Лист, який направив глава УПЦ Київського патріархату Філарет на адресу архієрейського собору РПЦ, вже став приводом для обміну заявами і пропагандистськими ударами. За оцінками, які дає самому факту цього листа православна і неправославна громадськість, важко помітити найголовніше: вперше після проголошення самостійності УПЦ КП її предстоятель офіційно звернувся до архієрейського собору РПЦ з пропозицією про діалог і ця пропозиція була не тільки розглянута, але і отримала позитивну відповідь.
Архієрейський собор сформував власну комісію для такого діалогу й фактично визнав два простих факти: те, що УПЦ КП дійсно є церквою, а не «групою товаришів» і те, що партнером по діалогу для цієї церковної організації є саме РПЦ, а не УПЦ (Московського патріархату). Тобто саме рішення про діалог і той факт, що комісію з його проведення очолив представник саме РПЦ, а не УПЦ (МП), ще раз підкреслило, хто є реальною церковною інституцією, а хто – підрозділом у складі цієї інституції.
Залишимо роздуми і висновки про канонічність і неканонічність церков віруючим і знавцям церковного права. З часів апостола Павла церква – не тільки релігійна і моральна, а й політична інституція. У православ’ї це виражено більше, ніж у будь-якій іншій християнської конфесії: саме тому кордони церков, як правило, дублюють кордони держав. Український розкол і небажання РПЦ надавати автокефалію УПЦ – зовсім не свідчення глибокої турботи Московської патріархії про канонічність. Це, перш за все, надія на те, що державні кордони рано чи пізно зміняться, що Україна знову повернеться до складу Росії. І в цій своїй надії патріарх Кирило нічим не відрізняється від президента Володимира Путіна.
Час працює на Київський патріархат
Створення комісії по переговорах із УПЦ КП може бути визнанням факту, що надії цієї залишається все менше і менше. У РПЦ не можуть не помічати фактів. Все більше громад, парафіяни яких йдуть від чужої московської церкви до своєї власної – і ніякі хитрощі з назвами і перейменування РПЦ вже не допомагають.
У самій УПЦ МП все більше прихильників автокефалії – так, ці люди хотіли б отримати автокефалію від Московської патріархії, але вони вже не хочуть бути в РПЦ. Сам час працює на Київський патріархат. Рано чи пізно РПЦ в Україні може зіткнутися з ситуацією, в якій Сербська православна церква опинилася на території Македонії. У цій країні – невизнана Македонська православна церква, але канонічної Сербської церкви в Македонії просто немає. До речі, саме в Македонії РПЦ нещодавно зазнала серйозної поразки: її посередництво в переговорах Сербської і Македонської церков закінчилося тим, що Македонська церква звернулася до іншої православної церкви – Болгарської – з проханням визнати себе церквою-матір’ю і надати автокефалію. Для патріарха Кирила це – неприємний сигнал.
Чим довше РПЦ буде відмовлятися від надання автокефалії Українській православній церкві, тим меншою буде ставати територія московського православ’я в Україні. А коли УПЦ КП об’єднає церковні парафії на більшій частині території країни і витіснить РПЦ і її філію УПЦ (МП) з українського релігійного життя, вона зможе звернутися до Константинопольської православної церкви з проханням визнати себе церквою-матір’ю і надати автокефалію. Це і буде закінчення українського розколу – рано чи пізно Москві доведеться погодитися з ним.
Розуміння небезпеки
Але не потрібно думати, що патріарх Кирило, досвідчений церковний політик, не розуміє цієї простої істини. Саме тому він може задуматися про надання автокефалії Українській церкві. Але давайте просто уявимо, якою буде ця автокефалія в російському варіанті? Патріарх Кирило надасть автокефалію УПЦ (МП), а УПЦ Київського патріархату в результаті переговорного процесу об’єднається з цією новою самостійною українською церквою. Церквою без центру в Москві – але з душею в Москві. А тепер давайте просто подумаємо, яка церква поглине іншу? Яким буде склад Синоду нової об’єднаної УПЦ? Якою буде мова служб? Якими – настрої священиків? Саме тому я б не поспішав із переговорним процесом і не радів би швидкому наданню автокефалії.
Про справжню Українську церкву в нашій країні можна говорити тільки тоді, коли територія московського православ’я в Україні – і в душах людей – зменшиться, як шагренева шкіра.
Але тоді може виникнути питання: навіщо ж тоді патріарх Філарет звертається до архієрейського собору? Не може ж він не розуміти небезпеки, якою загрожує швидкоплинне об’єднання?
Звичайно, патріарх Філарет – не менше досвідчений церковний політик, ніж патріарх Кирило. Ба більше – юний Кирило навчався церковній політиці у двох тодішніх стовпів церкви – митрополитів Никодима і Філарета. Так що, думаю, ієрархи прекрасно розуміють наміри один одного. Але для Філарета переговорний процес – визнання самого факту існування церкви, яку він плекав всі ці десятиліття української незалежності. Московські пастки – не привид для того, щоб відмовлятися від українських мрій. Філарет може просто прагнути залишити нащадкам єдину автокефальну і канонічну Українську церкву, в храмах якої більше ніколи не будуть поминати Московського патріарха.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
