Минулого тижня в російському парламенті Севастополя відбувся круглий стіл із нагоди 25-річчя ухвалення Верховною Радою Росії неправомірної постанови «Про статус міста Севастополя». Участь у заході взяли «ветерани російського (читай – сепаратистського) руху Севастополя та Криму», серед яких були особи, які схвалили ще 23 серпня 1994 року, під час позачергової сесії міської ради, рішення «визнати російський правовий статус Севастополя». Протягом усього обговорення звучали думки про «недоторканість російського суверенітету над Кримом» і «відсутність будь-яких юридично значних документів, у яких зазначалося включення Криму та Севастополя до складу України, що свідчить про незаконність перебування півострова під її юрисдикцією».
Наприкінці була розглянута й одноголосно схвалена резолюція. В ній були підтримані рекомендації Громадської палати Росії від 26 серпня 2015 року Федеральним зборам, у яких пропонується законодавчо закріпити «незаконність» рішення 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. У той же час парламенту Севастополя було запропоновано схвалити декларацію про «українську окупацію» міста з вимогою від Києва «відшкодувати збиток» у вигляді репарацій і реституції.
Парламенту Севастополя було запропоновано схвалити декларацію про «українську окупацію» міста з вимогою від Києва «відшкодувати збиток»
До того ж було запропоновано ініціювати міський референдум про позбавлення екс-президента України Леоніда Кучми звання почесного громадянина Севастополя. При цьому деякі місцеві жителі висловилися проти цього кроку, оскільки Кучма був «єдиним президентом України, який розумів специфіку Севастополя і хоча б щось робив для його розвитку». Вони зазначили, що заради послідовності міському парламенту, якому «більше нічим зайнятися», варто було б знести відреставрований під патронатом екс-президента Володимирський собор у Херсонесі. Також було зазначено, що «ніхто не питав думки жителів міста, коли Кучму зробили почесним громадянином і подарували квартиру».
На початку 1995 року тодішній мер Москви Юрій Лужков в угоді між російською столицею та Севастополем визначив місто на українському півдні як «11-ту префектуру Москви». Через рік він виступив у Раді Федерації з приголомшливою промовою і заявив, спираючись на указ Президії Верховної Ради УРСР від 29.10.1948 про виділення Севастополя в самостійний адміністративно-господарський (не територіальний) центр, що місто не передавався УРСР, а права Росії на Севастополь «підтверджені документально». Це твердження він повторював неодноразово в різних варіаціях.
У травні 2008 року московський мер висловив переконання, що міжнародні суди повинні розглядати питання про «повернення» Севастополя до Росії, а російське керівництво – про перегляд угод з Україною. Тоді ж, під час виступу в Севастополі на концерті з нагоди 225-ї річниці заснування Чорноморського флоту Росії, Лужков заявив, що питання Севастополя «залишилося невирішеним»: «Севастополь 1948 року був виділений як місто державного підпорядкування і 1954 року не увійшов до переліку тих територій, які Микита Хрущов передав Україні. Це питання ми будемо вирішувати в інтересах державних позицій Росії щодо своєї військово-морської бази».
Після зустрічі з президентом Таджикистану Емомалі Рахмоном під час Днів культури Москви в Душанбе він сказав журналістам: «Севастополь ніколи не передавався Україні. Я уважно вивчив усі базові документи та в повній мірі заявляю про це. Перебування російського флоту й особливий статус Севастополя – це певний баланс стабільності на південно-західних кордонах Росії, і будь-яка його зміна не на користь РФ нам зараз не потрібна». Після цих ескапад мера Москви, СБУ заборонила йому в'їзд до України, а тодішній президент України Віктор Ющенко, охарактеризувавши висловлювання Лужкова як «приниження української нації», доручив уряду розробити законопроект про припинення з 2017 року дії міжнародних угод про тимчасове перебування Чорноморського флоту Росії на території України.
У червні 2015 року голова партії «Справедливая Россия» Сергій Миронов отримав від Генеральної прокуратури Росії відповідь на своє звернення з приводу законності рішення про передачу Кримської області з РРФСР в УРСР 1954 року. У відомстві вирішили, що під час передачі території були порушені чинні на той час закони: мовляв, президії Верховної Ради УРСР і СРСР не мали повноважень змінювати кордони між союзними республіками, тому їхнї рішення не відповідали конституціям РРФСР і СРСР. Що ж стосується Севастополя, стверджують у Генпрокуратурі Росії, то він, з огляду на затверджений 1948 року «особливий адміністративний статус», нібито залишився під юрисдикцією Української РСР, навіть незважаючи на передачу УРСР усього Криму.
У Генпрокуратурі Росії заявили, що Севастополь нібито залишився під юрисдикцією Української РСР, навіть незважаючи на передачу УРСР усього Криму
2016 року один із севастопольських журналістів заявив про те, що місто «ніколи не було українським» і за радянських часів підпорядковувався безпосередньо Москві. Публіцист зазначав: ще раніше, напередодні здобуття Україною незалежності, Севастополь був проголошений невід'ємною частиною Кримської АРСР, а 1994 року жителі міста брали участь у виборах президента та ВР Криму. Він зазначає, що зарахування Севастополя до категорії міст республіканського підпорядкування 1948 року було обумовлено метою прискореного відновлення міста, майже повністю зруйнованого під час Другої світової війни. Його бюджет був прописаний окремим рядком у бюджеті Української РСР і після передачі Криму Україні 1954 року – щоправда, кошти в Севастополь тепер надходили прямо з Києва, а Чорноморський флот і його інфраструктуру фінансувало Міністерство оборони СРСР. При цьому адміністративно місто входило до Кримської області, а міський комітет Комуністичної партії України підкорявся кримському обласному комітету, рішення якого поширювалися і на територію Севастополя. До цього варто додати, що український статус Севастополя був закріплений у конституціях РРФСР і УРСР 1978 року.
Що ж стосується постанови Верховної Ради України № 5359-1 від 9 липня 1993 року «Про статус міста Севастополя» – в ній наполягалося не тільки «підтвердити російський федеральний статус міста в адміністративно-територіальних межах міського округу станом на грудень 1991 року», але і «з метою недопущення політичної напруженості просити уряд України відкликати передислоковані до району Севастополя підрозділи спеціальних частин».
Утім, особи, які недавно відсвяткували цю подію, ймовірно, забули, що втручання російського уряду в українські справи було оскаржено в Раді безпеки ООН. 20 липня 1993 року в Нью-Йорку представник Росії Воронцов заявив, що постанова Верховної Ради Росії про «російськість» Севастополя «розходиться з поглядами президента і уряду РФ», і передав слова Бориса Єльцина про те, що йому соромно за це рішення, і запевнення МЗС Росії в тому, що акція Верховної Ради Росії була «емоційно-декларативною».
Аналогічні «емоції» Верховна Рада Росії демонстрував в травні 1992 року, оголосивши акт передачі Криму з РРФСР в УРСР 1954 року «антиконституційним» і таким, що «не має юридичної сили», однак при цьому визнаючи status quo півострова.
На певний час хрест на мріях проросійських кримчан про те, що Росія повернеться якщо не до всьго Криму, то хоча б до Севастополя, поставила ратифікація 1998 року «Великого договору» між Росією і Україною, в якому обидві країни визнали територіальну цілісність і непорушність кордонів один одного. У свою чергу, російська влада знехтувала ним в лютому 2014 року, окупувавши Крим – насправді.
Максим Немирич, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
