Емір-Усеїн Чалбаш: герой війни без права на батьківщину

«Війна... Яка вона? Важко, майже неможливо відповісти на це питання. Для кожного вона була своєю, особливою... Під час війни всі були солдатами, всі були робітниками, тому що війна ‒ це праця, важка виснажлива праця». Це слова льотчика-аса Емір-Усеїна Чалбаша, чий 100-річний ювілей відзначається цими днями.

Він народився в Криму 5-го (за іншими відомостями, 6-го) січня 1918 року в селі Шума Алуштинського району в багатодітній небагатій родині. У батька Емір-Усеїна була плантація тютюну, виноградник і сад, де хлопчик працював із ранніх років, щоб допомогти родині. У них також були корова, вівці, і починаючи з семи років, Емір-Усеїн носив на продаж молоко бідончиком пішки шість кілометрів із рідного села в Алушту.

У початковій школі хлопчик навчався дуже добре, пройшовши за рік програму двох років. 1931 року, закінчивши чотири класи сільської школи, вступив до семирічної школи в Алушті, жив в інтернаті. Фактично це було початком його самостійного життя. Навчання давалося йому легко, особливо Емір-Усеїн любив точні дисципліни: математику, фізику, хімію, географію.

У книзі спогадів «Скувати боєм» Чалбаш розповів про те, як долав перші життєві випробування: «Жити й одночасно навчатися було непросто, але незабаром стало ще складніше. 1933 рік був дуже важким роком, у країні був знову голод. Ми, учні, в інтернаті отримували сто грамів хліба на день і рідкий суп на обід... Уже багато моїх товаришів кидали школу, влаштувалися учнями кухарів у санаторіях і таким чином вирішували проблему з харчуванням. Довго я терпів, не піддавався на умовляння товаришів наслідувати їхній приклад, але все ж я не зміг встояти, кинув школу, вступив учнем кухаря в санаторій «Металіст». Дня через три-чотири заходить на кухню завуч школи (я сидів і чистив картоплю), підходить до мене і питає:

‒ А ти що тут робиш?

‒ Ось, картоплю чищу, ‒ відповідаю.

‒ А хто замість тебе вчитися буде в школі?

Я опустив голову і мовчу. Він стояв, стояв, потім як закричить на мене:

‒ Геть звідси, щоб твого духу більше тут не було, негайно повертайся до школи! ‒ схопив за комір, дав по шиї й виштовхнув на вулицю. Я не став ні сперечатися, ні опиратися, навіть плати не взяв і повернувся до школи. Згадуючи цю картину, я і до цього дня вдячний своєму завучу за те, що він силою змусив мене повернутися до школи, тобто стати на правильний шлях».

Після закінчення школи Емір-Усеїн вступив до автодорожного технікуму в Сімферополі, але провчився там всього два місяці, вступив до залізничного училища. Закінчивши училище, він почав працювати електриком на військових кораблях. Робота була романтична, він часто разом зі своєю бригадою робітників Севастопольського морського заводу вирушав на військові судна. Часто юнакові доводилося спостерігати польоти військових літаків ‒ поруч була Качинська льотна школа.

Чи не кожного дня юнак спостерігав за польотами літаків, на вулицях міста часто зустрічав людей у льотній формі. Але мрія стати льотчиком здавалася недосяжною. Маючи спеціальність водія, Емір-Усеїн поїхав до Керчі за оргнабором і почав працювати на вантажній машині на споруджуваному морському заводі «Азовводбуд». Ідея стати військовим льотчиком усе більше оволодівала ним.

Одного разу на завод приїхав прославлений військовий льотчик-випробувач Володимир Коккінакі, й Емір-Усеїн возив його своєю машиною. Юнак розповів йому про свою мрію стати льотчиком. Коккінакі порадив узяти в комітеті комсомолу направлення до Керченського аероклубу. Так за путівкою комітету комсомолу 1938 року він став курсантом Керченського аероклубу, а незабаром вступив до знаменитої Качинської школи льотчиків.

Пізніше Чалбаш так згадував свій перший самостійний політ: «Дуже і дуже важко описати й передати все, що відчуває людина, вперше опинившись у повітрі, здійснюючи свій перший в житті самостійний політ. Кожен льотчик відчув щастя першого самостійного польоту, і кожен із нас запам'ятав на все життя, як він злітав і сідав вперше сам. Цей момент назавжди залишається в пам'яті будь-якого льотчика... Перший у житті самостійний політ здійснений. Значить, літати можеш і будеш літати, ти найщасливіша людина на землі!».

У Качинській школі льотчиків Чалбаш навчався з сином Сталіна Василем і сином героя Громадянської війни Михайла Фрунзе ‒ Тимуром. Дні через два-три після початку навчання він звернув увагу на невисокого курсанта, чорнявого здорованя, припустивши, що він також кримський татарин. І мав рацію ‒ юнака з Алупки звали Амет-Хан Султан.

Як згадує про це сам Чалбаш: «Із перших днів ми з ним міцно подружилися й надовго. Потрапили в перший загін, на щастя, опинилися разом в одній льотної групі, обидва навчалися на І-16 у одного інструктора. Наша група складалася з одинадцяти людей, я був призначений старшим. Навчання нам давалося легко, щоправда, Амет-Хан не дуже любив теоретичну підготовку, але в льотній був одним із перших. І навіть самостійно на бойових літаках ми вилетіли одними з перших і до кінця навчання ніяких труднощів або неприємностей у льотній справі не мали». Дружба з майбутнім двічі Героєм Радянського Союзу Амет-Ханом Султаном тривала все життя»...

Із початком війни Качинську авіаційну школу перевели в околиці міста Красний Кут Волинського району Саратовської області. Чалбаша відіслали на передову, де він літав на винищувачах І-16, Ла-5. У складі Центрального фронту захищав небо над Москвою, брав участь в операції «Орел-Курськ», а також у боях за Смоленськ. 1943 року в Москві відкрилася спеціальна школа для підготовки військових льотчиків, Емір-Усеїна Чалбаша за наказом командування відіслали до столиці.

Його військові характеристики бездоганні. В одному з нагородних листів читаємо: «Для товариша Чалбаша немає перешкод у повітрі для досягнення мети. У найскладніших обставинах товариш Чалбаш ніколи не розгубиться. Завжди виходить переможцем і крім того виручає своїх товаришів. За останній місяць він досконало опанував літак ЯК-1, на якому зараз літає на бойові завдання, також добре опанував нічні польоти на літаку І-16. За період перебування на фронті не має жодної поломки, а також льотного порушення, техніка пілотування відмінна, має один літак супротивника особисто збитим і три в групі... Політично грамотний, дисциплінований, ретельно стежить за перебігом Великої Вітчизняної війни, скромний у побуті»...

За час війни він здійснив 360 бойових вильотів; у повітряних боях особисто збив 11 літаків супротивника і шість ‒ у групових повітряних боях. Був двічі поранений. За виявлену на полях війни мужність Чалбаш нагороджений двома орденами Червоної Зірки та Червоного Прапора, орденами Олександра Невського та Вітчизняної війни II ступеня. Після війни, як льотчик-випробувач, був нагороджений орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки, декількома медалями.

Він був учасником повітряних парадів над Москвою 1944 і 1945 років. У мирний час він керував сучасними надзвуковими літаками. 10 років літав на реактивних винищувачах-перехоплювачах. Налітав три тисячі годин.

Після виходу на пенсію Емір-Усеїн Чалбаш понад 10 років працював у Київському Вищому військовому авіаційному інженерному училищі.

Після звільнення з армії полковник, льотчик першого класу Емір-Усеїн Чалбаш довгі роки жив у Києві. Сьогодні в це складно повірити, але прославлений льотчик, герой війни безуспішно намагався в 1970-1980-х роках повернутися на батьківщину. Він із сумом розповів мені таку історію: «Перед звільненням у запас я звертався чотири рази з проханням дозволити мені повернутися на батьківщину і кожен раз отримував відповідь: «Так, ви воювали, заслужили, але прописати вас у Криму не можемо». Закон про повернення до місця призову після звільнення (я призивався з Керчі), для мене не діяв. Воювати, захищати батьківщину, літати, навчати льотчиків-винищувачів я мав право, а повернутися на свою батьківщину і доживати залишок життя на своїй землі, де народився, виріс, я не міг».

Лише 2003 року Емір-Усеїн Чалбаш, у віці 85 років, нарешті повернувся до рідної Алушти. Але прожив на батьківщині він зовсім недовго.

Прославлений льотчик Емір-Усеїн Чалбаш помер 6 серпня 2005 року в рідному Криму. Він похований на Алеї Героїв в Алушті.