Ліга Сулькевича. Литовські татари при владі в Криму

Спеціально для Крим.Реалії

100 років тому, 25 червня 1918 року, в Криму розпочав свою діяльність перший Крайовий уряд ‒ перехідний орган влади півострова в буремні роки воєн та революцій. Цікавою особливістю цього уряду була робота в ньому на керівних постах не кримських, а литовських татар на чолі з головою Сулейманом Сулькевичем. Як вони опинилися на півострові, чим закінчився цей інтернаціональний експеримент ‒ читайте в циклі ексклюзивних матеріалів Крим.Реалії.

Пролог

З кінця 14-го до середини 15-го століття Велике князівство Литовське, що розкинулося від Балтійського до Чорного моря, не раз ставало притулком для татар зі степів Східної Європи. Найчастіше «до Литви» тікали претенденти на престол, які зазнали невдачі, іноді в пошуках кращої долі кочували збіднілі аристократи, опинилися там і кілька ханів. Загальна їхня кількість складала кілька десятків тисяч чоловік, основна частина оселилася навколо нинішнього Тракая, Вільнюса та Каунаса (Литва), а також Гродно й Ліди (Білорусь), але зустріти татарина з легкістю можна було й у Києві. Після створення 1441 року незалежного Кримського ханства, значна кількість вигнанців перебралася на півострів під руку Хаджи Герая, але дехто залишився. Від цих трьох-чотирьох тисяч осілих емігрантів і пішов окремий народ литовських татар, які називалися в ті часи «липками». Практично втративши мову, але зберігши релігію та звичаї, липки служили польсько-литовській державі до 20 століття, і навіть у сьогоднішній Польщі налічується понад 1900 їхніх нащадків. Саме з литовських татар походить значна частина керівників Криму 1918 року.

Матвій (Сулейман) Сулькевич. Від кадета до генерала

Матвій (Maciej/ Мацей) Олександрович Сулькевич народився 20-го чи то червня, то чи липня 1865 року в родовому маєтку Кемейше поблизу міста Ліди Вільнюської губернії Росії (нині ‒ Білорусь) у дворянській сім'ї гусарського підполковника Олександра Сулькевича та Розалії Собольовської.

1883 року юний Сулькевич закінчив Михайлівський кадетський корпус у Воронежі й 1 вересня того ж року вступив на військову службу. 1886 року закінчив за першим розрядом (тобто з відзнакою) Михайлівське артилерійське училище й у серпні в чині підпоручика був розподілений у шосту артилерійську бригаду, де він служив у третій, потім у четвертій батареї в господарській частині. Через два роки підвищений до поручика.

З серпня 1889 до травня 1894 року молодий перспективний офіцер навчався в Імператорській Миколаївській військовій академії (академії Генштабу), яку також закінчив за першим розрядом. Після випуску Сулькевич був направлений до Одеського військового округу, офіцером у штаб сьомого армійського корпусу. Влітку того ж 1894 року з перервою всього в місяць був двічі підвищений у званні: до штабс-капітана та капітана. Брав участь у маневрах округу, був членом екзаменаційної комісії на випуску в юнкерській кавалерійській школі в Єлисаветграді (нині ‒ Кропивницький).

Потім ‒ нові ступені кар'єрних сходів. З 21 серпня 1895-го до 20 лютого 1897 року Сулькевич ‒ старший ад'ютант штабу 34-ї піхотної дивізії; з 12 жовтня 1896 року до 19 жовтня 1897-го командував ротою в 59-му Люблінському піхотному полку; з 20 лютого 1897-го до 16 січня 1898 року ‒ обер-офіцер для особливих доручень при штабі восьмого армійського корпусу, а відразу після цього і до 6 грудня 1899 року ‒ старший ад'ютант того ж штабу.

1899 рік став для Сулькевича особливим. Він отримав звання підполковника та свою першу нагороду ‒ орден Св. Станіслава третього ступеня, а з 6 грудня став старшим ад'ютантом штабу всього Одеського військового округу.

У липні наступного року, як член делегації округу, Сулькевич побував в Османській імперії. На своїй посаді Сулькевич пробув до 7 серпня 1900 року, після чого, як штаб-офіцер для особливих доручень при штабі десантного корпусу, вирушив воювати до Китаю ‒ там Російська імперія придушувала Іхетуаньське повстання китайців проти іноземної колонізації країни. Пізніше нагороджений бронзовою медаллю «За похід до Китаю» й орденом Св. Анни третього ступеня (1901).

Після повернення Сулькевич, 17 грудня того ж 1900 року, був призначений начальником штабу Очаківської фортеці. На цій посаді він пробув до 1 квітня 1902 року, одночасно встигнувши знову покомандувати в 59-му Люблінському піхотному полку, але вже батальйоном (07.05. ‒ 09.09.1901). З 1 квітня 1902-го до 3 жовтня 1903 року Сулькевич пробув штаб-офіцером для доручень при штабі Одеського округу, а потім в його кар'єрі настав черговий підйом.

Проявивши себе під час пробної мобілізації в Тираспольському повіті, відзначившись на навчаннях округу в знайомому Очакові та Бендерах, Сулькевич у серпні 1903 року вирушив у відрядження до Австро-Угорщини, а у вересні в Севастополі брав участь у підготовці святкування 50-річчя Кримської війни. І ось 3 жовтня він став начальником штабу 15-ї піхотної дивізії, до грудня отримав звання полковника «за заслуги».

1904 року спалахнула російсько-японська війна, і Сулькевич вирушив до Маньчжурії. Там він познайомився з Самед-беком Мехмандаровим і Алі-Агою Шихлінським, разом з якими йому згодом належало працювати в Азербайджанській Демократичній Республіці. І хоча подробиць ми не знаємо, ймовірно, там він показав себе з найкращого боку ‒ одразу після закінчення бойових дій на полковника пролився дощ нагород: ордени Св. Станіслава другого ступеня (1905), Св. Володимира четвертого ступеня з мечами та бантом (1906), Св. Анни другого ступеня з мечами (1906), Св. Володимира третього ступеня за сумлінну службу (1908) і, що особливо дивно для штабного офіцера, ‒ золота «Георгіївська» зброя з написом «за мужність» (20.05.1907).

Після війни цілих п'ять років, з 11 червня 1905-го до 23 червня 1910 року, Сулькевич командував 57-м Модлінським піхотним полком у своїй же 15-й дивізії.

Рік 1910-й ознаменував черговий поворот кар'єри Сулькевича. Недовго пробувши штаб-офіцером для доручень при самому начальнику Генштабу (23.06. ‒ 17.10.1910), він знову «за заслуги» був підвищений ‒ цього разу до генерал-майора ‒ і того жовтневого дня отримав посаду окружного генерала-квартирмейстера в штабі Іркутського військового округу. Прослуживши на Байкалі з 17 жовтня 1910-го до 14 червня 1912 року, генерал Сулькевич на два роки знову повернувся до Одеси, в той же сьомий корпус, при якому починав штабну службу, але вже на посаді начальника штабу. В цей час він отримує нові нагороди: Командорський хрест ордена Корони Румунії та Командорський хрест ордена Зірки Румунії (головна нагорода королівства).

Однак при цьому Матвій Сулькевич не був ні грубим солдафоном, ні «паркетним» офіцером для парадів, а на службі знаходив час для занять культурною та науковою діяльністю. Його статті про військову справу були відомі його колегам у Російській імперії та за кордоном. 1902 року він своїм коштом перевидав книгу «Дослідження про походження і стан литовських татар» професора Петербурзького університету Антона Мухлінського та сам написав до неї передмову. Входив Сулькевич і до складу церемоніальних комісій, що урочисто відкривали пам'ятник Олександру Суворову в Очакові 1907 року й Едуарду Тотлебену в Севастополі 1909 року. Нарешті, вже будучи генералом, він 1912 року став дійсним членом Таврійської ученої архівної комісії ‒ головного наукового центру Криму.

Напередодні та першого року Першої світової війни Сулькевич очолював штаб 11-го армійського корпусу Київського військового округу (23.05.1914 ‒ 26.02.1915), але талановиті офіцери були потрібніші в діючих частинах, так що з 26 лютого 1915 року на посаді командира 33-ї піхотної дивізії він опинився на передовій. У травні 1915 року його дивізія брала участь у боях під Горлицею, де австро-німецькі війська завдали російським важкого ураження.

За «бойові відзнаки» 8 січня 1916 року (зі старшинством з 26.04.1915) отримав звання генерал-лейтенанта ‒ це звання стало найвищим у кар'єрі Сулькевича. Після цього він упродовж року послідовно стає заступником командувача 21-го корпусу, до якого входила його дивізія, а потім і начальником корпусного штабу.

Бойові заслуги на Західному фронті (район нинішньої Білорусі) приносять йому нові нагороди: ордени Св. Станіслава першого ступеня з мечами (1915), Св. Анни першого ступеня з мечами (1915), Св. Володимира другого ступеня з мечами (1916), а також мечі до заробленого раніше ордену Св. Володимира третього ступеня (1916).

Командувач 21-м корпусом Віктор Широков так атестував Сулькевича наприкінці 1916 року:

​«Здоров'я міцного. Труднощі життя, як польового, так і бойового, зносить легко. Характеру приємного, але терплячого. Прекрасно ознайомлений з усіма видами зброї. Виявляє велику енергію і винахідливість у підготовці ввірених йому військ; має відмінний бойовий досвід. Складні бойові умови аналізує самостійно, не вдаючись до вказівок вищого командування. У бою спокійний і розважливий. За своїм службовим і моральним авторитетом генерал-лейтенант Сулькевич ‒ зразковий командир дивізії, рекомендований до подальшого підвищення на посаді до командувача корпусом зі збереженням старшинства. Володар Георгіївського зброї».

27 лютого 1917 року Сулькевич очолив 37-й корпус, дислокований на території нинішньої Латвії, ‒ заслужено піднявшись майже аж до верху військової ієрархії Російської імперії... і рівно того ж дня Лютнева революція перемогла в Петрограді. До зречення Миколи ІІ від престолу та початку нової епохи в країні залишалося три дні.

Попереду в Сулькевича були важкі часи.

P.S. Всі дати наведені за старим стилем.

Далі буде.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції