Алі Муждабаєв: «Ешелон віз нас у невідомість»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Алі Муждабаєв, кримський татарин, народився 12 липня 1927 року в село Отеш Елі (зникле село поблизу сучасного села Кочергіне ‒ КР) Бахчисарайського району Кримської АРСР.

Склад нашої родини на момент виселення: мама Марія Іванівна Муждабаєва, народилася 12 липня 1902 року, я, Алі Муждабаєв та сестра Авва Муждабаєва, народилася 3 березня 1929 року.

Ми були депортовані з села Топе (Дачне) Бахчисарайського району. Працювали там у так званій громаді (той же колгосп, але без оплати за працю). Жили на квартирі, адже були біженцями з Севастополя.

До Червоної армії був мобілізований у листопаді 1941 року мій батько Абдулмеджит Муждабаєв.

Із нашої сім'ї в опорі німцям ніхто не брав участі, але в селі Мамут ефенді свояка Асана, який жив у радгоспі «Комінтерн» і був захоплений у селі Кош-Дегермен (з 1948 року Передущельне ‒ КР), як партизана повісили в Бахчисараї.

18 травня 1944 року пролунав різкий стукіт у двері й голос у грубій формі: «Відчиняйте!». Стояли два автоматники та старший, який зачитав: «За зв'язок й активне сприяння німецьким окупаційним військам усі кримські татари, як зрадники, висилаються з Криму до інших районів на постійне місце проживання, без права переміщення. З собою брати не більше 20 кілограмів необхідних речей на людину, на збори відводиться 15 хвилин».

Спросоння не можу збагнути: як, куди та за що, який я зрадник? Солдати грубо, підганяючи, зайшли до кімнат і почали там нишпорити. Мама зрозуміла: дістала паспорт і сказала, що вона болгарка. Пішла команда «відставити».

Повз наш будинок вулицею йшли сім'ями наші сусіди, їх підганяли конвоїри-червоноармійці. У селі стояв крик, плач і гучні ридання з голосінням. Діти маленькі плачуть, безпорадні старі моляться, жінки лають дітей за нерозторопність під грубий окрик червоноармійців. Дехто намагався говорити, що чоловіки чи сини воюють.

Народ зганяли на сільську площу, перед сільським клубом і конторою. Потім вантажили на автомашини «студебеккери» з високим кузовом і вивозили на станцію Бахчисарай.

За дві години село стало безлюдним і неживим. Тільки чулося жалібне мукання голодних і недоєних корів, виття собак, яких заспокоювали пострілом із автомата.

Коли сім'я емдже (дядька) Сулеймана проходила повз нас, він голосно сказав, щоб ми доглядали за їхнім будинком. Нещасні думали, що незабаром повернуться назад.

Мені було сімнадцять років і я добре пам'ятаю весь цей кошмар.

Незабаром, тобто 24 червня 1944 року, кошмар повторився і тепер торкнувся нас: знову ж о 4 годині стукіт у двері, ті ж звинувачення. Нас вивезли на підводі в супроводі автоматника (їздовим був Альошка Мельник), на станцію Сюрень, де вже нас чекав ешелон, що стояв під парами. Сюди звозили греків, вірменів, болгар і казанських татар із Севастополя та прилеглих районів, а також із гірських сіл. Із нами був румунський офіцер, який серед партизанів бився з німцями, був хлопець кримський татарин, демобілізований із Радянської армії, без родичів, інвалід, у якого не було нижньої щелепи ‒ замість рота виднілася дірочка.

Нам оголосили: брати по 20 кілограмів на людину ‒ одяг, необхідний посуд, чашки, ложки, каструлю та відро. З продуктів у нас була кукурудза. Ні про які 500 кг не повідомлялося. Наша сім'я з трьох осіб була вислана цілком.

Нас привезли на станцію Сюрень і через дві години ешелон, завантажений «зрадниками», з наглухо закритими дверима, під сльози та голосіння віз нас у невідомість.

Під час завантаження до вагону цілісність нашої сім'ї збереглася. Вагони були вантажні, так звані «телячі» вагони з ярусами. У вагоні було 48 осіб, з них дві-три дитини. При закритих дверях туалетом служило відро; при відправленні потреб людиною, хтось інший її стоячи завішував.

На зупинках люди бігали з каструлями в пошуках води, піддавали себе небезпеці, лазити під вагонами інших ешелонів. Були випадки відставання від «рідного» ешелону.

На вузлових станціях ешелон простоював приблизно годину й більше. За цей час «пасажири» намагалися приготувати їжу для дітей на каменях спорудженого багаття. Іноді при закритих семафорах, серед поля або узлісся готували їжу, частіше не доварюючи.

Через антисанітарні умови людей вразили воші та хвороби, особливо людей похилого віку та дітей. Стогін і плач їхній стояв постійно, медична допомога не надавалася. Померлу дитину на одному з полустанків під конвоєм винесли на узбіччя дороги й залишили там. А залишати на вузловій станції в надії, що тіло буде поховане, не дозволялося.

Упродовж усієї дороги спецпереселенців, раз на два-три дні, призначений старший у вагоні з відром йшов на кухню в складі ешелону. Там він отримував кілька булок хліба та відро баланди з пшона або перловки, якої на людину припадало по 150-200 грамів, і хліба по 200 грамів, і то не щодня. А окріп за весь час дороги був три-чотири рази. Інших продуктів не давали.

Були часті випадки захворювання серед людей похилого віку й, особливо, серед дітей. Після випадку смерті дитини, тільки одного разу була медпрацівник у вагоні, яка говорила про санітарні правила під час перевезення. Вислухавши скарги на вошивість, вона звинувачувала нас у безкультур'ї. Меддопомоги з боку медпрацівників не було.

Розповідали, що в якомусь вагоні помер чоловік. І його теж винесли на узбіччя, не поховавши.

Виїхали з Криму 24 червня і прибули до пункту призначення 15 липня 1944 року, тобто перебували в дорозі 21 день (можу помилитися на один день). Потяг рухався в північно-східному напрямку. Прибули до Свердловської області, Кушивінський район, станція Нижньо-Баранчинська, однойменна з селищем.

Зустрів нас червонопогонник-комендант, у галіфе та з револьвером на боці. Зібравши нас, нагадав, що ми переселенці-зрадники, сказав: «Будете працювати на заводі за законами воєнного часу для спецконтингенту».

У дорозі наша сім'я збереглася.

Комендант вказав на два бараки, що стояли самотньо на узліссі на відстані одного кілометра від станції, званої «Головна ділянка», куди треба було з речами нам йти. Комендант розподілив людей по три-чотири родини, в кількості 9-12 чоловік у кімнату площею 18 кв. м. До нашого прибуття в них жили в'язні. Житло було насичене «племінними» клопами й тарганами «прусаками».

«Головна дільниця» розташовувалася в п'яти кілометрах від заводу та селища. На роботу нас відвозили заводським потягом-«кукушкою» з двох вагонів-теплушок. Тому з місцевою владою нам не доводилося перетинатися. А ось місцеві жителі нас зустрічали й проводжали зі словами «кримські зрадники». Місцеві молоді люди при виході з селища, згрупувавшись, влаштовували побоїща.

Зустрічалися й порядні, так начальник цеху Галактіон Карпович Краєв постійно опікувався мною. І в дуже важкий 1944-1945 зимовий і голодний рік завдяки своєму становищу допоміг мені вижити.

Отже, на місці прибуття у кімнати розподіляв комендант по три-чотири сім'ї на 18 кв.м. у бараки ‒ будівлі-хати з колод, придатні для життя. Паливо возили самі з лісу, вугілля та кокс крали на станції з ешелонів, що там спинялися, вагонів-пульманів. Воду тягали з річки на відстані 100 метрів. Проблема була взимку, коли річка замерзала.

Жодних продуктів і медикаментів не отримували.

З 17-го липня 1944 року до жовтня 1946 року я працював на заводі фрезерувальником. Мама та сестра працювали у підсобному господарстві заводу при 30-40-градусних морозах. Робочий день був по 12 годин. Я отримував по 420-450 рублів, мама з сестрою ‒ по 120 руб. Відро картоплі (вісім кг), як основна їжа, коштувало 160-170 рублів.

1946 року був переїзд до Узбекистану. Знову голод, ні хлібних карток, ні роботи, ні засобів існування.

З 1947 року робота в племрадгоспі №3 «Вревський». Я працював у полі на заготівлі сіна, мама ‒ телятницею, сестра ‒ в рільничій бригаді. Працював я за чашку супу з напівгнилим м'ясом і шматочком прісного коржа з ячмінного борошна. Наприкінці місяця ще залишався винним радгоспу. Телята гинули через дизентерію, їх забивали й згодовували нам, від чого я захворів на дизентерію і лежав у лікарні. Часто приходив додому голодний, і мама давала шматок пресованої каменеподібної бавовняної макухи, дуже гіркої на смак і отруйної. Шматочки такої макухи бачив у багатьох своїх ровесників у кишенях. Іноді мамі потай вдавалося принести пляшку молока.

Через скарги керівника ферми, комендант Гудима одним ударом збив із ніг мого майбутнього зятя Ібрагіма Якубова, дуже працьовиту та порядну людину. За намовою цього ж керівника вже інший комендант, вислухавши мене, не став бити, сказав: «Іди, працюй».

Серед нас був один інформатор у Сирдар'ї. Всі обговорювані питання та імена доповідачів на нічних зборах зранку наступного дня вже були відомі органам КДБ, куди нас викликали, і мене теж. Робив це вимушено наш земляк. У вузькому колі ми знали інформатора, але претензії висувати остерігалися.

Без дозволу коменданта засланці не могли залишати приписний район. На місяць один раз, на початку кожного місяця, ми мали ходити до коменданта в кабінет в селищі «Вревське» й відзначатися обов'язково ввечері після 21 години. За самовільний виїзд за межі району погрожували тюремним ув'язненням на 20 років, про ознайомлення з чим при кожному відвідуванні комендатури він змушував підписатися.

Я важко переніс дизентерію. Сестра страждала від нападів малярії. Мама ходила до центральної дільниці ‒ ферми №1, до медпункту, за таблетками хініну. Однак тітка Шазіє померла від голоду в віці 29 років вдома.

Серед спецпоселенців лютувала малярія, дизентерія. Скільки людей померло, не знаю, але багато. Ховали на кладовищі родичі.

Сім'я наша голодувала, було так, що три дні не їли нічого, пухли від голоду ‒ не було ніяких продуктів. З боку влади допомоги не надавали. Слава Аллаху, залишилися живі.

Голод був масовим явищем. Ми змушені були красти комбікорм із годівниць корів, ходили вночі на поле й зрізали колоски ячменю в період молочної стиглості, готували суп.

1941 року батька забрали до Червоної армії в Севастополі, він демобілізувався 1945 року. Возз'єдналися з ним в листопаді 1946 року.

1947 року я з відома коменданта Гудими поїхав на навчання до Ташкента, в гірничий технікум. Комендант знав і заохочував мене писати листи «вождю народів» на дозвіл для офіційного проживання в Ташкенті. У червні 1948 року КГБшники встановили, що я живу в Ташкенті, викликали в кімнату №27, побили й вислали на місце поселення.

Я закінчив у Севастополі п'ять класів 1941 року російською мовою. Навчався і закінчив два курси на Уралі в вечірньому технікумі без відриву від виробництва, потім був переїзд до Узбекистану у зв'язку з возз'єднанням з главою сім'ї. 1948 року закінчив другий курс гірничого технікуму. 1950 року закінчив Вревський сільгосптехникум за фахом ветеринарія. І 1965 року, вже будучи сімейною людиною, закінчив Московську ветеринарну академію заочно.

Не було жодних умов для розвитку кримськотатарської культури та мови. Я думаю, що стримувальним чинником були голод, хвороби, пошуки рідних. Народ цього часу ще не усвідомив свого становища. Інтелігенції не було чутно до 1956 року.

До 1956 року дуа та намази (молебні) не здійснювалися, як і релігійні свята. Здійснювати відкрито обряди відповідно до канонів ісламу ‒ нікях (одруження), дженазе (похорон) і намази вільно не дозволяли. Стримувальним чинником були голод, хвороби та страх перед владою і КДБ-ешниками.

Вільно національні проблеми й питання повернення на батьківщину обговорювали тільки між собою. Мітинги, походи жорстоко переслідувалися радянсько-партійними органами і міліцією. На мосту річки Сирдар'я встановлювалися міліцейські пости з обох боків, зупиняли автомашини, обшукували на предмет листів та інформацій.

Тільки 1987 року в м.Сирдар'я була організована хода в центрі міста. На наступний день я давав пояснення в райкомі. 1988 року був організований мітинг на стадіоні. 1971 року на статтю одного академіка в газеті «Известия» або «Правда» про геноцид в Бангладеш, я написав через газету йому лист про геноцид кримськотатарського народу з підписом і адресою. Мовчки «проковтнули».

На початку шістдесятих років з'явилися активісти Амза Аблаєв із Янгіюля, з яким я часто зустрічався в нього вдома, Ескендер Фазилов (приятель мій) і Абляміт оджа (в Сирдар'ї був частим гостем у мене).

Стали отримувати й поширювати інформацію про становище кримськотатарського народу в регіонах і Криму. Вели пояснювальну роботу й організовували фінансову підтримку для вирішення багатьох питань, зокрема для поїздки делегатів до Москви.

Після 1956 року народ почав рухатися, частіше й сміливіше виявлялося невдоволення щодо влади, переселялися ближче до Криму, адже Крим для нас був закритий, з'явилися сміливці-герої, які зважилися їхати й облаштовуватися на батьківщині. Влада злякалася та стала оголошувати організований набір людей з-поміж кримських татар, які не «заплямували» себе в Національному русі.

Після повернення на батьківщину чеченців та інгушів ми очікували, що і нас повернуть. Не дочекавшись, народ став активізуватися в боротьбі з беззаконням, створюваним владою щодо кримських татар, яких використовували на найважчих і принизливих роботах (не вище бригадирів, зоотехніків ферм).

1945 року комендант Афанасьєв у сел. «Вревське» застрелив жінку ‒ матір двох малолітніх дітей. Один із цих дітей на ім'я Серан живе зараз в селі Тополі Бахчисарайського району, 10 років працював у школі викладачем.

Детальніше про все це можна прочитати в книзі «Щаслива дорога довжиною в 80 років» (324 сторінки), виданій 2007 року, автором якої є я. Книга в кількості 10 примірників була подарована національній бібліотеці Гаспринського в Сімферополі та Бахчисарайському музею І. Гаспринського, де й була презентація, а також подарована національним школам. У грудні 2009 року вийшла інша книга «Під покровом синього хреста» з повістями та оповіданнями, що буде подарована в основному молоді.

(Спогад від 31 грудня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків​