Місто за містом змінювалися слідчі ізолятори. За нескінченними темницями Росії можна вивчати географію цієї величезної країни. Для росіян без в'язниць немає життя. З цим можна посперечатися, але той факт, що половина населення країни побувала в місцях не таких віддалених, говорить сам за себе. Не дарма попередника цієї держави називали в'язницею народів.
(Попередній блог Геннадія Афанасьєва ‒ тут)
До міста з неймовірною для вимови назвою Сиктивкар я їхав неймовірно довго, залишаючи позаду тисячі кілометрів зарослих чагарниками полів, безлюдних степів і покинутих будинків. Два місяці ‒ і ось, пройшовши низку випробувань і поневірянь поверх і так вщерть переповненої чаші всієї цієї скверни, мене нарешті доправили в виправну колонію суворого режиму під номером двадцять п'ять для засуджених, які відбувають покарання в перший раз. Саме так. Для більшості росіян в'язниця є вироком і порочним колом, та, хто звільнився, дуже швидко потрапляють за ґрати знову ‒ адже на таких людей дуже легко вішати всі нерозкриті злочини.
Відчуваючи цей мороз, починаєш розуміти, чому в Росії так люблять шапки-вушанки
Був жовтень, але на вулиці вже лежав сніг. Сибірський холод проникав усюди й змушував людей закутуватись в одяг. Відчуваючи цей мороз, починаєш розуміти, чому в Росії так люблять шапки-вушанки. Мене разом з іншими новоприбулими арештантами насамперед відвели в приміщення «каптьорки» ‒ так називали речовий склад. Насправді це був контрольно-пропускний пункт, на якому забирали всі наявні речі, а натомість видавали тюремну робу.
Все як у найкращих радянських кінофільмах: рукавиці, світловідбиваючі смуги на спині, ногах, руках і голові, ну і як же без легендарних валянок, які я в перший раз побачив наживо. Після таких казкових презентів ми стали стильними, модними та молодіжними. Всі ці метаморфози свідчили лише про одне: зона ‒ режимна, а це не віщувало нічого доброго.
Етапування ‒ одна з найнебезпечніших подій у житті ув'язненого. Більшість не знає про пункт свого кінцевого призначення до самого прибуття і дуже часто дізнається надто пізно. Тому багато хто везе з собою заховані всюди леза. Одне з них ‒ завжди за передньою губою, щоб в разі чого встигнути розкрити собі вени. При приїзді на «зону» найчастіше відбувається така відома процедура як «прийом». Це своєрідна ломка, арештанта ставлять перед вибором: зберегти честь і гідність, але заплатити неймовірно дорогу ціну, або зберегти здоров'я, отримати безліч матеріальних бонусів, але назавжди стати рабом. Вибір складний, і його рано чи пізно доводиться робити кожному арештанту. Треба бути готовим.
Все це схоже на те, як стародавні вікінги за бенкетами розповідали про свої подвиги в походах
Про ці прийоми ходять легенди. Режими в слідчих ізоляторах та зонах відрізняються легкістю або жорстокістю. Якщо знаєш, куди йдеш, то обов'язково зможеш зрозуміти, що робити ‒ радіти чи плакати. Арештанти люблять поговорити, особливо про пережитий досвід. Все це схоже на те, як стародавні вікінги за бенкетами розповідали про свої подвиги в походах. Адже на те, що часом витримує арештант, потрібно не менше мужності та відваги. У місті Волгоград, наприклад, вивантаження арештантів з «автозаків» раніше зустрічали вгодовані бійці, набрані серед зеків, які працюють на адміністрацію. Вони тримали в руках ланцюги, в які були замотані такі ж арештанти. Бідолахи стояли навколішки та гавкали на новоприбулих. Начальник установи давав новачкам вибір ‒ пропонував «півням» піти наліво, а «вовняним» ‒ направо, визначаючи тим самим їх місце в тюремній ієрархії. Тих же, хто
залишався стояти на місці, жорстоко били, їх термін минав винятково в штрафних ізоляторах, в умовах, яким і щури не раді.
Вертухаї добре знають тюремні поняття і прекрасно розуміють які дії можуть спричинити негативні наслідки для арештанта в його ж світі. Є дуже багато правил, які не можна порушувати ‒ переступивши межу, немає шляху. Врятувати може тільки той, хто має ім'я злодія, але на то мають бути причини. Наприклад, існує документ, згідно з яким арештант зобов'язується виконувати будь-які вимоги адміністрації. Для того, хто підписав такий папір, немає шляху в загальну масу. Це тавро. І щоб затаврувати ув'язненого, служиві готові йти на будь-яку гидоту. У Саратові зеків розтягують за руки й за ноги, а потім заводять до камери «півня» з ерегованим органом. Охоронці ставлять перед вибором: або підписуєш папір, або зґвалтування. Все справді серйозно. А в Красноярську зеків заганяють у прогулянкові дворики й починають зверху на них мочитися, що робить усіх автоматично «форшманутими».
Честь і гідність ‒ найголовніше. Їх необхідно зберегти за всяку ціну, адже це все, що вони не можуть забрати фізично. Але методів багато: засунути головою в унітаз або насильно й насухо голити голови лезом, одним на всіх, при цьому передаючи страшні захворювання від одного арештанта до іншого. Практично в усій Карелії відбувається ця вакханалія, підтримувана режимом заради наведення порядку та примушення до послуху. З людей вибивають залишки людяності, перетворюють їх на зомбі, готових виконати будь-який наказ.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
