Під час перебування у Німеччині президент України Петро Порошенко має намір обговорити із федеральним канцлером Анґелою Меркель питання розміщення миротворчої місії на Донбасі. Потім можлива зустріч Порошенка, Меркель і французького президента Еммануеля Макрона. Володимира Путіна на цю зустріч не запрошують. Голови зовнішньополітичних відомств трьох країн теж збираються спілкуватися без свого російського колеги. У Києві ці зустрічі звично називають самітами в «нормандському форматі». Але це, скоріше, формат, що відображає відсутність будь-яких реальних зрушень у врегулюванні на Донбасі.
Тому що керівники України, Німеччини і Франції могли спілкуватися один з одним із самого початку, обговорювати будь-які питання й обмінюватися компліментами. Ці політики – однодумці. Вони визнають територіальну цілісність України, наявність конфлікту з Росією, необхідність виведення з окупованих територій російських військ... Сенс «нормандського формату» спочатку був зовсім не в цьому взаєморозумінні. А в тому, що в «нормандський формат» вдалося затягнути Путіна. І змусити його на зустрічі в Мінську хоча б зупинити війну.
Зараз Путін ніякого особливого інтересу до «нормандського формату» не проявляє. Не можна навіть сказати, що не проявляє інтересу до самого процесу врегулювання – інакше міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров не став би зустрічатися з українським колегою. Ні, Путіна не цікавить саме «нормандський формат». А якщо ще простіше – його не цікавлять європейці.
Коли починалися переговори про врегулювання на Донбасі, вони були важливою частиною архітектури вибудовування Кремлем відносин із Заходом і, перш за все, із Європейським союзом. Присутності на переговорах американців не хотіли ані росіяни, ані самі європейські лідери. Та й адміністрація Барака Обами не дуже прагнула після прорахунків у Сирії потрапити прямо в епіцентр нового конфлікту.
Врегулювання на Донбасі стало одним із козирів
Але зараз, за Трампа, донбаське врегулювання стало одним із козирів, що Путін може пред’являти новій американській адміністрації. Козирів цих у нього не так багато. Із Північною Кореєю Трамп домовляється без нього. Сирія американського президента не дуже сильно цікавить. Від підтримки Ірану Путін відмовлятися не збирається. Залишається хіба що Україна – та й те тільки тому, що в питанні врегулювання ситуації Сполучені Штати можуть продемонструвати більшу ефективність, ніж європейці. Ми звикли ототожнювати ідею «глобальної угоди» з ім’ям Трампа. Але насправді угоди хоче Путін. І не з європейцями. З американцями.
Саме тому до зустрічі в «нормандському форматі» без Путіна в Москві поставилися з очевидною байдужістю – хоча ще недавно сприйняли б таке ігнорування четвертого учасника як неповагу до російського президента. Але тепер у Кремлі нагадують, що рішення про миротворців буде ухвалюватися не на зустрічах в «нормандському форматі», а на засіданнях у Раді Безпеки ООН. Тобто там, де і у Росії, і у США є право вето. І там, де Німеччина – основний гравець «нормандського формату» – не присутня.
У цій ситуації формат перетворюється у ще одну дипломатичну декорацію. Таких декорацій було багато в десятиліття Холодної війни, а зараз починається нова Холодна війна і в неї свої декорації. Відсутність на зустрічах Путіна – це і є відсутність у Росії волі до врегулювання і продовження самого конфлікту до того моменту, поки в Москві не вирішать знайти компроміс із Вашингтоном. Але поки що не проглядається навіть натяк на пошук такого компромісу.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
