​1686 рік: як Київська митрополія опинилася в Московському патріархаті?

Інформація про те, що президент України Петро Порошенко звернувся до Константинопольського патріарха Варфоломія І із закликом надати автокефалію українській православній церкві, отримала широкий суспільний резонанс. Наскільки відомо, Синод Константинопольського патріархату має розглянути це звернення у травні.

А про те, як у XVII столітті Київська митрополія вийшла з-під омофору Константинопольського патріарха і потрапила під юрисдикцію Московського, Радіо Свобода поговорило з істориком, професором Київської православної богословської академії УПЦ КП Іриною Преловською.

– Невдовзі виповниться 1030 років відтоді, як влітку 988-го Київський князь Володимир Великий хрестив Русь. Оскільки християнство прийняли з Константинополя, то цілком логічно, що Київський митрополит перебував під омофором Константинопольського патріарха. А як виникла ідея, що Київська митрополія має перейти під юрисдикцію Москви?

– Ця історія досить складна, бо історики стикаються з обмеженим колом джерел. Великий церковний розкол стався у 1054 році, а хрещення Київської Русі святим Рівноапостольним князем Володимиром сталося раніше. Проте всі відомі на сьогодні джерела підкреслюють версію, що Київська Русь за часів князя Володимира прийняла православ’я виключно з рук Константинопольського патріархату. Тож ми її й тримаємося. Константинополь виступив як церква-матір, взявши Київську митрополію у свою юрисдикцію.

Попри розвал Київської Русі, а потім розходження цих територій між кількома державами, Київська митрополія близько 700 років, до травня 1686 року, перебувала під юрисдикцією Константинопольського патріархату. В різні часи вона налічувала від 7 до 12 єпархій, переважно на території України й Білорусі. До речі, Київська митрополія у XVII столітті може називатися навіть українсько-білоруською церквою. На момент переходу з Константинопольського патріархату до Московського було 9 єпархій на цих землях.

Хоча виникали певні проблеми зі статусом православних, Константинополь не полишав своєю опікою, поставляючи, а потім благословляючи кандидатів на Київську митрополичу кафедру.

​– Наскільки сильно Константинопольський патріархат опікувався Київською митрополією?

– За часів Київської Русі майже усі київські митрополити, окрім двох, були прислані з Константинополя. Десь із середини XV століття, коли розділилася Московська і Київська митрополії, причому Московська стала патріархатом, а Київська – ні, Константинопольський патріархат вже не мав такого впливу і тільки благословляв київських митрополитів.

– Але не призначав?

– У нього вже просто не було таких можливостей впливу. Він присилав ставлену грамоту і давав своє благословення.

Коли після Переяславської ради 1654 року Лівобережна Україна з Києвом відійшли до Московської держави, ситуація виникла така, що Московському патріархату, чинному з 1589 року, стало цікаво мати у своїй орбіті Київську митрополію, яка щодо Московської церкви виступала як церква-мати.

– Хіба Переяславська угода передбачала не тільки перехід Війська Запорізького під владу московського царя, а й регламентувала церковне питання?

– Коли Богдан Хмельницький тільки звернувся до царя Олексія Михайловича, то це питання вирішував московський Земський собор 1653 року – якраз напередодні Переяславської ради.

Тоді Земський собор постановив, щоби «царь Алексей Михайлович изволил того гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями принять под свою государскую высокую руку для православных христианские веры и святых божиих церквей, потому что паны и вся Речь Посполитая на православную веру и святые божьи церкви восстали и хотят их искоренить».

В 1654 році немає окремого обговорення питання, щоби Київська митрополія перейшла під Московську патріархію. Це затрималося на кілька десятиліть – до 1685 року. Тоді лівобережний гетьман Іван Самойлович був великим прихильником поєднання Московського патріархату і Київської митрополії. Так вийшло, що він близько зійшовся з тогочасним московським патріархом Іоакимом Савєловим.

​У 1682 році, коли Самойлович одружувався, то з незрозумілих причин поїхав вінчатися до московського патріарха, нехтуючи українським духовенством. Вважається, що через це виник чинник впливу, який зіграв фатальну роль. Самойлович вирішив вивести Київську метрополію з-під опіки Константинополя – під приводом того, що нібито було небезпечно й далеко їхати до Константинополя через татарські степи, а краще й безпечніше їздити до Москви.

– Отака от логістична причина!

– Так, нічого церковного, нічого богословського.

– Ви кажете, що ініціатива йшла від лівобережного гетьмана Івана Самойловича, але церква керується не гетьманом. Як митрополити і весь клір реагували на цю ситуацію?

– У XVII столітті устрій церкви, яка існувала тривалий час зі своїми православними традиціями, був трохи інший. Церква – це усі люди, які вірять в Ісуса Христа: і митрополити, і єпископи, і архімандрити, і гетьмани, і прості козаки, і поспольство. Тоді це було нормально, коли на Соборах були присутні миряни, які теж були християнами й вирішували проблеми.

– Тобто, на людину, яка б сказала, що «церква має бути відділена від держави», тоді подивилися б як на не зовсім адекватну?

– Так, навіть у Європі до середини XIX століття так питання взагалі не стояло.

​– Ви озвучили позицію Самойловича, але не сказали про реакцію митрополита та інших кліриків на цю ініціативу.

– Кожен крок гетьмана Івана Самойловича до наближення омріяного з’єднання з Московським патріархатом і відокремлення від Константинопольського зустрічав глухий протест: і самих кліриків, хоча про позицію архієреїв дуже мало існує відомостей, а особливо – козаків і поспольства, які голосно виказували свою незгоду. Але якось він подолав за 1685-1686 роки всі незадоволення, вперто рухаючись саме у цьому напрямку. І це у нього вийшло, попри скандальні речі.

– Ви кажете про спротив українських церковників проти переходу в Московський патріархат, але є чимало підстав стверджувати протилежне. Наприклад, «Синопсис» – відома праця, яка стала не тільки першим російським підручником історії, а й зовнішньополітичною доктриною Російської імперії – був написаний у Києво-Печерські лаврі, як припускають, її настоятелем Інокентієм Гізелем. Дуже багато вихідців із Київської митрополії зробили кар’єру в Москві й Петербурзі. Фактично, вони реформували Московську чи то Російську православну церкву.

– Коли упокоївся той самий архімандрит Печерського монастиря Інокентій Гізель, 18 листопада 1683 року, то гетьмане Самойлович вперше вкинув спробу: а як воно вийде, якщо запропонувати на його місце кандидата з Москви. І саме смерть Інокентія Гізеля прислужилася тому, що Самойлович наважився на цей крок. Але тоді не вийшло: Варлаам Ясинський був обраний всіма голосами Києво-Печерського монастиря і його насельників.

А у 1685 році луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський, який, між іншим, вів свій родовід від князів Київської Русі, втік нібито від страшенних утисків уніатів із Правобережної України, зі своєї луцької кафедри. Він поскаржився Самойловичу, що його уніати ледь не вбили. І Самойлович зробив цю людину митрополитом всупереч усім канонічним правилам. На Соборі 8 липня 1685 року Четвертинського, під тиском адмінресурсу Самойловича, обирають митрополитом Київським, із титулом митрополит Київський і Галицькій усієї Малої Росії. Сам Святополк-Четвертинський тоді на Соборі був відсутній.

У 1686 році, за спільною домовленістю, Самойлович із царівною Софією, регентшею царського престолу і Московським патріархом відправляють грамоти й спільне посольство до Константинополя. І там, за 200 червінців і три сорока (120 штук – ред.) соболів Константинопольський патріарх Діонісій IV підписує грамоту про переуступлення Київської митрополії під зверхність московського патріарха.

– Це ніяк не заперечує того, що вихідці з Київської митрополії робили запаморочливу кар’єру в Москві й у Петербурзі.

– Так, вони її робили. У XVIII столітті почався синодальний період, коли Петром І патріархат у Росії було скасовано, і до 1917 року церквою керував Святійший урядуючий Синод. Українці у XVIII столітті посіли чимало вищих церковних посад, особливо єпископських кафедр – рахунок ішов на сотні, а може навіть на тисячі.

– Це не дуже корелюється із тим, що вони чинили спротив.

– Спротив вони чинили у XVII столітті проти процедури, до якої вдався Самойлович, протискуючи свій проект. У XVIII столітті з’ясувалося, що освіченим клірикам пропонується дуже швидке просування по кар’єрних щаблях на всіх рівнях. Це означало гроші, кафедри й професійну реалізацію, якщо хочете.

– Рівно 100 років тому, як і зараз, також постало питання про автокефалію української церкви. Його порушували і за Центральної Ради, і гетьмана Скоропадського. Потім у спогадах гетьман писав про свого прем'єр-міністра Федора Лизогуба:

«Помню, как меня удивило, когда он в Совете министров высказался за автокефалию церкви. Кстати, было еще более удивительно, что все министры, включая еврея Гутника, высказались по этому вопросу в том же духе».

Що цікаво: тоді з приводу автокефалії зовсім не апелювали до Константинополя, а намагалися вирішити це питання на внутрішньому рівні?

– Гетьману Скоропадському, як главі держави, дістався тяжкий спадок. Після того, як у січні 1918 року вбили митрополита Володимира Богоявленського, взагалі не було Київського митрополита. Потім у травні 1918 року консервативні кола з-поміж київських кліриків і мирян таємно обрали митрополитом відомого українофоба й україножера, як його називали українці, архієпископа Харківського та Охтирського Антонія Храповицького.

У 1918 році існувала течія, яка була об’єднана під назвою Всеукраїнська православна церковна рада. Туди входили протоієрей Василь Липківський, військовий капелан Олександр Магрич та ціла група людей, які автокефалію вважали необхідним кроком.

​– Але чому тоді не апелювали до Константинополя?

– Вони на Соборі збиралися вирішити цю проблему. Згодом, на початку 1919 року, коли вже була Директорія, Симон Петлюра відправив міністра сповідань Олександра Лотоцького на шість місяців у стамбульський квартал Фанар, де знаходиться резиденція Константинопольського патріарха.

– Наші слухачі й читачі запитують: як так сталося, що Київський митрополит спочатку опинився у Москві? Це, до речі, який період?

– Десь у 1299-1300 роках митрополит Максим, як сказано в літописі, «не стерпя насилия татарского, вместе с клиром перебрася во Владимир-на-Клязьме». Тоді ще не в Москву. А згодом Успенський собор був розбудований у московському Кремлі, і особи із титулом Київського митрополита переїхали туди. Остаточне розділення сталося у 1450-х роках, коли з’являється і митрополит Київський, і митрополит Московський.

– Константинополь це нормально сприйняв?

– Константинополь впав у 1453 році – його захопити османи. Тоді вже не було кому реагувати.

– Патріарх лишився і при османах.

– Але він був етнархом – виконував функції чиновника при султанському уряді. Через це Москва перебрала на себе функції, які отримали назву концепції «Москва – Третій Рим».

​– А сто років тому доходила інформація про спроби автокефалії в Україн. Як на це реагували?

– Впродовж ХХ століття на всі звернення і з України, і з української діаспори, зокрема, від митрополита УПЦ в США Мстислава Скрипника, Константинополь жодного разу не відповів.