«Весна народів»: 170 років тому Європа вийшла на Майдан

1848 року в Європі вирували події, які потім отримали назву «Весна народів». У багатьох європейських країнах відбувалися різного роду соціальні зрушення, революції, повстання. Про причини й наслідки цих подій Радіо Свобода поговорило з істориком, координатором проекту «Лікбез. Історичний фронт» Кирилом Галушком.

– З чого почалася «Весна народів»? Передчувалося, що щось станеться?

– Загалом, можна було б передчувати з тієї причини, що з 1815 року – після поразки Наполеона, Віденського конгресу й утворення Священного союзу консервативних імперій, які перемогли Французьку революцію та Наполеона – законсервували ті монархічні устрої, які трималися один одного в рамках монархічної солідарності.

Минуло вже чимало років, змінилися покоління й політичні уявлення. Якщо вважалося, що 1815 року остаточно перемогли демократичні проекти Французької революції й те, що від неї відлунювало в інших країнах Європи, то з 1848 року вже мали справу не лише з демократичними, але й з національно-демократичними революціями. Оскільки ті великі імперії, з яких складалася тоді Європа, містили в собі багато народів, які саме в цей час відчували національне пробудження.

– Ви кажете, 1815 року відчувались демократичні зміни. Та навпаки, реакція настала відтоді, як Наполеона відправили в заслання на острів Святої Єлени.

– Я мав на увазі, що основним меседжем Французької революції та навіть те, що ніс Наполеон, який став імператором, але не міг позбутися задніх вагонів – було «Свобода, рівність і братерство». Наполеона висадили з того потягу, але ідеї про те, що абсолютні монархії потрібно змінити на конституційні парламентські, що треба дати людям політичні права – лишилися. За два десятиліття, які були після того, у Європі поширилися настрої романтичного націоналізму, відновилися уявлення про те, що існують чехи, словаки, мадяри, русини, поляки. І до гасел політичних прав додалися гасла національного визволення і суверенізації.

– А з чого і де все почалося 1848 року?

– Вперше бабахнуло, щоб вразити усіх, як зазвичай це було наприкінці XVIII у першій половині XIX століть, у бунтівному Парижі, який завжди біг попереду Франції і який стомився від олігархічного експлуатаційного, «злочинного режиму» короля Луї-Філіпа. Режиму банкірів, які визискували країну, не даючи громадянам тих прав, на які вони заслужили.

– Його, здається, називали «король громадянин». Він грався в демократію.

– Це траплялося з багатьма. Він прийшов до влади внаслідок революції, яка була у Франції 1830 року. Він показував себе як «рубаха-парень», демократ, любив прогулятися містом без охорони. Але наступні роки показали, що він створив олігархічну кліку, де через інсайдерську інформацію на біржі, через передачу таємної інформації про державну політику створювали величезні статки. Це трохи відбито у романі «Граф Монте-Крісто» Дюма, коли граф став уже багатим і респектабельним. Там гралися на біржі і продавали інсайдерську інформацію про іспанську політику – це якраз реалії режиму Луї-Філіпа.

Непрозоро робилися величезні статки, й людей це почало дратувати, суспільне невдоволення збільшувалося.

– Середній і малий бізнес стали незадоволені великим бізнесом?

– Найбільшим олігархічним бізнесом. У результаті, це призвело до спонтанних конфліктів із владою, виступів, зведення барикад. Але, на відміну від багатьох інших ситуацій, де часто повставали робітничі окраїни чи маргінальні, тут до протестів приєдналися респектабельні кола, національна гвардія, на яку сподівався король. Навіть при використанні армії стало зрозуміло, що режим падає.

Далі спрацював ефект доміно, який дуже часто траплявся. Ми з цим знайомі за феноменом кольорових революцій 2004-2005 років або «Арабською весною» 2010 року. Коли один успіх опозиції проти влади надихає протести в сусідніх країнах, які культурно близькі та ідеологічно розуміють, чого це сталося там і бачать, що в них дуже схоже.

– Ви розповідаєте про Францію, але невдовзі такі ж зрушення почалися, наприклад, в Австрії. Невже у Відні була та сама проблематика, що й у Парижі?

– Проблематика була частково така сама – суспільству потрібно було більше політичних свобод. А крім австрійців, які були жителями метрополії, були ще Чехія, Угорщина, Галичина і так далі, що не мали тих політичних прав, які були у французів. У французів принаймні був парламент, хоча й із величезним майновим цензом – лише багаті люди мали політичні права і ще більш багаті мали право бути обраними.

– Залежало від того, скільки людина сплачувала податків?

– Так, майновий ценз. У цьому процесі могло брати участь десь 10% чоловічого дорослого населення.

У Відні ситуація була інша – там була абсолютна монархія, парламенту не було. Потрібно було створити конституцію, надати громадянські політичні права, запровадити вибори. Далі цей ланцюжок поширився Австрійською монархією. Тому що угорці, які підпорядковувалися Австрії, хотіли більших прав не лише політичних, як підданих Австрійської монархії, але й національних. Вони хотіли принаймні автономії, а потім захотіли незалежності.

Чехи тоді були інтелектуальними лідерами слов’янських народів і вели до нового самоусвідомлення. Спочатку з’явилися чеські будителі нації, потім інші слов'янські. Вони також хотіли створення певних автономій, а не лише політичних індивідуальних прав. Постали питання політичних індивідуальних прав і колективно-національних.

А тоді в Австрійській монархії ще й кріпосне право існувало: панщина, відробітки та особиста залежність селян від пана, що було найбільш дошкульним у Галичині.

– У Галичині була непроста ситуація. Була польська частина населення й українська чи то русинська. Як кожна з цих національних груп відреагували на збурення?

– Обидві ці групи були готові, що збурення почнеться. Ще за рік-два до подій у Парижі, було повстання селян Галичини проти кріпосного права, було повстання свідомих поляків у Кракові, який на той момент був містом-державою, єдиною решткою Речі Посполитої. Це повстання придушили – Краків був приєднаний до Австрійської монархії. Але залишалися іскри, з яких щось мало запалитися серед польських патріотів. Тоді ще не було ідеї, що Галичина стане П’ємонтом, бо власне італійського П’ємонту ще треба було почекати, але передумови були.

Крім того, сільське населення тієї великої Галичини, яка містила і Краків, і Львів, хотіло звільнитися від найбільш принизнивих звичаїв феодалізму: особистої залежності від пана і примусового відпрацювання на його полі, панщини. Вже 1846 року селяни повставали, оскільки в них були конфлікти з тими панами, які були речниками боротьби за польську незалежність чи польську самостійність. Це були два різноспрямовані явища, на яких потім зіграла австрійська адміністрація Галичини, щоб пригасити те, що там відбувалося 1848 року, коли люди почули про революцію у Відні.

– Русинська частина населення і польська – кожна мала свою революцію у цей час?

– Безперечно. У соціально-культурному плані русинсько-українська спільнота Галичини перебувала в дуже відсталому, занедбаному стані. Переважно це були селяни-кріпаки та уніатські священики, які попервах були такі ж злиденні як селяни. Але завдяки реформам імператора Йосифа ІІ у 1780-х роках їх урівняли в правах з католиками у правовому сенсі, зробили певні навчальні заклади. І на ситуацію 1848 року, окрім русинських селян, ще був такий освічений прошарок. Але їхніми опонентами в цьому ж краю були поляки, у яких свої були претензії до уряду. Натомість в української спільноти було більше претензій до поляків, а не до цісаря.

– Вийшло так, що Головна руська рада виступила союзником Відня проти поляків?

– Так. Було очевидно, що русинська спільнота, яка врешті почала гуртуватися й показувати, що в неї є соціальний актив, набагато відставала від польської спільноти, у якої були аристократи, грошовиті люди, бойовиті студенти. Це переважно міське населення Східної Галичини, тобто української, і за ними було польське селянство Західної Галичини. Тому головною метою Руської ради для того, щоб у перспективі реалізуватися, стало поділити королівство Галичини і Лодомерії на Західну і Східну Галичину, де русини становили більшість. Це давало кращі перспективи на представництво та участь у владі. Але вони розуміли, що цього їм не дадуть повсталі поляки, а може дозволити лише австрійська адміністрація. Тоді недарма українців називали тірольцями Сходу.

– Чи «Весна народів» зачепила ту частину України, яка була у складі Російської імперії?

– Немає фактів про це згадати, оскільки саме за рік до того, російські жандарми прикрили існування першої політичної організації Кирило-Мефодієвське товариства. По суті, було зрізано й відправлено на заслання найбільш активну студентсько-викладацьку інтелігентську спільноту Наддніпрянської України, яка б мала на такі події відреагувати. Але оскільки їм закрутили гайки за рік до того, то вони ніяк не відреагували, бо знали, що царські жандарми тримали руку на пульсі кожного з них.

– Якраз 170 років тому, в червні 1848-го у Празі відбувся Слов’янський конгрес. Це також було одним з виявів національної свідомості, про яку ви кажете?

– Так. Угорці почали повстання за незалежність, оскільки вони повністю зберегли свою соціальну еліту з часів незалежної Угорщини. Це були магнати, це були угорські шляхтичі, угорська інтелігенція та угорське селянство, яке пішло за ними.

Селянські чи то недержавні слов’янські етноси в Австрійській монархії не мали своєї статусної еліти. Українська шляхта полонізувалася, чеська онімечилася, словацька і хорватська мадяризувалися. Відтак вчителі, науковці, викладачі, тобто національні будителі й просвітники, заклали спільну програму, яка в різних умовах, але дуже схоже діяла у слов’янських країнах: відновлення освіти, історії, боротьба за свою мову в школах.

Спільний добуток усіх, хто хотів більше свободи – русинська мова стала однією з десяти офіційних мов Австрійської монархії, що потім дозволило запровадити, спираючись на юридичний прецедент, початкову освіту у школах русинською мовою у Галичині. Те, чого українці не мали до 1917 року в Російській імперії.

– З одного боку демократична «Весна народів», а з іншого – реакційне замилування Російською монархією і її військовою потугою?

– Це справжня дилема підавстрійських слов’ян: вони одночасно хотіли й національного визволення, і більших політичних прав. Політичні права їм могла дати Австрія, а національне визволення могла дати Росія, але вона б не дала їм політичних прав. Тому тут кожен намагався второпати по-своєму.

– Якщо підбивати підсумки, то «Весна народів» досягла своєї мети?

– Самі революції, як такі, усюди програли. Але вони стали уроком для правлячих еліт, які зрозуміли, що необхідні реформи й вони почали їх проводити. Наприклад, у Данії 1848 року революції не було, але король ухвалив конституцію, випустивши пару можливого невдоволення. Це усіх тішило, і надалі в Данії революції не було.

Далі почали обирати між демократією чи національним об’єднанням, і «Весна народів» стала першим кроком для об’єднання всередині Італії та Німеччини, як мінімум. Почався рух італійських патріотів під орудою Мадзіні, а Бісмарк залізом і кров’ю почав клепати нову броньовану Німеччину.