Про депортацію 90-річна Зейнеб-апте не може говорити без сліз. Спогади про виселення з Криму, через що загинула її мама, сестри та брати, наймолодшому з яких було лише півтора місяця, переривають гіркі й невтішні ридання.
Записати унікальне свідчення про депортацію кримськотатарського народу з Криму в 1944 році в уродженки зниклого кримського села, а нині жительки Бахчисарая Зейнеб Ібрагімової, кореспонденту Крим.Реалії вдалося під час її перебування у родичів у селищі Новоолексіївка Херсонської області. Зараз у неї двоє дітей, шестеро онуків і сім правнуків. Народилася Зейнеб-апте в старовинному селі в гірському Криму. Село Стиля Бахчисарайського району, перейменоване в 1945 році у Леснікове, розташоване в тридцяти кілометрах від Бахчисарая.
‒ Я народилася в селі Стиля Бахчисарайського району. У нас був великий сад, город. Тато працював у колгоспі. У селі було лише п'ятеро чоловіків-росіян. Коли вони оселилися, ще не знали кримськотатарської мови, але стали спілкуватися, вчили нашу мову, і потім з нами стали розмовляти теж кримськотатарською. Ніхто не говорив: ти росіянин, ти кримський татарин, жили дружно.
Німці говорили, що татари годують партизан, і спалили наше село. Спалили 122 будинки. Жителі ‒ хто встиг ‒ розбіглися
Під час війни німці говорили, що татари годують партизан, і спалили наше село. Спалили 122 будинки. Жителі ‒ хто встиг ‒ розбіглися: хто в ліс, хто в інше село. Тато сказав: «Якщо помирати, то в своєму домі». Але мама наполягла, й ми теж пішли на ніч до лісу. Маму з маленькими дітьми односельці пустили до когось у курінь. Багато сімей вже стали там рити окопи, але ми все-таки повернулися додому. Ми зібрали вцілілі дошки, спали на помості.
Під ранок на це попелище прийшли радянські солдати, сказали: «Вам 15 хвилин, збирайтеся!». А що збирати? Будинок спалили, на дошках спимо! Одягнути нічого. Документів немає. Нас оточили, дощ пдає, діти мокрі, ще не ходять, на руках у матері плачуть. А солдати штовхають її: «Ідіть!». Мама втомилася, трясеться від холоду, несе дітей...
Ми довго їхали потягом. Хто їхав у нашому вагоні, ‒ майже всі потім померли. Я все своїми очима бачила
Намокли під дощем, переодягнутися нема в що, їсти нема чого. Коли нас привезли, відразу з машин завантажили у вагони, повні вагони були людей. Ми довго їхали потягом. Хто їхав у нашому вагоні, ‒ майже всі потім померли. Я все своїми очима бачила.
Нас вивезли до Узбекистану, у Ферганську область. Коли нас потягом привезли, місцеві жителі прийшли нас із палицями «зустрічати». Місцеві казали: «Ви продажні, ви Крим продали». Як ми продажні?! Працювали в колгоспі, партизанам допомагали. Було дуже прикро. Ми ж не винні! Ні за що нас вивезли!
Нам обіцяли, що дадуть роботу в колгоспі, але обдурили, в полі залишили, в бараках. Води немає. Є тільки брудна вода, її доводиться пити. Тиждень минув, стали діти маленькі помирати (плаче).
Я залишилась одна. П'ятеро братів і сестер померли, а потім і мама
Мама каже татові: «Іди, подивися, дитині зле!». А тато не може піднятися ‒ теж хворіє на тиф. У мами на руках помирає дитина. Півтора місяця їй. А друга сидить у ногах... ‒ помирає (плаче). А ховати нікому.
Я залишилась одна. П'ятеро братів і сестер померли, а потім і мама.
Я згадую, як мама мучилася, говорила: «Якщо я на свою батьківщину повернуся, хворіти не буду!». На голові в неї була велика хустка. А речей не було, коли на тиф захворіла, на ній і лежала. Прямо на підлозі, в бараку. А коли померла... тато покликав жінку з сусідів, щоб її обмила, пообіцяв, що потім заплатить. Адже у нас ведеться, що жінку жінка має омивати. Так потім її в цю хустку й завернули, коли ховали.
Душа сповнена спогадами...
Наше покоління жило тим, і дітей своїх ми так виховували, що рано чи пізно, але ми маємо повернутися на батьківщину
...Потім нас вивезли звідти. Місцеві згодом стали до нас по-іншому ставитися, коли подивилися, як ми живемо, працюємо, що народ наш дуже працьовитий. Я 43 роки пропрацювала ткалею, мені виділили двокімнатну квартиру, машину. А коли збиралися до Криму повертатися, друзі, сусіди не хотіли нас відпускати, вмовляли, казали: у вас же тепер будинок, робота, все є, не їдьте. Але наше покоління жило тим, і дітей своїх ми так виховували, що рано чи пізно, але ми маємо повернутися на батьківщину.
У 1989 році я повернулася до Криму. На покинутому тютюновому полі стала на самозахоплення (самовільне через відмову місцевої влади займання землі для будівництва приватного будинку в період повернення кримських татар до Криму ‒ КР). Потім діти приїхали. Ці ділянки згодом офіційно виділили кримським татарам, оформили документи. На ділянці спершу з дощок спорудили житло, накрили брезентом. Все літо будувалися. До осені звели тимчасовий будиночок, накрили дахом, поставили піч-буржуйку, там і перезимували. На городі все вирощувала сама, поступово будували будинок. Держава ніяк не допомагала.
Це була мрія всього мого життя ‒ повернутися до Криму.
