Жителька села Щасливцеве, що на Арабатській стрілці, Гульнара Османова переконана, що до Криму зараз «повернувся Радянський Союз» і «кримських татар» виживають з півострова. Трирічною дитиною її вивезли з Криму, але в пам'яті закарбувалися жахи війни й депортації, жахливі умови спецпоселень.
У Генічеському районі Херсонської області, прикордонної з Кримом, Гульнара-апте живе близько 50 років, виховує 9 онуків і 9 правнуків.
Своїми спогадами вона поділилася з кореспондентом Крим.Реалії.
‒ З перших днів війни тато Ідріс і дядько Мамут Перія вирушили на фронт.
Всі восьмеро синів моєї бабусі Джумазе Перії були на фронті. Повернулися не всі. Двоє були офіцерами.
Дядько Мамут дійшов до Берліна. Стільки нагород у нього. Коли повернувся до Криму, йому сказали, що «ваших вислали».
Він шукав сина, шукав рідних. Дружини в живих вже не було. Пізніше дядько Мамут зміг повернутися до Криму.
Якось возив нас показати Гурзуф, показати будинок, де він жив. А відпочивальники дуже погано реагували. Він контужений з фронту повернувся, нервовий. Коли зайшов у свій двір, розповідав, що цей будинок збудував дідусь. Завів, хотів показати двоповерховий красивий будинок. Але сходами спустився, гірший за фрица, чоловік зі словами: «Мало вас вислали, вас як євреїв потрібно було всіх розстріляти. Нічого їздити сюди!». Дядько почервонів, рознервувався...
До депортації я з мамою жила в Ялті. Іноді ходили в Гурзуф, до бабусі.
Жили на вулиці Виноградній, 3, на другому поверсі. Пам'ятаю свою кімнату, нашу собачку. Собачку потім німці розстріляли...
Її тягнули вгору, але люди були ослаблені, не змогли допомогти їй залізти. Вона впала, обидві ноги потрапили під потяг...
Ми з мамою були вдома. Вночі постукали. Двоє солдатів увійшли й сказали: «Збирайтеся». Мама розгубилася. Вона була при надії. Розгубилися, не знали, що взяти. Солдат нам допоміг взяти вузлик. Пішли до вантажної машини.
Мої рідні були в різних вагонах. На одній зі станцій бабуся моя злізла з вагона, може, щоб знайти своїх, побачитися. Але потяг рушив. Вона потягнулася вгору. Її тягнули вгору, але люди були ослаблені, не змогли допомогти їй залізти. Вона впала, обидві ноги потрапили під потяг...
Потяг зупинився, і бабусю забрали. Поклали на солому, вона стікала кров'ю. Дочка була поруч. На іншій станції її зняли з вагона. Дочка, тітка Хатідже так старалася, так хотіла залишитися з матір'ю!.. Але не дозволили. Її закинули в поїзд. А бабуся залишилася там.
Коли діти її повернулися з фронту, стали її розшукувати, відправляти запити. Їм прийшла довідка, що 4-5 червня вона не витримала операції й померла на операційному столі. Тодв як не було ніякої операції! Виходить так: 18 травня нас вислали, а в червні жінка, вісім синів якої були на фронті, потрапила під поїзд, на якому нас вивозили, і померла.
Нас привезли в Шахрихан (Узбекистан). У мене народився братик, назвали Енвером. Але була малярія, багато хто помер. У мами не було молока. Братик кричав, відкривав ротик, як пташеня, їсти хотів. Він помер там.
Потім ми поїхали в Беговат. Там оселилися в землянці. Як стемніє, я боялася виходити. В землянці ‒ стежка посередині й збоку ‒ солома. Там людей вісімдесят лежить, бувало, й більше.
Люди хворіли на малярію. Бабуся (з маминого боку) захворіла, ходила в лікарню, їй зробили укол. Після уколу вона вийшла на вулицю й впала, не могла йти. Сказали тітці моїй, щоб її забрала. Тітка взяла на спину, принесла додому. Бабуся вдома померла. Братик маленький, 12 років, на дизентерію захворів. Після уколу теж помер.
Батько захворів на тиф, прийшла лікарка, єврейка, з візком. Хотіла забрати тата до лікарні. Раз приїхала, мама не дозволяє його забрати, вдруге приїхала ‒ знову не дають його відвезти. Мама каже, помре ‒ нехай тут помирає. Тоді ця жінка, стара сива, сказала: «Ви з німцями разом мало над євреями знущалися?! А зараз не хочеш чоловіка давати в лікарню?». Тато залишився й вижив, а кого відправляли в лікарню або робили тут уколи ‒ помирали.
Потім вирушили в Душанбе (Таджикистан). У батьків була дуже важка робота. Своїми стараннями вижили.
Після цього переїхали в Ленінабад. Коли в Ленінабаді пішла в перший клас ‒ по-російськи нічого не знала. Мене родичка стала вчити говорити російською мовою. Де б ми не жили, нам говорили, щоб ми розмовляли російською мовою. А з Ленінабада поїхали в квітні 1968 року. І тут такі поневіряння в Криму.
У мене було троє дітей, і сама була при надії. Купили квитки, сіли в потяг разом з вербованими (їм нібито пропонувала влада допомогти до Криму повернутися). Приїхали в Новожилівку. Але тут зібрали паспорти, хто вербований ‒ залишилися, хто ні ‒ вигнали. Ми з дітьми вийшли, прописатися там не змогли.
Приїхали до Сімферополя, на вокзал. Там біля туалету куточок. Я постелила ковдру для своїх дітей. Прибиральниці ходять, миють підлогу, ковдру шваброю зачіпають: «Понаїхали сюди, циганщина, чого тільки ви їдете?».
Ми не могли прописатися. Робітники потрібні: столяр, тесляр, будівельник ‒ потрібний. Але кримський татарин ‒ не потрібен. У мене діти захворіли. Кажу чоловікові: хоч де зупинимося, аби не втратити дітей. У нас була адреса одного кримського татарина з Беговата. Він жив з дружиною та дітьми у Генічеську в одній маленькій кімнатці два на два з половиною. А ми у них у коридорчику жили. На квартиру з дітьми не беруть. Будинки кримським татарам не продають ‒ бояться. Що хочеш, те й роби.
Але ми все ж знайшли, купили врем'яночку. Оселилися. Дев'ять місяців не прописували чоловіка. Вже народилася дочка в Генічеську. Я прийшла до паспортного столу разом з дітьми, посадила дітей на дивані й сказала, що не піду. Паспортистка каже: «Ідіть, мені потрібно йти на обід». А я відповідаю: «Нікуди не піду, поки не пропишете». Діти пам'ятають, як я прописувалась ‒ ганяли мене, ганяли, але я домоглася прописки.
З усієї Арабатської стрілки всіх кримських татар зігнали на цю баржу. І буксиром потягнули на найглибше місце. І стали топити цю баржу
Тут дізналася, як обійшлися з тутешніми кримськими татарами. У нас були сусіди, Генгулови. Батько їхній працював у порту й розповів, що після того як кримських татар вислали з Криму, виявилося, що Арабатську стрілку забули. Була списана баржа. І з усієї Арабатської стрілки всіх кримських татар зігнали на цю баржу. І буксиром потягнули на найглибше місце. І стали топити цю баржу. Люди намагалися виплисти з потопаючої баржі, в них стріляли. Це саме очевидець розповів, сусід.
Зараз живу на Арабатській стрілці. Це теж кримські землі. Тут зустрічаються й наші назви.
Хотілося б у Криму жити, щоб хоч діти, внуки пожили, але чи буде? Повторюється Радянський союз. Кримських татар виживають з Криму. Не дають жити.
