Микола Куліш, Лесь Курбас, Андрій Плужанин-Панів, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Сергій Грушевський, Антон Крушельницький. Усі вони жили в одному будинку «Слово» у Харкові на вулиці Червоних письменників, 5, загинули в один день – 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії. Історію жителів будинку «Слово» ефірі Радіо Донбас.Реалії розповіли режисер документального фільму «Будинок «Слово» Тарас Томенко та сценаристка фільму Любов Якимчук.
– Про масовий розстріл письменників у Карелії стало відомо лише у 1997 році, коли експедитори знайшли захоронення близько 9,5 тисяч людей. Чому цей факт був і лишається досі маловідомим?
Тарас Томенко: Навіть мешканці цього будинку «Слово» здебільшого не уявляють, у чиїх квартирах вони зараз мешкають. Навіть вчителі у школі, яка знаходиться неподалік, не знають цих фактів.
Коли ми почали працювати над фільмом, зрозуміли, що існує величезна інформаційна прірва. Сам будинок – у дуже страшному стані, як образ національної амнезії. Тому ми взялися за цю тему, що привести її в інформаційний простір.
– Із чим пов’язана ця «амнезія»?
Любов Якимчук: Я думаю, що причин може бути декілька. Вивчення у школах цього покоління було тривалий час заборонене. Цих письменників просто вилучили з історії. До незалежності вони не вивчалися у школах, відповідно, старші люди про цих письменників не знають. З іншого боку, їх повернули у школи, але нове покоління вивчає історію дуже мало. Мало інформації, багато білих плям у дослідженнях.
Деякі документи розсекречують прямо зараз. Коли ми завершували працювати над сценарієм фільму, ми отримали доступ до зовсім нових документів у Державному галузевому архіві СБУ. І декілька справ розсекретили буквально того місяця, і ми їх бачили першими після працівників архіву.
– Наприклад, які документи?
Любов Якимчук: Справа на Марію Сосюру, дружину Володимира Сосюри. Вона була агенткою, доносила на свого чоловіка та багатьох мешканців будинку «Слово». Або справа на Остапа Вишню. Після другої відсидки він був завербований і значився під прізвиськом «018», а Марія Сосюра мала прізвисько «Мурка».
– Тарасе, як так сталося, що генії того часу опинилися в одному будинку?
Тарас Томенко: У 1920-х було популярно будувати такі комдоми – комунальні будинки. Будинок «Слово» був одним з перших, який будувався для письменників. Потім будувалися для медиків, для академіків і так далі.
Все робилося з метою тримати усіх пишучих людей під контролем, під одним дахом. Там і стіни прослуховувалися, і були мікрофони у лампочкахТарас Томенко
Це все робилося з метою тримати усіх пишучих людей під контролем, під одним дахом, і щоб вчасно виявляти якусь міру таланту. Там і стіни прослуховувалися, і були мікрофони у лампочках. Геніїв «першої ланки» залишили живими. Але навколо них робився такий вакуум, розстрілювалися сусіди, друзі, щоб цих геніїв змусити оспівувати радянську владу. Так і сталося. Тичина, лірик, в одну ніч написав «Партія веде» і таким чином врятувався. Та не можна на нього вішати якийсь ярлик, тому що невідомо, як би ми себе повели у ситуації, коли кожної ночі когось забирали та розстрілювали.
– Чи були свідомі люди, коли їх поселили у цей комунальний будинок, що це робиться для того, щоб їх контролювали?
У 1929-1930 роках вони не уявляли, що буде далі. Вони ще весело їздили на розкуркулення, ніхто не знав, яким Голодомором це закінчитьсяТарас Томенко
Тарас Томенко: Коли це все тільки починалося, у людей навіть таких підозр не було.
У 1929-1930 роках вони не уявляли, що буде далі. Вони ще весело їздили на розкуркулення, ніхто не знав, яким Голодомором це закінчиться.
Любов Якимчук: У 1920-х роках письменники жили у дуже поганих умовах. Тичина взагалі дуже часто ночував у ванній або спав на столі. Коли у цих письменників з’явилася можливість скинутися разом на цей будинок та отримали частково гроші від держави, вони вхопились за цю надію. Усі хотіли жити у великих квартирах, там була їдальня, навіть солярій.
– Їх намагалися купити, грубо кажучи?
Тарас Томенко: Їм запропонували кращі умови. Ідея комуни давно існувала. Було заплановано, що там усі ледь не під однією ковдрою спатимуть.
Любов Якимчук: У них були встановлені телефони. Тоді лише у партійників вони були. Але за цими телефонами можна й було прослуховувати. Це був такий елітний проект, який мав показати ставлення держави до письменників, що вони важливі. Вони не розуміли, до чого це призведе.
– Навіщо їх було розстрілювати? Вони ж не складали військової загрози, наприклад.
Харків тоді буквально у лічені тижні став російськомовним, хоча раніше він був україномовним містом
Тарас Томенко: Відбувалася зачистка України на багатьох фронтах: спочатку знищили інтелігенцію і знищили село. Знищили генофонд української нації. Харків тоді буквально у лічені тижні став російськомовним, хоча раніше він був україномовним містом.
Хвильовий з Аркадієм Любченком поїхали у село, тому що він на власні очі хотів пересвідчитись, що відбувається Голодомор, він не вірив. І коли Хвильовий побачив ці жахливі картини, у нього стався злам як для письменника. Він вчинив публічний акт самогубства з тим, щоб докричатися до світу.
– Любове, чому ці люди були такими довірливими?
Любов Якимчук: Коли ми працювали з усіма цими документами, нам було дивно, чому вони не тікали. Наприклад, Петрицький знав, що за ним приходили, він щойно повернувся додому і сидів чекав з дня в день, коли його заберуть. Микола Куліш також чекав, що його речі будуть перевіряти.
Але, з іншого боку, був незначний опір. Наприклад, коли Горький заборонив перекладати свій роман «Мати» на «украинское наречие», як він сказав. І українські письменники зчинили скандал. Сталін провів український тиждень у Москві для того, що з ними домовитися, заспокоїти.
На цьому з’їзді, наприклад, встав Валер’ян Поліщук і спитав, коли Кубань, Воронезьку, Курську область повернуть Україні, там же живе багато українців. Сталін розумів, що вони йому можуть певним чином заважати. Окрім того, Сталін був параноїком, і він перебільшував загрозу від українських письменників.
– Звідки взагалі з’явилася ця ненависть до українців? Чим проект української держави не влаштовував Кремль?
На той час Україна становила величезну загрозу Росії своїм культурним та економічним потенціаломТарас Томенко
Тарас Томенко: У своєму інтерв’ю американська журналістка, яка написала книжку про 1930-ті роки, висловила думку, що на той час Україна становила величезну загрозу Росії своїм культурним та економічним потенціалом. Це потрібно було загасити.
– А чому вона становить загрозу?
Любов Якимчук: Радянський Союз не був зовсім новою державою, він продовжував традиції імперської Росії. А це Росія, яка хотіла мати все більше земель, більше кордонів. Вони не розглядали Україну як окрему державу. Вони ставилися до українців як до «недоросіян». Це поширене ставлення навіть сьогодні.
Тарас Томенко: Була надія на побудову української держави. Здебільшого письменники пройшли громадянську війну, революцію. У них жила ідея України, у складі Радянського Союзу, але як незалежної національної держави. І вони довго жили у цій ілюзії, доки не почали закручувати гайки.
– Звідки взялася така стратегія: спочатку українізація, щоб виявити найбільш активних, патріотичних, потім залякати та взяти голими руками?
Сталіну потрібно було, щоб таланти працювали на систему, але це взаємовиключні речіТарас Томенко
Тарас Томенко: Я думаю, ця ідея народилася саме під час Радянського Союзу. Сталін був головним цензором, він відслідковував, чітко розумів, хто є хто. Йому потрібно було, щоб таланти працювали на систему, але це взаємовиключні речі насправді.
Любов Якимчук: Передусім українізація почалася не для того, щоб виявити, а щоб показати лояльність, що все буде добре. Їм платили високі гонорари, письменники відчули, що так можна жити. А потім їм запропонували за ті ж гонорари щось робити для державної ідеології, але це було неможливо.
– Сучасні українські письменники, інтелігенція – чи є вони зараз небезпекою для російського світу, як і тоді?
Любов Якимчук: Наприклад, Сергію Жадану заборонено в’їзд до Росії. Адже він займається волонтерською діяльністю, що може бути основною причиною.
Тарас Томенко: Сенцова досі тримають в Росії. Риторика звинувачень така ж, як за радянських часів. Вирок Сенцову написаний тими ж словами, як вирок Семенку в 1937-му.
Любов Якимчук: Загалом вже виросло нове покоління письменників, яке має зовсім інше мислення. І це – справді нові якісні сучасні письменники, які непогано конкурують на європейському ринку.