18 березня росіяни вчетверте затвердять своїм президентом Володимира Путіна. Ми називаємо це виборами, але насправді – ніякі це не вибори, звичайно. Декорація. Акламація. Знущання над демократією.
Перед цими виборами багато казали про те, що Путін приречений на перемогу. Що він переміг би й на чесних виборах. Що ніякої реальної альтернативи чинному президенту просто немає. Як немає сильної опозиції. Що російське суспільство просто не хоче змін – таке вже воно архаїчне, консервативне, шовіністичне.
Звичайно, з цим легко погодитися і сказати собі: це не Путін такий – це Росія така. Але тоді скажіть мені, чому ця ж Росія 1991 року обрала своїм президентом Бориса Єльцина, якого тоді підтримували демократи – а висуванцям комуністичних еліт відмовила? І це в той час, коли інші колишні радянські республіки обирали комуністів?
А тому, що в Росії 1991 року була реальна політична конкуренція, створена перебудовою і гласністю. Були різні засоби масової інформації. Була дискусія у суспільстві. Й росіяни почали вірити в те, що їхній голос, їхня думка чогось варті.
Що 2000 року відрізняло Путіна від ще одного чекіста – Євгена Примакова?
Така ситуація тривала п’ять років – до наступних президентських виборів, коли держава і олігархи об’єдналися під приводом не допустити комуністичного реваншу, не дати лідеру КПРФ Геннадію Зюганову перемогти. Комуністичний реванш вдалося зупинити, а от симбіоз держави і олігархату – ні. Саме з того часу годі говорити про якусь серйозну дискусію, конкуренцію поглядів і програм. 1991 року росіяни розуміли, що саме відрізняє Єльцина від його головного конкурента, колишнього голови Ради міністрів СРСР Миколи Рижкова. 1996 року була очевидною відмінність Єльцина від Зюганова. А от що 2000 року відрізняло Путіна від ще одного чекіста – Євгена Примакова, якого не допустили до боротьби за президентську посаду? Так, тоді одні олігархи підтримували Путіна, інші Примакова, але всі разом – КГБ. І коли один із вихованців Луб’янської площі виграв, він став не президентом – правителем Росії.
Отруєння шовінізмом
Російське суспільство вже два десятиріччя живе у атмосфері повної відсутності конкуренції – і це при тому, що і в радянські часи ніякого змагання думок також не було. Росіяни просто дихають отруєним повітрям і вважають, що іншого не існує. Чому тоді ми дивуємося, що російське суспільство не бажає змін, коли ніхто не розповідає йому про ці зміни? Чому думаємо, що хтось не буде отруєним шовінізмом, коли живе у суспільстві, де всі – від телеведучих до лідерів думок, письменників і акторів – переконують, що чорне – це біле, а війна – це мир? Чому не помічаємо щирого здивування росіян, які вважають «ненормальним» те, що українці не знають переможця президентських виборів заздалегідь?
Звинувачував мене в непрофесійності, коли я не міг визначити прізвище майбутнього переможця виборів президента України
Пригадую, що ще 1994 року мій колега, досвідчений російський журналіст, який згодом став керівником великого телеканалу, звинувачував мене в непрофесійності, коли я не міг достеменно визначити йому прізвище майбутнього переможця виборів президента України. Він просто повірити не міг, що шанси головних кандидатів практично однакові. І це було тільки через три роки після краху СРСР. В України вже була хай пострадянська, хай нерозвинута, але демократична республіка, а в Росії продовжували думати, як повернутися до монархії і називали президента «царем Борисом». Так, Єльцин царем так і не став, однак Путіну закортілося стати імператором. Імператором, який не тільки захоплює чужі території, але й позбавляє власних співгромадян самої можливості думати і обирати.
Тому окуповані не тільки Крим і частина Донбасу, Абхазія і Осетія чи Придністров’я. Сама Росія також окупована. Країна, громадяни якої не здатні розпоряджатися власним майбутнім, не може вважатися вільною.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
