Україна і Росія: мовно-політичний фронт

Іван Толстой

Суперечка про те, як треба говорити російською мовою – «на Україні» чи «в Україні», часом схожа на справжню війну. Для деяких це неабияка проблема, лакмусовий папірець на імперськість. В Україні наполягають: не «на», а «в». Аргумент: «в» – означає в державі, а «на» – на певній території, яка не має державних кордонів: «на Волині», «на Дону», «на Волзі», «на Камчатці».

Супротивники заперечували: але ми ж говоримо «в Сибіру» (хоча це не держава), «на Кубі» (хоча це, навпаки, держава). Інша сторона відповідала: «на» – це коли йдеться про острів: на Мадагаскарі, на Криті, на Майорці. Супротивники заперечували: нічого подібного – «в Австралії» (острів), «в Новій Зеландії», «в Японії».

Тобто на кожен аргумент є контраргумент. Завжди буде «в Криму», але «на Кавказі». Як тоді бути? Історик культури, доктор філософських наук, професор із Харкова Лідія Стародубцева каже: для себе вже давно вирішила – «в Україні», а коли чує від російськомовного українця інший варіант, насторожується.

– Оскільки сьогодні співіснують обидві норми, то питання «Як потрібно?», мені здається, слід переформулювати на «Як краще?» Це завжди питання вибору. І люди, які живуть в Україні, цей вибір уже зробили в 1993 році, коли, на прохання українського уряду, ми вирішили змінити це. І цей вибір був політичним, тому що говорити, використовуючи прийменник «на» – це формально припускати, що це просто територія, Україна як окраїна, можна приїхати «на околицю», можна приїхати «на територію». А вживати прийменник «в» – це поважати суверенність держави.

Можна приїхати «в Україну», так само, як можна приїхати «в Чехію», «в Німеччину», «в Швецію», «в Росію», «в США». І саме вживання прийменника «в» констатує цю межу суверенності держави. Отже, це не питання норми філологічної, не питання правопису і вимови – це питання політичного вибору.

– Тобто до 1993 року це питання в українській мові не порушували? Інтелігенція, освічені люди і народ цю проблему не обговорювали?

– Проблема, я б сказала, перебувала в латентному стані, тому не усвідомлювалася як проблема. І навіть в рухливості і прозорості норм російської мови були якісь гнучкі правила, які змінювали цю вимову. І всім відомі приклади з Пушкіна, з «Полтави»: «... і переніс війну в Україні». І в Гоголя ми знаходимо вживання прийменника «в»: «порядку немає в Україні». І в Толстого Багратіон, між іншим, комплектував свою армію «в Україні», а не «на». І навіть у Чехова: «Отже, я їду в Україну ...» Це все більш ніж відомі приклади, які свідчать, що в російській мові прийменники «в» і «на» були рівноцінні. В Україні, звичайно, дискутували на цю тему, але я б сказала, що прийменник став приводом для конфліктів тільки в епоху утвердження української незалежності, тільки після 1993 року.

– Отже, це рішення було урядовим, воно було політичним, і можна говорити, що воно було суспільству нав'язане?

– Я думаю, що тут була ескалація двох зустрічних рухів. З одного боку, рух знизу, від якихось патріотичних настроїв, від ідеї зміцнити, конституювати цю межу самоусвідомлення окремості цієї території як державної окремості, як політичної нації. Це – рух знизу догори. Інший – це рух згори донизу. Це, дійсно, якась постанова: а ось давайте говорити так, ми будемо поважати себе більше, якщо ми будемо знати, що ми суверенна держава, а не просто околиця Росії. Я не думаю, що це було чисто політичним, порожнім, нав'язаним жестом, якимось порожнім ідеологічним жестом. Ні, тут була зустріч.

– Невже Україні не все одно, як говорять росіяни? Адже не їм же це говорити і не їм же вирішувати? Чи немає тут якогось дещо комічного парадоксу?

– Безумовно, наше життя не позбавлене абсурду, якогось сюрреалістичного пафосу, і, звичайно, це кумедно. Але давайте врахуємо те, що дуже багато в Україні російськомовних, зокрема й я – російськомовний український патріот, який живе в Харкові, велика частина нашого міста російськомовна, і це не тільки зовнішнє рішення. Тут є дві мови – «російська російська» і «російська українська». І для мене, людини, яка живе в Харкові, саме вживання прийменника «в» або «на» є маркером ідентичності, а простіше кажучи, таким собі знаком не просто політкоректності, а знаком, який окреслює твій стан в політичному просторі сучасної України.

Якщо ви чуєте «в Україні», значить, ви в середовищі українських патріотів, якщо в нашому середовищі хтось говорить «на Україні» – навіть я мимоволі здригаюся, мені здається, що переді мною – мій політичний опонент, – то це людина, яка мріє побудувати тут «Харківську національну республіку» чи «народну республіку», любить Путіна. Ось, як не дивно, конфлікт прийменників стає приводом для конфліктів.

– Ось я, наприклад, вимовляю «на Україні», не замислюючись над тим, чи ображаю тим самим когось чи ні, бо я не вважаю ні прийменник «на», ні будь-який інший таким, який несе якусь образу. Ви не припускаєте, що можна бути проти Путіна, але говорити «на Україні»?

– Я не послідовник і не апологет вчення Гумбольдта, але знаю, що всі його прихильники стверджують, що мова – це процес, це не статична якась система правил, а нескінченно живий, стихійний процес. І так само, як і ви, в дитинстві я говорила, що я живу «на Україні» і, мабуть, до 2013 року мій вибір, вільний вибір говорити «на Україні» чи «в Україні» був також політично, ідеологічно та емоційно нейтральним. Але після початку війни на сході України, я думаю, цей вибір прийменника не може бути етично нейтральним, вибір прийменника зараз означає більше. Це таке собі політичне висловлювання, я б так сказала.

Письменник та перекладач Юрій Андрухович, який живе в Івано-Франківську, вважає, що українці мають право заявляти, який прийменник хотіли б бачити біля згадки про свою країну.

– На мою думку – і не тільки мою, бо це норма вже просто граматична, – треба говорити «в Україні» і, загалом, російська мова прийняла цю форму в тому сенсі, що на території України це норма і для російськомовних ЗМІ теж. У нас український редактор обов'язково виправить в тексті, написаному російською мовою, форму «на Україні» на «в Україні».

Загалом, звичайно, це дрібниця, але дрібниця, в якій проявляється значна річ – певна суб'єктність. Тобто, стаючи суверенними господарями своєї долі, своєї країни, своєї історії, ми маємо право вирішувати, з яким саме прийменником вживати назву своєї країни. Дещо роздратована реакція українців на форму, уживану в Росії, – це почасти відповідна реакція на нетерпимість дуже багатьох росіян до форми «в Україні». Навіть в моєму особистому досвіді є такі епізоди, коли був такий час, що відвідував я друзів в Москві наприкінці 90-х, і зав'язувалася якась абсолютно безглузда лінгвістична баталія: чому, як сміємо перекручуючи мову, говорити «в Україні»?! І я пам'ятаю ці драматичні вигуки, що «мені вислів «в Україні» просто крізь горло не пролізе», і так далі. Але я не пов'язую це в жодному разі з якоюсь закономірністю саме імперського мислення.

Мені здається, що набагато більш нищівним було б визначення «Малоросія», – каже Юрій Андрухович. – Але не говориться ж «на Малоросії», говориться «в Малоросії». Тобто не обов'язково форма «на» і «в» маркує ставлення імперії до своєї колонії, і абсолютно зрозуміло, що навіть не має в географічному сенсі вживання цих прийменників ніякої закономірності. Добре, будемо вважати, що якщо ми говоримо «на», то мова про якийсь острів – «на Кубі» або «на Мадагаскарі». Але водночас ми говоримо «в Новій Зеландії» або «в Ірландії», хоча, здавалося б, теж острови. З іншого боку, є таке базове «на Русі» – тільки так вживається це в російській мові, але і в українській. Але водночас, якщо ми цю Русь якось конкретизуємо, то «в Київській Русі», не «на Київській Русі». Мені здається, що тут просто росіяни надмірно хворобливо відреагували на цю форму «в Україні» як на символ суверенітету і того, що ми відокремлюємося. А по-моєму, це – одне з лінгвістичних непорозумінь, в якому досить важко докопатися до якихось мотивацій, чому «на», чому не «в», а не навпаки.

Письменниця Оксана Забужко з Києва вважає, що питання вживання цього прийменника в українсько-російських відносинах наразі точно не першорядне.

– Я сподіваюся, що нікого не ображу, якщо скажу, що мені абсолютно все одно, як кажуть – «в Україні» або «на Україні», – доки російські війська перебувають на моїй території. Це питання не першорядної важливості. Хоча певним маркером імперськості ось це «на» в Україні, особливо для російськомовних українців, сприймається.

Як дуже витончено сформулював один іноземець, який вчить російську мову: тут різниця відразу зрозуміла – туристом, в гості їдуть «в Україну», а нападають «на Україну». І це дуже дотепне формулювання, яке багато що пояснює. Але у мене особисто це не викликає такого роздратування, я не носій російської мови, і не моя справа вказувати росіянам, як їм користуватися своєю мовою. Якісь висновки для себе я можу робити, коли чую «в» або «на», але такого роздратування, як, наприклад, викликає донині, ще з часів Холодної війни, в англійській мові the Ukraine, ось цей певний артикль, який маркує не країни, а підконтрольну територію, немає. Ось це – так, це однозначно сприймається в штики. А «в» або «на» зараз для українського вуха аж ніяк не найбільш кривава рана, є проблеми і страшніші, і важливіші. Я до того, що якщо, наприклад, зараз мене слухають якісь товариші з російського Генштабу і вирішать, що українці негайно розм’якнуть, якщо їм російську пропаганду писати через «в Україні», то ні, не розм’якнуть, хоча певним маркером імперськості це «на Україні», зрозуміло, залишається.

А що ж російська сторона? Мовознавець, доктор філологічних наук Максим Кронгауз, завідувач науково-навчальної лабораторії лінгвістичної конфліктології Вищої школи економіки вважає, що українці мають право говорити російською так, як хочуть, але сумнівається, що доречно вимагати від росіян змінити мовну звичку.

– Дискусія про прийменники «на» і «в» з «Україна» триває вже досить багато років, і схоже, що ніякого єдиного рішення найближчим часом не отримає. Аргументація з української сторони, насамперед, така: Україна – незалежна держава, й існує правило, що з державами ми використовуємо прийменник «в» – «в Англії», «в США», «в Африці» тощо.

Аргументи з російської сторони: ми звикли використовувати прийменник «на», ніякого політичного підтексту він за собою не тягне, мова не про те, що Україна не є незалежною державою, а про мовну звичку. Мовна звичка для мови і для носія мови – надзвичайно важлива річ. Окрім того, прийменник «на» використовує величезна кількість людей, які взагалі не залучені в ідеологічний конфлікт. Окрім того, з будь-якого правила є винятки. І в цьому випадку абсолютно очевидно, що Україна для Росії надзвичайно важлива і близька, і саме тому виключення тут можливе.

Якщо подивитися на ситуацію ширше, то аргументація вже й не така важлива, а важлива ситуація, яка склалася. А вона така, що в українському варіанті російської мови прийменник «в» вже переміг прийменник «на», і жителі України часто сприймають прийменник «на» з образою, незадоволені ним і борються з ним. Зустрічаються, з одного боку, мовна звичка і, з іншого боку, політична коректність.

Я думаю, що в цій ситуації природніше, спілкуючись із жителями України, використовувати той прийменник, який їх не ображає, тобто прийменник «в». А чи треба міняти його в російській мові, коли ми говоримо вдома, коли публікуємо тексти про це? Тут мотивація, звичайно, слабша. Ось тут, мені здається, чим нижчий статус мови, тим менше можливостей в України впливати на російську мову. Наприклад, навряд чи можна уявити собі ситуацію, коли українці будуть вимагати якихось змін в англійській мові або в інших далеких мовах.

А журналіст Російської редакції Ігор Померанцев, який виріс в Україні, нагадує давнішню історію про вживання the Ukraine в англійській мові.

– Я не просто українець і «жидобандерівець» – я виріс в Чернівцях, тому для мене цілком природно думати про малу батьківщину як про частину великої.

– А як говорили в Чернівцях тоді?

– Тоді офіційно ж були одні прийменники, а неофіційно – інші. У Чернівцях же говорили не тільки українською, там говорили гуцульською мовою і буковинською, і прикарпатською мовою. Це – одна мова, але, тим не менш, це – різні гілки. Я зараз не пригадаю, але для мене перехід на «в» був абсолютно природнім.

Був такий прекрасний острів Формоза. Острів залишився, а ім'я зникло. Чому ім'я зникло і чому прекрасний острів? Це португальське слово. Формоза став Формозою завдяки португальським мореплавцям, і означало це слово «прекрасний», «красивий». Однак зараз всі англомовні медіа і, до речі (а це показник – як називати ту чи іншу країну), найбільші інформаційні агентства «Ассошіейтед Прес» або «Ройтерс», пишуть тільки Тайвань. Слово «Формоза» зникло. Або в англійській мові (я повертаюся до України) ще 30 років тому щодо України використовувався означений артикль – the Ukraine. Чому? Тому що до України ставилися, як до місцевості. Такий регіон. А регіон можна називати з означеним артиклем. Але з 1993 року інформаційні агентства і найбільша преса Америки та Англії забули про цей артикль, бо виникла незалежна держава. Ukraine – без означеного артикля, як і личить незалежній державі.

Якби я був справжнім філологом, то заснував би нову дисципліну філологічну – пригоди слів. Наприклад, подорож слова «негр» в англійській мові. Це латинського походження слово, але з політичних і політкоректних міркувань вже з середини 70-х років це слово не вживалося, і суспільство американське пішло назустріч темношкірим і змінило «негр» на «блек», а потім ще зробило крок назустріч – і тепер колишні «чорні», колишні «негри» називають себе афроамериканцями, і вся країна називає їх афроамериканцями – так, як вони хочуть. І це не поодинокий прецедент.

У Росії є прецедент зі словом «жид». Катерина ІІ, на прохання білоруської Шкловської громади євреїв (було і є таке місто Шкловськ), це 1787 рік, відмовилася в офіційних документах вживати слово «жид». Тому такі домовленості можливі.

Я пригадую давньогрецьку пародійну поему «Війна мишей і жаб». На перший погляд, війна між «в» і «на» нагадує цю пародію. Але за ці прийменники вже проливається кров, і це літри крові. Тобто ця війна стала реальною.

(Ілюстрація зі статті Андрія Ілларіонова, колишнього радника президента Росії Володимира Путіна. Ілларонов вважає, що Путін розпочав війну проти України із мовної агресії. І це сталося 27 липня 2013 року, коли президент Росії прибув до Києва.