Спеціально для Крим.Реалії
За школяра з Нового Уренгоя Миколу Десятниченка, який виступив у німецькому бундестазі зі словами жалю через долю рядового солдата вермахту, який загинув у радянському полоні, тепер змушені заступатися представники російської влади й навіть офіційні медіа. Хлопчик став жертвою справжнього цькування з боку особливо «патріотичних» політиків, журналістів і просто користувачів соціальних мереж, які звинувачують його мало не в відбілюванні нацизму.
Що найдивніше ‒ в бундестазі Десятниченко не сказав нічого такого, що не вкладалося б навіть не в радянську модель ставлення до переможеного ворога. Радянські журналісти описували, як у Москві проводжали колони полонених німців ‒ без ненависті й злоби, зі співчуттям, дехто навіть передавав продукти. І це люди, які тільки що пережили бомбардування, смерть близьких, які продовжують жити в атмосфері справжнісінької, а не пропагандистської війни.
Або ось хрестоматійний вірш Михайла Свєтлова «Італієць», присвячений загиблому в битві воїну ворожої армії й написаний у 1943 році, за два роки до закінчення війни в Європі від імені радянського солдата, який вбив його:
Черный крест на груди итальянца,
Ни резьбы, ни узора, ни глянца, –
Небогатым семейством хранимый
И единственным сыном носимый...
Молодой уроженец Неаполя!
Что оставил в России ты на поле?
Почему ты не мог быть счастливым
Над родным знаменитым заливом?
У цьому вірші є впевненість у справедливості відплати, але є й атмосфера гострого жалю з приводу того, що одна людина змушена вбивати іншу, яка прийшла до неї зі зброєю. І це нічим не відрізняється від того, що сказав у бундестазі Десятниченко. Але ж ці рядки написані під час війни й відразу ж стали радянським каноном ‒ в той час, як вбивчі статті Іллі Еренбурга на кшталт знаменитого тексту «Убий німця!» зникли з пропагандистського обороту.
Тому, що навіть у роки жорстокості, навіть коли солдати Радянської Армії могли бути учасниками мародерств і зґвалтувань в Європі, радянська пропаганда вважала за краще пишатися не звірством, а гуманізмом. Гуманізмом простих радянських людей. З цієї ж гордості зріс й інший хрестоматійний вірш ‒ «Чи хочуть росіяни війни?» Євгена Євтушенка. І жодних сумнівів ні в автора, ні у читачів не було: не хочуть. Війни можуть хотіти тільки безжальні імперіалісти, але не прості російські люди та їхня держава.
Кремлівська пропаганда розвернула корабель національного мислення ‒ від «чи хочуть росіяни війни?» до «можемо повторити!»
Кремлівська пропаганда розвернула корабель національного мислення на 180 градусів ‒ від «не хочуть росіяни війни?» до «можемо повторити!», від гуманізму, нехай і нерідко цинічного та брехливого, до відвертого мілітаризму й культу війни та сили. Цей розворот стався в дні анексії Криму й досяг свого апогею під час війни на Донбасі ‒ бо сам конфлікт росіян з Україною, що здавалася ще недавно невіддільною частиною загальної цивілізації, міг бути виправданий тільки такою мілітаризацією. Але зрозуміло, що мілітаризація мислення не могла не вплинути на ставлення до військової історії ‒ так пам'ять про Другу Світову війну перетворилася на настирливе «побєдобєсіє».
Провінційний радянський школяр, вихований в традиції співчуття до загиблого солдата, виявився чужим в імперській Росії
Саме тому звичайний провінційний радянський школяр, судячи з усього, вихований прадідусями й дідусями в звичній традиції співчуття до загиблого солдата ‒ навіть якщо це був солдат ворожої армії ‒ виявився чужим в імперській Росії. І тепер можновладцям ‒ теж продуктам радянського пропагандистського виховання ‒ доводиться захищати його від найбільш завзятих ревнителів мілітаризму.
Цікаво, чи зрозуміють після цього можновладці, якого монстра вони, граючись, виростили, яких струн національного мислення торкнулися, як понівечили суспільство за останні роки? Адже дика реакція на людяність Колі Десятниченка ‒ це і є той самий колективний «Кримнаш». «Кримнаш» у чистому вигляді.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
