Російський режисер Олександр Сокуров, чиє ім’я включене до числа ста найкращих режисерів світового кіно, відомий не тільки своїми фільмами, що здобули безліч нагород на престижних міжнародних фестивалях. У Росії Сокурова знають як людину твердої громадянської позиції, яку він не боїться висловлювати публічно, в обличчя можновладцям, ризикуючи викликати їхнє незадоволення.
Так, одразу ж після початку бойових дій на Донбасі, Сокуров різко висловився проти застосування військової сили в Україні, закликав поважати бажання українців мати незалежну державу. У лютому 2017 року він суворо засудив російських телевізійних коментаторів, висловивши припущення, що рано чи пізно вони постануть перед Гаазьким трибуналом як провокатори, що розпалюють ненависть. У березні 2017 року на врученні премії «Ніка» режисер говорив на захист школярів і студентів, які вийшли на акції протесту 26 березня, про необхідність діалогу з ними; він також неодноразово виступав на захист засудженого в Росії за звинуваченнями в тероризмі українського режисера Олега Сенцова.
Я ще 2007 року говорив про неминучість війни з Україною
– Я ще 2007 року говорив про неминучість війни з Україною, мені було все зрозуміло як історику й людині. А службам безпеки країни, напевно, це було незрозуміло, у будь-якому разі, парламент, інфікований глобальними проблемами, про це точно не думав.
Насправді нічого складного в становищі Росії немає, у мене давно немає питань до наших політиків, я розумію, в який бік все рухається. Я дав собі слово більше не давати прогнозів, на які все одно ніхто не звертає уваги. Але я сам, як людина та як художній автор, повинен приготуватися до того, що очікує мою батьківщину.
Якщо знайдеться енергія, розум і терпіння для подолання, то в Росії може бути прекрасне майбутнє, в неї величезний потенціал. Тільки їй потрібна радикальна зміна образу країни, державного устрою… Мені здається, моїй батьківщині, моїй Росії не вистачає пророчих, мудрих, несилових рішень.
– А хіба не потрібно для того, щоб рухатися вперед, усвідомити той страшний досвід, який був у Росії в ХХ столітті? Чому в нас навіть про століття революції нічого не чути на державному рівні, окрім чудової виставки в Ермітажі?
Стільки гріхів, стільки злочинів скоєно, а прогресу в здатності до осмислення у народу не з'явилося. Може, навіть є деградація
– Мені здається, не настав час. Ця подія настільки проста й лінійна, що про неї можна говорити й набагато пізніше. Адже мало що змінилося від 1917 року, хоча вся країна була перевернута. Я свого часу говорив Борису Єльцину, що впевнений: все ще повернеться, що зміни перебудови поверхові, і зрозуміло, чому: стільки гріхів, стільки злочинів скоєно, а прогресу в здатності до осмислення в народу не з'явилося. Може, навіть є деградація. Певною мірою практика комуністів, без сумніву, випереджає практику сьогоднішніх російських політиків.
Ми поки ще йдемо назад, можливо, дійдемо років через три-чотири, й що далі? А далі треба зрозуміти, куди йти – знову будувати соціалізм чи ту нову систему, що сьогодні сформувалася? Спочатку ми експериментували 1917 року – пішли в соціалізм, куди ніхто не ходив, крім нас. Ми зробили страшний експеримент над собою й програли. Довелося повзти назад, – а там уже нікого немає, більшість убито – разом з їхнім життєвим досвідом і господарським умінням. Там тільки трупи валяються.
Я з тривогою думаю, що буде, якщо до влади прийдуть ті, хто її сьогодні критикує – і що? Навколо них будуть ті ж люди, не буде жодного некорумпованого співробітника МВС – спробуй зроби щось, коли все пронизано цією інфекцією. Ті, хто критикує Путіна за Сирію, отримають ту ж величезну країну з величезними межами й величезною армією, яку треба не тільки тренувати, але й періодично садити на гарячу сковорідку, інакше вона не зможе захистити цю країну. І в них буде великий військовий бюджет і все те ж, що відбувається зараз. Без серйозних змін державного будівництва, структури держави, відносин між регіонами проблему не вирішити. А без цих змін, на мій погляд, Росії не бути.
Демократія не стала й довго ще не стане улюбленою дитиною російського народу, якщо взагалі не відбудеться переходу до дуже жорстких сталінських чи монархічних принципів та якщо до влади не прийде православна церква, яка взагалі може зруйнувати Росію
Демократія не стала й довго ще не стане улюбленою дитиною російського народу, якщо взагалі не відбудеться переходу до дуже жорстких сталінських чи монархічних принципів та якщо до влади не прийде православна церква, яка взагалі може зруйнувати Росію. Адже потужна мусульманська громада, яка живе в Росії, може зажадати таких же дивідендів.
– Сьогодні одні кажуть, що на Росію чекає якийсь соціальний вибух, перехід до диктатури, інші – що, навпаки, застій. А як ви вважаєте, що найімовірніше й що гірше?
– Застій кращий: це пауза, збирання сил, збережені життя, плекання людей, які глибше розуміють соціальні процеси й економіку. Взагалі нам під силу великі рішення й результати. Для мене феноменальна історія – це евакуація промисловості під час війни. Зрозуміло, що це криваві способи, але який масштаб створення нової промисловості на початку війни! І про це немає жодного фільму або дослідження!
Сталінсько-ленінська модель держави давно себе вижила. Повинні прийти люди, які здатні придумати нову модель держави. Мені здається, в нас немає людей, які про це думають, я дуже боюся, що скоро почнеться робота з переписування Конституції, посиляться репресивні мотивації, наші агресивні дами з парламенту остаточно перерубають всім голови. Але нам потрібно не це – нам потрібна сильна, мирна, розумна держава, яку поважають, іноді бояться, але яка ніколи не демонструє свою силу. Потрібно, щоб наша зовнішня політика не була настільки марнотратною та дорогою, щоб наша столиця не коштувала так дорого нашому народові. Це очевидно, але нічого в цьому напрямку не робиться, біда якась ...
Посилення будуть обов'язково, але застій – це єдине, на що варто сподіватися. Люди вже забули, як довго ми чекали Горбачова. Ні в кого і в думках не було руйнування країни, нам потрібні були розумні зміни, щоб політична партія, що стоїть при владі, порозумнішала, визнала помилки сталінського періоду, тупість своїх дій щодо культури. Нам потрібна країна – не загроза миру, не якась непередбачувана система. Хто зараз проклинає Горбачова – згадайте, як довго ми чекали його приходу! Але, мабуть, відсутність державницького таланту призвела до того, до чого призвела.
Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
