25-річчя придністровського конфлікту сьогодні більш актуальна дата для України, ніж для Молдови. Тому що спроби врегулювання конфлікту в сусідній країні і відновлення її територіальної цілісності доводять – Росія не збирається йти з окупованих територій. І не важливо, як вона це пояснює. Росію з чужої землі можна тільки «викурити».
Придністровський конфлікт був організований керівниками колишнього Радянського Союзу приблизно з тією ж метою, з якою Росія організувала конфлікт на Донбасі. У Молдові сильні позиції були у прихильників незалежності. Поряд з країнами Балтії та Грузії це була ще одна радянська республіка, яка не бачила свого майбутнього в Радянському Союзі задовго до серпневого путчу 1991 року. І тоді в Кремлі вирішили шукати у таких республіках «слабкі місця». Для Молдови це було Придністров’я, кілька районів з переважанням українського та російського населення. Із них і зліпили нову «республіку», яка виступила за збереження СРСР. 19 серпня 1991 року лідери цього безглуздого утворення підтримали ГКЧП, а керівництво Молдови – російського президента Бориса Єльцина. Здавалося, що після поразки путчистів питання відновлення територіальної цілісності Молдови вирішиться саме собою. Керівники сепаратистів були заарештовані в Києві. Не вистачало тільки спеціальної операції молдовських силових структур для знищення сепаратистського гнійника і відновлення територіальної цілісності країни.
Молдова не бачила майбутнього в СРСР задовго до серпневого путчу 1991 року. В Кремлі вирішили шукати «слабкі місця». Для Молдови це були кілька районів з переважанням українського та російського населення. Із них і зліпили нову «республіку» Придністров'я
Але коли ця операція почалася, виявилося, що керівництво нової Росії не збирається відмовлятися від імперіалістичної політики своїх радянських попередників. На боці сепаратистів виступили загони Радянської Армії на чолі з генералом-шовіністом Анатолієм Лебедем. У Тирасполь підтримати сепаратистів приїхали прихильники шовіністичної політики в керівництві Росії – віце-президент Олександр Руцькой і радник президента Сергій Станкевич. Росія вже тоді фактично окупувала частину молдовської території, а президент цієї країни Мірча Снєгур підписав угоду про принципи врегулювання збройного конфлікту в придністровському регіоні Молдови. Іншим підписантом, між іншим, виступив президент Росії Борис Єльцин. Глава придністровського режиму Ігор Смирнов був лише свідком цієї церемонії. Таким чином, вже 25 років тому Росія фактично визнала, що стосовно Молдови вона – держава-окупант.
За 25 років у Придністров’ї склався кримінальний режим, який існує на російські гроші в атмосфері безправ’я
Всі ці 25 років бойових дій в регіоні не ведеться. Але і відновлення територіальної цілісності Молдови не відбулося. Сказати, що при цьому на території Придністров’я утворилася якась самостійна держава, теж було б великим перебільшенням. Швидше – склався кримінальний режим, який існує на російські гроші в атмосфері безправ’я. Але цей режим корумпує не тільки сам себе, а й політиків і підприємців на вільній території. Можна як завгодно довго говорити про боротьбу з корупцією, принципи європейської інтеграції і нової економіки, але коли поруч з тобою – «чорна діра», яка не має справжніх кордонів, але може в разі чого користуватися твоїм законодавством, твоїми митними терміналами та податковими правилами – держави ти не збудуєш. Не кажучи вже про те, що в твоїй країні – справжній осередок антидержавної пропаганди, носії якої постійно взаємодіють з громадянами на вільній території. Чи варто дивуватися, що на останніх президентських виборах в Молдові переміг проросійський політик-популіст Ігор Додон, який не приховує своїх зв’язків із Кремлем. Влада Придністров’я влаштувала спеціальне підвезення своїх виборців на дільниці в Молдові. Так, жителі сепаратистського анклаву – все ще громадяни Молдови, від якої вони хочуть відокремитися. І готові голосувати так, як їм скажуть у Москві.
Коли окупант покине землю Донбасу, не буде різниці між Донецьком і Маріуполем
Зараз, через 25 років після провалу спроби Кишинева відновити територіальну цілісність країни, можна сказати, що Росія досягла успіху в своїх спробах зупинити розвиток молдовської державності. І це при тому, що Придністров’я навіть не має спільних кордонів із Росією. А Донбас – має. І якщо окуповані райони колись увійдуть до складу України на «придністровських» умовах – чи не увійдуть, але стануть такою ж зоною замороженого конфлікту, – то на українську державність чекає така ж катастрофа.
Що робити, якщо немає можливості звільнити окуповані території? Для початку – визнати, що вони окуповані. Що немає контролю над ними. Що ці території – разом зі своїми підприємствами і мешканцями – не перебувають в українському правовому полі. Не треба відмовлятися від своєї землі. Але й не треба робити вигляд, що той, хто живе на вільній Україні, і той, хто перебуває під російською окупацією, мають одні і ті ж можливості. Громадянство – це не тільки паспорт. Це ще й система зобов’язань. Так, потрібен план звільнення Донбасу. Але потрібна і програма допомоги тим, хто хоче покинути окуповані території в тому випадку, якщо окупант не піде. І розуміння тими, хто залишиться, що з певного моменту за їхнє майбутнє буде відповідати окупант.
І ще Україні потрібний справжній кордон. Із Росією і тими територіями, які вона окуповує. Можна називати цей кордон лінією зіткнення, але він повинен бути. А після звільнення Донецька та Луганська – ця межа буде прибрана. Але поки що це, фактично, такий же кордон України, як на Хуторі Михайлівському. Це межа, за якою починається окупація.
Потрібно думати не про те, як інтегрувати окуповані території в Україну, а про те, як уникнути такої інтеграції до повного закінчення окупації. Я абсолютно не сумніваюся, що коли останній окупант і останній найманець покине землю Донбасу, не буде ніякої різниці між Донецьком і Маріуполем, Сватовим і Луганськом.
Але поки там є ворог – там є Придністров’я.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
