш, подруга, сподвижниця. Вони – однодумці, вони – творчі люди, підтримують одне одного, між ними якась така певна іскра є. А тут Аллу Горську вбивають. І Стуса як «зриває з ланцюга» – все, він вже не може втриматися! Він розуміє, що вбито Аллу Горську, і він не може мовчати, він не буде мовчати. Він крок за кроком робить такі дії, котрі невдовзі приводять його до ув’язнення і до терміну.
Ланцюгова реакція: вбити одного патріота – буде 10, вбити 10 – буде 100. Не треба вбивати патріотів, бо тільки гірше буде
Тобто ми показуємо, що патріотизм – це не є якась там даність теоретична. Показуємо, що патріотами іноді стають тому, що вбивають твого друга, соратника, а ти не можеш змовчати після цього. Тобто, вибачте, тут ланцюгова реакція: вбити одного патріота – буде 10, вбити 10 – буде 100. Не треба вбивати патріотів, бо тільки гірше буде з того!
– В Україні ж і підтримували цю систему. «Вместе с линией партии колебались», доноси писали. Як жартував російський відомий письменник Сергій Довлатов, «так, Сталін винен, а хто ж написав мільйони доносів»? В Україні у вас оце показано – 1970-і роки, хто був по той бік проти Стуса – ті українці?
– Син Стуса каже, що Стус ніколи не вважав себе зламаним, покаліченим. Він, може, вважав Тичину поламаним, котрого поставили на коліна і змусили співпрацювати. Тобто не було того, що от я – жертва, заморена, закатована. Тому ми й змушені робити Стуса-міцного горішка, котрий боровся, робив певні вчинки, розумів, чим це може закінчитися, розумів: перейде межу – буде протидія, перейде ще одну межу – буде тюрма, перейде ще одну межу – може бути смерть. Він це свідомо робив.
Трилер – це той жанр, котрий має тримати в напрузі, має бути саспенс. А в житті Стуса, коли є певні межі і за якою межею чекає смерть, за якою межею чекає покарання, за якою межею чекає підступність – це має тримати аудиторію в напрузі. Тому що має бути не відчуття драми, а відчуття, що кожної секунди може щось трапитися, кожного дня мотузка на шиї затягується все тугіше, тугіше і тугіше, а скоро не буде дихати, а вже потім буде і смерть.
– Пане Бровко, а Віктор Медведчук у вашому фільмі присутній?
– Перша версія сценарію у нас була дуже розширена. У нас був і суд, і події в суді, відповідно вся ця сцена була. Теж цікава ситуація. Ми говорили спочатку і про розширену телевізійну версію, бо, щоб показати історію Стуса, я скажу чесно, ми десь мали сценарій, котрий, якби це екранізувати повністю, напевне, це було б 4 серії по 48 хвилин. Шкода, у нас не була підтверджена телевізійна версія. І багато було подій…
– Не буде телевізійної версії? Чи буде?
Зараз канали займають дуже хитру позицію: зніміть кіно, покажіть, а потім говоритимемо. Навіть якщо там була би постать Медведчука, деякі найбільші кінопрокатники в Україні не хотіли б це кіно брати у прокат
– Зараз канали займають дуже цікаву, хитру позицію: ви зніміть кіно, покажіть, а потім говоритимемо. Хоча у мене таке враження, що навіть якщо там була би постать Медведчука, то, може, навіть деякі найбільші кінопрокатники в Україні не хотіли б це кіно брати у прокат, тому що ніби цензури немає, заборони немає, але є такі певні досі…
– Що, досі побоюються цієї постаті? Даруйте, «кум Путіна»…
– Досить обережно. Досить обережно. Ніхто ніби нічого не каже, ніхто нічого не забороняє, але є така певна обережність. Є певне таке перестрахування. Бачите, так відбувається.
– Цитата Євгена Сверстюка: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольсько-агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою».
До речі, Василь Стус відмовився від цього адвоката. Але це версія Євгена Сверстюка. Сам Віктор Медведчук, звісно, всі закиди на свою адресу під час тих подій, коли він був адвокатом Василя Стуса, відкидає і доводить, що робив усе можливе в рамках виконання свого завдання як захисника у цьому процесі.
– Частково правда. Скажімо так, маючи розмови з Дмитром Стусом, наші сценаристи їх записали, то Дмитро Стус сказав так, що мій батько розумів, що жоден радянський адвокат, котрий фактично є слугою системи, йому не допоможе, тому мій батько просив дати адвоката західного, з міжнародних організацій. Він розумів, що такий західний адвокат, з міжнародних структур може допомогти.
Медведчук чи будь-хто інший не допоміг би йому. Скажімо так, з точки зору вмовити Стуса покаятися і підписати каяння, відняти мінус п’ять років терміну ув’язнення – на таких умовах як і Медведчук, так і інші адвокати намагалися вмовити Стуса. Але ж ви розумієте Стуса. Для Стуса це було неприйнятно! Тобто так, Медведчук може сказати, що дійсно він намагався щось зробити для Стуса, тому що намагався полегшити йому умови покарання, просив підписати…
– Але ви не зверталися до Медведчука, ні, можливо, як до консультанта?
– Напевне, хтось з наших і звертався. Але була ніби інформація про те, що зараз, вибачте, просто не має часу на спілкування, тобто так і не вийшло…
– І у фільмі він, зрештою, буде?
– Ні. Зрештою, зараз немає.
– До речі, зауважу (звісно, у кожного своя оцінка, і в самого Медведчука, тих подій), що були різні адвокати в радянській системі. Були, наприклад, такі, як Софія Василівна Калістратова, яка у Москві захищала таких радянських дисидентів, як Віктор Хаустов, Вадим Делоне, Петро Григоренко той же, Наталія Горбаневська. І вона захищала справді.
Хоча, знову ж таки, Медведчук має право на свою точку зору і може її, зокрема, висловити в ефірі Радіо Свобода так само на ті події, пов’язані з 1970-ми роками і з процесом над Василем Стусом.
Пане Бровко, ви кажете, що все-таки трилер. А «хепі-енд» у вашому фільмі буде?
– «Хепі-енд», напевне, як символ того, що певні зерна, котрі орач кидає у ґрунт, з часом сходять і дають парость сьогодні. І смерть недаремна і щось дає. Може, не в той день, але згодом. Сьогодні, поступово і в майбутньому.
– У 1972 році, коли Стуса заарештували вперше – яка може бути перемога? Але що сталося, зрештою, наприкінці 1980-х, у 1991 році?! І хтозна, що буде через певний час зараз. При усій складності для України.
– Так. Маємо надію!
– Отже, ще раз: прем’єра фільму «Стус» – 28 лютого, останній день зими.
