«Вона була безкорисливою людиною»

Спеціально для Крим.Реалії

Історія кримськотатарського національного руху ‒ величезна і ще не написана книга боротьби цілого народу за повернення на свою єдину батьківщину ‒ до Криму. Коли говорять, що кримськотатарський рух був всенародним ‒ це не перебільшення й не мовна фігура: в ньому дійсно брали участь представники всіх поколінь: чоловіки, жінки й навіть діти.

Активною учасницею кримськотатарського національного руху була також Сабріє Сейтджелілева, чиє ім'я сьогодні фактично невідоме широкому загалу. Вона пішла з життя п'ятнадцять років тому, в жовтні 2002 року...

Сабріє Сейтджелілева (дівоче прізвище Калафатова) народилася 22 травня 1922 року на Південному березі Криму, в прекрасному куточку ‒ селі Кучук-Ламбат Алуштинського району. Її батько Абдурешит Сейдамет вирощував фрукти, овочі, виноград, а після колективізації в 1930-х роках працював у колгоспі в цьому ж селі. Мати Айше Сейтмемет, уродженка Гурзуфа, займалася домашнім господарством і дітьми.

У 1930 році дівчинка почала навчання в місцевій сільській школі, де вона отримала повну середню освіту. Після чого вступила до Ялтинського педагогічного технікуму, і через два роки вийшла заміж за Сулеймана Сейтджелілова, уродженця села Ак'тач Бахчисарайського району.

З початком війни та окупації Криму німецькими військами в 1941 році Сабріє була змушена завершити навчання в технікумі й повернутися додому в Кучук-Ламбат. Тут вона перебувала з дітьми аж до депортації 18 травня 1944 року. Її чоловік Сулейман брав участь у партизанському русі й був розстріляний німцями, імовірно, на початку 1943 року.

У місця вигнання 18 травня 1944 року Сабріє вирушила з двома маленькими дітьми на руках ‒ дворічною донькою Зерою та однорічним сином Енвером, а також двома рідними молодшими сестрами. Разом з односельцями вона потрапила до Узбекистану. Незабаром маленький син Сабріє помер...

На початку 1950-х вона переїхала до Ташкента, де і прожила довгі роки. Щоб утримувати сім'ю, довелося працювати на трьох роботах. Але навіть напружена робота не завадила Сабріє приєднатися до народжуваного в цей період національного руху за повернення на історичну батьківщину.

У 1964-1965 роках Сабріє брала участь у зборі підписів під зверненнями та листами від імені кримськотатарської молоді на адресу партії та уряду. У цих петиціях містилися вимоги про відновлення історичної справедливості, політичної реабілітації, повернення кримськотатарського народу до Криму.

Сабріє здійснювала ще одну важливу роботу. З середини 1960-х років вона стала своєрідним інформаційним координатором. До неї потрапляли «Інформації» від «ініціативників», які перебували в той момент у Москві, вона друкувала їх на друкарській машинці, потім відсилала у регіони проживання кримських татар.

У той час це було не тільки важливою, але й вельми небезпечною справою ‒ тільки за виявлення в будинку друкарської машинки й підозру в поширенні документів руху їй загрожував арешт... Хоча співробітники КДБ дуже наполегливо намагалися знайти тих, хто виконував цю роботу, «розсекретити» Сабріє їм так і не вдалося...

Починаючи з другої половини 1960-х Сабріє Сейтджелілева неодноразово входила до складу делегації ташкентських «ініціативників» для поїздки до Москви. А в 1975 році, проголошеному Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародним роком жінок, до Москви вирушила делегація кримськотатарських жінок, в складі якої були активістки руху Шефіка Велиєва, Сабріє Сейтджелілева, Айше Сеїтмуратова, ще кілька жінок на чолі з москвичкою Лютфіє Софу, яка домоглася прийому у депутата, першої жінки-космонавта Валентини Терешкової.

​І хоча зустрічі навіть на найвищому рівні не приносили бажаного результату, але вони постійно нагадували радянській владі про кримськотатарську проблему, давали зрозуміти, що кримські татари не змирилися зі своєю долею й будуть боротися до перемоги...

У квітні 1976 року Сабріє була присутня на судовому процесі над Мустафою Джемілєвим, що відбувався в Омську. За спогадом старшого брата Мустафи Джемілєва Асана: «Перед початком процесу над Мустафою для його моральної підтримки в Омськ приїхали кілька «ініціативників», серед яких була й Сабріє Сейтджелілева. Ми оселилися в готелі під назвою «Сибір». Для Андрія Сахарова та його дружини Олени Боннер, які вирішили приїхати на процес, забронювали в готелі номер. І ось, увечері, ми зустріли Сахарова з дружиною. Приїжджаємо до готелю, а адміністратор, ознайомившись з паспортом Сахарова, говорить нам, що цієї броні немає, і вільних номерів теж немає. Почали розбиратися, але адміністрація стояла на своєму. Сабріє, недовго думаючи, поступилася своїм номером... Вона користувалася величезною повагою й авторитетом, була настільки рішучою та твердою, що для неї не існувало перешкод і закритих дверей. Сабріє нічого не боялася. Скільки разів у Москву їздила, домагалася прийому у різних начальників, відкрито в обличчя говорила про наші проблеми та вимоги, не дивлячись, хто перед нею».

Айше Сеїтмуратова також приїхала до Омська, щоб підтримати Мустафу Джемілєва. Вона згадала такий епізод: «Перед початком судового засідання ми всі стояли перед дверима залу суду ‒ мати Мустафи, Сабріє Сейтджелілева, Андрій Сахаров, його дружина, ще деякі активісти. Нас до зал суду не пускали, незважаючи на наші наполегливі вимоги. Я дістала паспорт і дала міліціонеру, який стояв біля дверей, він почав забирати паспорт і помилково вдарив по руці Олену Боннер. Вона закричала. На її крики відреагував Андрій Сахаров, виникла бійка, і, як результат, Сахарова разом з дружиною затримали. Я намагалася перешкодити цьому, але не змогла. Побачивши все це, Сабріє, переглянувшись зі мною, миттєво вибігла з приміщення суду.

Вона прибігла на Головпоштамт Омська, прямо зайшла до кабінету директора, тримаючи в руках книжечку-посвідчення інваліда і, піднісши до його обличчя, зажадала: «Я з Ташкента, перебуваючи тут, я захворіла, мене кладуть до лікарні, мені потрібно терміново зв'язатися з рідними в Ташкенті, щоб повідомити їм про це». Директор розгубився, але дати кілька хвилин для дзвінка в Ташкент все ж розпорядився».

Сабріє зателефонувала до Ташкента, де вже чекали від неї інформації. Кримськотатарською мовою вона швидко пояснила, що сталося в суді. Прізвище Сахарова вона не назвала, замінивши кримськотатарським словом «шекер» («цукор»). Упевнившись, що ця інформація дійшла до адресата, Сабріє закінчила розмову. Уже через чотири години після затримання Сахарова радіо Бі-Бі-Сі повідомило цю новину на весь світ...

Як згадує онук Сабріє Сулейман Демерджиєв, «к'артана (бабуся ‒ авт.) після першого приїзду до Криму в 1989 році активно брала участь у всіх акціях протесту кримських татар, що проводяться в Сімферополі, в Алушті, де вона народилася, пов'язаних, в основному з вимогами виділення землі під будівництво будинків кримським татарам. Пізніше, незважаючи на вік і здоров'я, вона була в активі «ініціативників» «самозахоплень» землі в селі Строганівка, Алушті, на Фонтанах в Сімферополі. Вона користувалася авторитетом ветерана Національного руху, була однією з тих, хто координував дії кримських татар ‒ від звернень до виконкомів до самоорганізації на самих самозахопленнях. У виконкомах вона оббивала пороги зі зверненнями про виділення землі, готувала їжу на всіх прямо на полі- «самозахопленні» в Строганівці в 1990-91 роках. Вона була безкорисливою людиною»...

Ветеран національного руху кримськотатарського народу Сабріє Сейтджелілева померла на батьківщині, в Криму, в жовтні 2002 року ‒ незабаром після свого 80-річчя...

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції