30 жовтня в Росії відзначили День пам'яті жертв політичних репресій. У різних містах країни відбулися поминальні акції. Їхня мета ‒ не дати забути про долі ні в чому не винних радянських громадян, які були розстріляні, відправлені до виправно-трудових таборів чи піддалися іншим видам покарання. Дослідники давно встановили, що їхній рахунок іде на мільйони. Однак далеко не всі громадяни знають про те, що в їхніх сім'ях представники старших поколінь були репресовані. У найкращому випадку, близькі чи далекі родичі мають відомості тільки про сам факт арешту, депортації чи загибелі.
Це ‒ одна із причин того, що зараз запит (російського ‒ КР) суспільства на тиранів зростає. Тому став можливим пам'ятник Івану Грозному в Орлі. Тому, поки що не в найбільших містах, але почали з'являтися пам'ятники Сталіну.
Мало того, в Ростові-на-Дону в академічному театрі драми імені Горького навесні 2017 року обіцяють поставити про Сталіна виставу. Художній керівник театру Олександр Пудін визначає жанр майбутньої постановки як «біографічну драму» й не приховує своїх симпатій до головного персонажа:
«Мені здається, що сьогодні, коли країна (Росія ‒ КР) з усіх боків затискається у ворожі лещата й повторюється те, що було в передвоєнні роки з Радянським Союзом, гостро відчувається необхідність наявності в державі яскравого лідера, вождя, який міг би об'єднати націю й відповісти тим викликам, які кидає час. Вистава бачиться як сповідь героя із трибуни Мавзолею. Героя, готового постати перед судом Божим і судом часу. По суті, перед нами з'явиться чернець-монарх, аскет, людина дуже складного характеру, яка обрала шлях самовідданого й безкорисливого служіння своїй батьківщині».
З іншого кінця країни, з Республіки Комі цими днями надійшло повідомлення, що, виявляється, у серпні біля входу до жіночої виправної колонії в селищі Микунь установили пам'ятну дошку одному з найстрашніших концтаборів і катам, які в ньому працювали. Нітрохи не бентежачись, на меморіальному знаку написали:
«16 серпня 1937 року на цьому місці розпочалося будівництво виправної колонії (лагпункт №19 «Водорозділлаг ‒ Микуньска»). Пам'ятна дошка встановлена на знак поваги й подяки першобудівникам і співробітникам ‒ творцям колонії».
Державні чиновники вищого рівня якщо й не висловлюють публічно схвалення таким ініціативам, то вже точно не перешкоджають їм. Думка про те, що заради сильної держави не гріх пожертвувати якимись відсотками населення нав'язується поволі, але успішно.
Симптоматично, що в Самарі мерія відмовилася погоджувати заявку на проведення в День пам'яті жертв політичних репресій траурного мітингу біля меморіалу загиблим у роки сталінського терору. Пам'ятник установлений не у випадковому місці ‒ в парку імені Гагаріна, на місці розстрілів політв'язнів. Раніше захід відбувався тут 30 жовтня кожного року. Однак тепер для голови департаменту громадських зв'язків мерії Сергія Самарцева це просто зона масового відпочинку. Свою відмову чиновник пояснив такими міркуваннями:
«Проведення масових заходів із використанням збірно-розбірних конструкцій може створити перешкоди пішоходам, учасникам заходів, загрозу життю і здоров'ю громадян».
Самарським правозахисникам довелося обмежитися покладанням квітів до меморіалу.
Вакханалії неосталінізму протистоїть і частина російського суспільства, яка переконана в порочності фрази «Ліс рубають ‒ тріски летять». Жертви репресій ‒ це не тріски й не безлика маса. Протягом останніх років стають усе більш затребуваними проекти, де репресованих називають поіменно. Неважливо, були це знамениті діячі чи, як то кажуть, «пересічні громадяни». Терор охопив усі верстви населення.
У першу чергу, зрозуміло, треба згадати акцію «Повернення імен», що відбулася минулого дня вже в десятий раз біля Соловецького каменя. Змістовно цій події споріднені проекти «Безсмертний барак» і «Остання адреса», виставка «58-а. Невилучене», що відкрилась у «Меморіалі» в Москві, і костромська виставка, присвячена Варламу Шаламову.
У Державному музеї історії ГУЛАГу головна подія в День пам'яті жертв політичних репресій ‒ безперервний, єдиним потоком показ відео-інтерв'ю. Їх уже понад сто у колекції музейної Студії візуальної антропології. За словами керівника студії Людмили Садовникової, робота над проектом «Мій ГУЛАГ» розпочалася три роки тому:
‒ Тоді нас було лише кілька людей. Зараз у проекті задіяні вже кілька знімальних груп. Ми повільно, але впевнено записуємо спогади жертв репресій. Повільно ‒ бо досить важко знаходити людей, які погоджуються розповідати.
‒ Чому? Невже в них досі живе страх небезпеки оприлюднення таких відомостей?
‒ Тут різні причини. Я думаю, що не в усіх цей страх живе. Але є величезна кількість людей, які є членами сімей тих, хто пройшов табори. Ось вони навіть більше схильні усуватися від цієї теми. Справа в тому, що їхні батьки, виходячи з таборів, були налаштовані на те, щоб своїх дітей від такої ж долі вберегти. Взагалі, вся ця стратегія виживання людини, яка пройшла через табір, будувалася на мовчанні. І стратегія виживання людей, які були свідками арешту чи ув'язнення, теж іноді будувалася на мовчанні. Це був найбільш очевидний і простий спосіб уберегти себе і свою сім'ю від подальших репресій.
У нас є інтерв'ю кількох людей, чиї батьки після звільнення якраз нічого їм не розповідали. Ніколи й нічого! Вічно говорили ‒ тихіше, тихіше, тихіше. Спрацьовували не тільки емоційні мотиви. Окрім того, під час звільнення люди дуже часто давали підписку про нерозголошення того, що з ними відбувалось у таборах чи в'язницях. Найчастіше подробиці спливають тільки зараз. Наприклад, мій прадід, який вийшов 1939 року з виправдувальним вироком (тоді була така хвиля виправдань), давав підписку про те, що не буде розголошувати.
Втім, є сім'ї, де ці знання були. А в інших намагалися не озлобляти, не налаштовувати власних дітей проти влади.
‒ Я вважаю, в першу чергу, щоб діти часом не бовкнули де-небудь на стороні зайвого.
‒ Звісно, щоб не бовкнули. Часто батьки, які побували в таборах, буквально диктували дітям вибір професії. Вони наполягали, щоб це були корисні в таборі спеціальності. Наприклад, лікар чи економіст. Тому що всі гуманітарії ‒ і вчені, і вчителі ‒ «були на лісоповалі. Там і гинули». Не змовляючись, про це повідомили кілька наших респондентів. Потрібна професія, що допоможе людині вижити в таборі! Ви уявляєте, якою була зміненою свідомість у людей, які пережили репресії! Вони своїх дітей, які до цього не мають жодного відношення, вже готували до того, що ті потенційно можуть опинитись у таборі. Опинившись, повинні там вижити.
‒ Із ким найчастіше ви записуєте інтерв'ю? Із нащадками тих, хто пройшов ГУЛАГ? Чи все-таки з безпосередніми учасниками подій?
‒ У нас досить велика кількість людей, які самі були в ув'язненні. Як правило, це люди, які були заарештовані вже після війни чи вперше під час війни ‒ до 1956 року вони могли перебувати в таборах. Ці люди самі пережили всі тяготи й можуть про них розповісти. Знаєте, багато хто з них прийшов до Музею історії ГУЛАГу за власною ініціативою. Одним із найперших був Юрій Львович Фідельгольц. Щоправда, спочатку в нього були інші цілі. Він хотів книгу своїх віршів, що розповідають про його ув'язнення, якось просунути. Але він одразу ж погодився з нами співпрацювати.
Багато з тих, хто давав нам інтерв'ю, ‒ постійні учасники акції біля Соловецького каменю. У зв'язку з цим хочу згадати Олексія Георгійовича Нестеренка. Його батько був 1937-го розстріляний. А син дізнався про це тільки тоді, коли вступав до інституту. Для нього це було таким потрясінням, що все своє нинішнє життя він присвячує боротьбі за те, щоб у будівлі Верховної військової колегії на Нікольській, 23, був організований музей. Ми знімаємо всі акції, які він проводить біля цього «розстрільного дому».
Або ось дивовижна героїня Людмила Олексіївна Хачатурян. Так вийшло, що я їй зателефонувала запитати ‒ чи згодна вона дати інтерв'ю. Вона спочатку сказала ‒ ні, я прихворіла, ще невідомо, як далі буде. Зрозуміло, ми людей, які не хочуть чи не можуть з нами розмовляти, намагаємося не турбувати. Але раптом через кілька місяців вона сама мене знаходить і каже, що зі здоров'ям усе гаразд і вона хоче дати інтерв'ю: «Це мій обов'язок!». Багато хто, між іншим, усвідомлює це саме як обов'язок. Часом ми бачимо, що наш співрозмовник перший раз вголос говорить. Це серйозне випробування, і все одно вони йдуть на це.
Вік наших респондентів ‒ від 83 до 95 років. Проживши таке величезне життя, побачивши все, що сталось із Радянським Союзом, спостерігаючи, що відбувається зараз у нашій країні (Росії ‒ КР), людина з цим величезним знанням розповідає свою історію. Я розцінюю таку поведінку як подвиг.
‒ Ваш музей розташований у Москві. Чи означає це, що переважна більшість ваших респондентів москвичі?
‒ Так. Щоправда, коли можливо, ми виїжджаємо до інших міст. Але це, як правило, ближнє Підмосков'я, іноді Санкт-Петербург. На жаль, для кожної експедиції кожної знімальної групи потрібні кошти. Зате останнім часом усе частіше мешканці інших міст, опинившись у Москві, приходять до музею ГУЛАГу, а потім починають самі записувати й надсилати нам інтерв'ю зі своїми родичами. Причому ці інтерв'ю вони записують так, як просимо ми. Ми даємо необхідні технічні консультації й висилаємо наші опитувальники.
У будь-якому випадку, ким би не був зроблений запис, ми одного разу для себе вирішили, що наш архів має складатись із великих біографічних інтерв'ю. Ми ж не просто бесіду записуємо. Ми ж намагаємося записувати матеріали, пов'язані з життям наших героїв. Виїжджаємо з ними в пам'ятні для них місця. Це може бути місце арешту або будинок, де людина жила, коли її або її батьків заарештували.