Спеціально для Крим.Реалії
Півстоліття тому в історії кримськотатарського народу відбувалися надзвичайно значущі події. Можна сказати без перебільшення, що в цей час вирішувалася доля цілого народу. 5 вересня 1967 року був ухвалений Указ вищого органу влади «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який на довгі роки визначив становище народу-вигнанця. Крим.Реалії розпочинають низку статей про те, як ухвалювався цей документ. У них будуть опубліковані підготовчі матеріали до цього важливого політичного рішення наприкінці 1960-х.
Генерал-правозахисник Петро Григоренко абсолютно мав рацію, назвавши Указ від 5 вересня 1967 року «найбрехливішим, найлицемірнішим указом з усіх виданих щодо кримських татар».
Як виявилося згодом, рішення влади було черговим злочином – хоча на перший погляд все виглядало добре... Ціну ухваленому Указу люди дізналися трохи пізніше, коли став зрозумілим його істинний сенс і особливості правозастосування. Парадоксально, але реабілітаційний за «буквою» Указ дав владі зелене світло для нового витка репресій: після його ухвалення арешти активістів кримськотатарського національного руху стали нормою, чи не буденним явищем. І найголовніше – шлях у рідний Крим для кримських татар був ще закритий...
До початку 1967 року активність кримськотатарського національного руху змусила керівництво СРСР впритул зайнятися кримськотатарською проблемою
Утім, це теж стало відомо набагато пізніше, а до початку 1967 року активність кримськотатарського національного руху змусила керівництво СРСР впритул зайнятися кримськотатарською проблемою. Роком раніше відбулося «вивчення» думок двох союзних республік – Української РСР, в юрисдикції якої перебував Крим, та Узбекистану, де проживала основна частина депортованих 1944 року кримських татар. Політичне керівництво радянської України виступало проти повернення кримських татар на батьківщину, мотивуючи це тим, що «за 22 роки, що минули після виселення татар, місця їх колишнього проживання заселені», «повернення татар до колишнього місця проживання і пов'язана з цим необхідність переселення з Криму великої кількості нинішнього населення, завдало б величезної шкоди державним інтересам і було б величезною несправедливістю щодо сотень тисяч громадян сьогоднішнього Криму».
Позиція керівництва радянської України була підтримана й першими особами Узбецької РСР, де аж ніяк не були зацікавлені у зменшенні кількості кримськотатарського населення. За більш ніж два десятиліття вимушеного проживання на території цієї республіки кримські татари досить тісно інтегрувалися в економіку й господарське життя Узбекистану. Утім, головне і останнє слово, звичайно, було за центром – ключові й остаточні політичні рішення ухвалювалися в Кремлі...
Думкою кримських татар про те, як і де їм жити, ніхто не поцікавився. А даремно... У середині 1960-х років кримськотатарський національний рух був серйозною силою
Думкою кримських татар про те, як і де їм жити, ніхто не поцікавився. А даремно... У середині 1960-х років кримськотатарський національний рух був серйозною силою: це був добре організований, масовий народний рух, осяяний національною ідеєю, сформульованою в найважливіших документах руху (повернення на історичну батьківщину, відновлення національної державності, політична й моральна реабілітація).
У фондах відділів Президії Верховної Ради СРСР, що зберігаються нині в Державному архіві Російської Федерації у Москві, виявляємо цілі комплекси документів за період з січня по червень 1967 року, тобто незадовго до ухвалення вересневого Указу «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Ці підготовчі документи, що довгі роки перебували під грифом «цілком таємно», проливають світло на позицію влади з усіх ключових питань кримськотатарської проблеми: репатріація та реабілітація кримських татар, діяльність національного руху, відновлення Кримської автономії.
У цьому документальному масиві чимало історичних довідок: радянська офіційна історична наука й обласкані владою історики були одним з основних інструментів влади у вирішенні, а точніше імітації вирішення «кримськотатарського питання».
Довідка під назвою «До деяких питань історії розселення татар» розпочинається так: «Кримські татари належать до нащадків основного населення колишнього Кримського ханства, що утворилося в результаті розпаду Золотої Орди... Кримські хани були вихідцями з золотоординських ханів династії Джучидів, нащадків Чингісхана. У 15 столітті стали іменуватися «татарами» – назву отримали від росіян, що називали так майже все тюркомовне населення від Золотої Орди на захід від Волги». Далі на кількох сторінках було дуже тенденційне оповідання в дусі офіційної радянської історіографії того часу, вінцем якого була така невигадлива теза: «У період Великої Вітчизняної війни багато кримських татар активно співпрацювали з гітлерівськими загарбниками, причому основна маса татарського населення не чинила протидії зрадникам».
Цьому сюжету була присвячена окрема довідка під назвою «До вимог деяких татар про їх реабілітацію та ухвалення щодо цього питання відповідного акта». У ній, зокрема, читаємо: «На боці фашистів татари воювали до останніх днів боротьби за звільнення Криму. Факти зради, що мали місце в роки Великої Вітчизняної війни, ніким не спростовані, тому вимоги окремих татар про зняття з них звинувачень ні на чому не ґрунтуються... 1956 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ про зняття обмежень з громадян татарської національності, але це було зроблено виключно в інтересах гуманності... Громадяни татарської національності, виселені з Криму, ставлять питання про вилучення тих творів, де, на їхню думку, перекручена історія татар. Що стосується історичних подій... то у фахівців-істориків можуть бути різні думки з цього приводу. Справа в тому, що не всі фактичні матеріали ще відомі, багато спірних, які породжують різноманітність поглядів і оцінок. Усе це знаходить відображення у роботах окремих авторів. Однак необхідно зазначити, що література, що ганьбить народ або націю, у нас в країні не видається, а пропаганда націоналізму або расової ненависті в СРСР заборонена законом».
Ось такі міркування... Зрозуміло, це була брехня: історія Другої світової війни в Криму (зокрема, питання колабораціонізму та розвитку партизанського руху, різні аспекти німецької окупаційної політики щодо місцевого населення Криму) постійно висвітлювалася й оскаржувалася як у індивідуальних листах, так і в програмних документах кримськотатарського національного руху. Причому, робили це безпосередні учасники бойових дій, керівники партизанського руху в Криму, колишні керівники Кримської АРСР, які на той момент були серед лідерів кримськотатарського національного руху – Бекір Османов, Джеппар Акімов, Ісмаїл Язиджієв, Мустафа Селімов та інші...
(Далі буде)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
