Цього року в Севастополі обіцяють влаштувати офіційну презентацію так званої великої Севастопольської стежки (ВСС) – пішохідного гірничо-лісового маршруту від Любимівки до Балаклави. Загальна протяжність стежки без урахування допоміжних і радіальних маршрутів має скласти 130 кілометрів. Поки ж промаркована найбільш складна 18-кілометрова ділянка ВСС – від урочища Ласпі до міської набережної Балаклави. У минулі вихідні її «протестувала» група Сімферопольських туристів-ентузіастів.
Власне, пішохідний відлік часу у нас почався з короткої екскурсії на найвищій точці автотраси Ялта – Севастополь – Ласпинському перевалі.
До церкви і каплиці Різдва Христового 2003 року побудови ми не заходили. Усякі сувенірні дрібнички на «верхотурі» нас теж мало цікавили. Як і більшість, хто проїжджає автотрасою, ми піднялися на капітально обладнаний оглядовий майданчик гори, названий на честь письменника і проектанта шосе Миколи Гаріна-Михайловського. Звідси у всій своїй величі і красі постають бухти й однойменні селища Ласпі й Батіліман, а також край найпівденнішого мису Кримського півострова Сарича з горбатими відрогами Байдарської яйли Ільяс-Кая.
Ця природна велич, точніше – земля, яка обіцяє комусь явний гешефт, вже спровокували неабиякий сир-бор. Севастопольська влада непокоїться, що через провину Росреєстру може втратити декілька сотень гектарів привабливої території під Форосом і в Байдарській долині, і вона нібито може дістатися Криму. Мовляв, Росреєстр в 2014 році неправильно провів розмежування між двома суб'єктами. Тобто не колишнім «українським» адміністративним кордоном, а винятково межами природних територій. І що за межами Севастополя може в підсумку опинитися ще й паспортизована містом форосько-байдарська ділянка згаданої ВСС.
Хоча якщо згадати минуле, то рівно десять років тому севастопольські чиновники і депутати вже показували себе істинними «захисниками» рідної землі. Тоді вони дружно проголосували за передачу понад 8 гектарів заповідного урочища Батіліман бізнес-партнерам старшого сина екс-президента України Віктора Януковича. І незабаром там, на місці колишньої бази відпочинку державного Укравтодору «Мис Айя», розпочалося грандіозне будівництво «другого Межигір'я».
Знайомий інженер-будівельник розповідав, що навесні 2014 року, коли з об'єкта почали поспішно вивозили всю інженерну техніку і обладнання, його готовність становила мало не 90%. А поки, починаючи з 2015 року, триває судова тяганина про знесення незаконно зведених споруд. Але в підсумку, схоже, ніхто нічого там не збирається зносити. Навпаки. В усякому разі, з висоти 620 метрів над рівнем моря яких-небудь істотних змін на узбережжі ми не виявили. Все на колишніх місцях – будівлі, прокладена через реліктовий ліс асфальтова дорога, пляж з двома причалами.
Щоправда, без видимих ознак людської присутності. На фешенебельний маєток можна подивитися як з імпровізованого оглядового майданчика на горі Куш-Кая, так і в іншому ракурсі з сусідніх вершин.
Дичину – відстрілювати, квіти – берегти
Інше режимне місце, відгороджене від решти території ботанічного заказника «Мис Айя» високою сіткою-рабицею, – угіддя Орлинського мисливського господарства.
Причому сітка висотою не менше двох з половиною метрів тягнеться до самого краю прірви.
Але треба віддати належне працівникам господарства – вони все ж врахували інтереси туристів і обладнали в сітці дві хвіртки (на вхід і вихід). Інакше довелося б з ризиком для життя пробиратися напролом через чагарники практично стрімкими схилами. «Ми до туристів ставимося з розумінням, не ганяємо їх, – ніби виправдовується мисливствознавець Олександр Павлович, – ганяє Росприроднагляд».
Що стосується дичини, то її, за словами мого співрозмовника, в мисливському господарстві досить – кабанів, косуль, благородних оленів. Навіть доводиться силами самих працівників цілий рік проводити «регулювання чисельності» тварин, тобто відстрілювати. Для інших же в сезон полювання існує ліцензія: за дикого кабана – 25 тисяч, за оленя – 60 тисяч рублів.
На моє запитання, чи полював у тутешніх заповідних краях Віктор Янукович (деякі місцеві газети писали, що начебто полював), Олександр Павлович відповів: «Я його тут в очі не бачив».
Упродовж усього маршруту натикалися на дерев'яні стовпчики з інформаційними табличками. Річ досить корисна: позначене точне місцезнаходження, показані напрямки до головних визначних пам'яток поблизу ВСС та телефони служби порятунку.
Звичайно ж, нас не могло не порадувати буйство весняних фарб первозданного куточка дивовижної флори.
Вона, ця унікальна флора, зустрічалася в буквальному сенсі на кожному кроці. Скажімо, у вигляді розкиданих серед свіжої лісової зелені кущів розпущених півоній.
А ще – галявин з червонокнижною асфоделіною.
І квітучих повсюдно на мальовничому тлі мису Фіолент диких яблунь, груш і терну.
А також сосни Станкевича, яка зустрічається тільки на мисі Айя та в Новому Світі.
У «Загубленому світі»
Великий привал ми зробили на галявині біля підніжжя хребта Біллер. Це місце туристи більше знають за назвою урочища і дикого пляжу «Загублений світ», до якого з суші реально підібратися за допомогою хіба що альпіністського спорядження.
Або тільки вплав морем, на прогулянковому катері, моторному човні з прилеглої Балаклави. На відміну від інших пляжів Балаклавського району, він не гальковий, а піщаний. До того ж, найбільш віддалений від цивілізації, чим особливо привабливий для місцевих і приїжджих нудистів. Однак в той день ми їх не помітили – морська вода ще досить прохолодна. А ось добрий десяток човнів, які йдуть уздовж берега і, зокрема біля знаменитої гори Носоріг, в поле нашого зору потрапив.
У «Загублений світ» навряд чи хто-небудь з невгамовного туристичного товариства міг спокійно потрапити десь років двадцять тому, а тим більше в кінці 50-х років минулого століття. З тієї простої причини, що там розміщувалася засекречена «точка» – чи то ракетний дивізіон, то чи радіотехнічний батальйон ППО. Нібито до 2005 року військове містечко залишалося законсервованим. А після зняття з нього охорони піддалося тотальному розграбуванню мисливцями за металом.
Про колишню військову могутність на крутому кримському березі тепер нагадують лише старі напівзруйновані штаб і казарма.
І все, що залишилося, мабуть, від однієї з позицій.
Руїни ще однієї споруди – середньовічного храму святого Іллі – зустрілися нам шляхом до лісової глушини. Святе там уживалося з грішним. Справжнісіньким чином: в декількох метрах від місця, де був древній вівтар і куди вже сучасні віряни приносять і ставлять іконки, православні хрестики, стоїть покинутий колодязь з плаваючими в ньому пластиковими пляшками...
Труднощі переходу
В той день наша група впевнено подолала не менше 12 кілометрів стежкою над морем.
До Балаклави не дотягли кілометрів 5-6. Втім, цей пункт не входив у наші прогулянкові плани. А ось купання в морі входило. Але спуск до мальовничого пляжу Інжир елементарно не вкладався у час. Та й позначалася загальна втома.
Особливо важким був спуск перед струмком в урочищі Аязьма. Але все обійшлося. На жаль, не надовго: хвилинами пізніше одна з учасниць походу, до слова, лікар за професією, зламала ногу на рівному місці. Гори ж вони такі – не пробачають навіть найменшої помилки.
Рятувальників довелося чекати не менше години. Затримку вони пояснили тим, що частина сил та коштів була задіяна у Форосі, де в цей же самий час на якихось змаганнях з альпінізму серйозно травмувалася одна з наймолодших учасниць.
Загалом, нашу постраждалу евакуювали на ношах, вже коли над морем загустіли сутінки. Решта благополучно піднялися нагору звивистою кам'янистою стежкою все того ж урочища Аязьма. На околиці села Резервне всіх чекав автобус до Сімферополя.
Анатолій Кримський, кримський блогер
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції