Підсумки парламентських виборів у Франції дозволили з полегшенням видихнути не лише французам і громадянам ЄС, а й українцям, європейські перспективи яких залежать від настроїв у ключових країнах Євросоюзу. Впевнена перемога на президентських і тріумф на парламентських виборах відкривають перед Макроном широкі можливості для швидких і рішучих реформ, про які, втім, говорити ще зарано. Наразі ми, українці, можемо лише з заздрістю стежити за новинами з Франції, весь час перефразовуючи відомий вірш Шевченка: чи ми діждемося Макрона з новим і праведним законом?
Прийшов. Побачив. Переміг
А ще місяць тому ситуація виглядала геть по-іншому – і чимало не лише спостерігачів, а й експертів побоювалися перемоги праворадикалів, яка б не віщувала Європі нічого доброго. Світ, здавалося, перевертається з ніг на голову: Трамп, «брекзит», скочування Польщі в самоізоляцію, зростання націоналістичних потуг у Нідерландах і Австрії. На щастя, зараз ситуація стабілізувалася, а прихід Емманюеля Макрона до влади навіть дає підстави для оптимізму. Тепер залишилося дочекатися перемоги Анґели Меркель на німецьких виборах – і можна буде повертатися до розмови про розвиток, реформування й навіть розширення Європейського союзу.
У цій ситуації привертає до себе увагу «неформатність» персони Макрона, який з’явився, наче в тому українському прислів’ї – «як Пилип із конопель». Корупційні викриття й скандали добряче перетрусили політичну еліту Франції, кардинальним чином вплинули на перебіг виборів, але в Емманюеля Макрона не було б шансів на перемогу, якби він не вирізнявся з-поміж решти. Ні, він не ексцентричний, просто є самим собою: живе з жінкою, яку любить, хоч це й стало приводом для численних жартів і навіть звинувачень у збоченнях; має сміливість відстоювати власні погляди у ситуації, коли, здавалось би, епоха лібералізму й єврооптимізму вже в минулому; у політику він прийшов з філософії (помічник самого Поля Рікера!); молодий, але самовпевнений і успішний.
Де наш Макрон?
Дивлячись на президента Франції, мимоволі виникає питання: де наш Макрон? Чому українська політика не лише злодійська й примітивна, а ще й банально нудна? Чому український політик може одружитися лише з губастою й на 30 років молодшою моделлю, а не взяти шлюб із жінкою, яку любить? Чому наші перспективні реформатори на кшталт Омеляна в якийсь момент не соромляться взяти Мартиненка на поруки, замість чесної й рішучої боротьби з корупцією? Чому в політику в нас ідуть не з кабінету філософа, а з вінницького базару? Чим ми завинили перед Господом, що соцопитування вже стільки років поспіль виводять у другий тур як не Тимошенко, то Бойка з Ляшком?
Навіть наші популісти нудні й ніякі. Вони виступають за зниження тарифів і підвищення зарплат, умовно кажучи – «за все хороше проти всього поганого». Чому в Україні досі немає справжньої антисистемної партії, активного політичного руху на захист прав інтернет-піратів (а ми – одна з найбільш піратських країн!), та й простих політичних тролів? Ось навіть у Сербії є «Белі Прелетачевич» (Лука Максимович) – громадський активіст і критик системи, який вдягнув білий костюм і тролив весь політичний клас країни, а на президентських виборах навесні цього року зайняв третю сходинку з 9,5% голосів!
У нашій політиці немає яскравих, сильних, харизматичних особистостей, є лише роздуті телевізором симулякри, липкі на руку й ідейно бідні. Немає з кого вибирати, всі на одне обличчя. І порада людям, які ще лише розмірковують над ідеєю піти в політику, одна: будьте собою, відстоюйте власні принципи, а не прогинайтеся перед суспільною думкою. Можливо, ви станете українським Макроном. Адже світ підкоряється сильним. І справжнім.
Андрій Любка, письменник
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
