Боротьба за український Севастополь

Спеціально для Крим.Реалії

…А все так гарно починалося у новітній історії українського Севастополя! У референдумі 1 грудня 1991 року взяло участь 63,74% дорослих жителів міста, з них 57,07% сказали «так», підтримавши тим самим незалежність України. Більшість не абсолютна, але переважна, спираючись на яку можна робити великі справи. Ба більше: Чорноморський флот висловився за незалежність Української держави значно рішучіше. У голосуванні взяло участь 97% військовиків, з яких 72% сказали незалежності «так». А від того, на чиєму боці флот, кого підтримує він у своїй головній базі, немалою, якщо не вирішальною мірою залежить і доля цієї бази, тобто Севастополя. Ось іще одні дані: у січні 1992 року управління виховної роботи поширило серед офіцерів штабу ЧФ анкету із запитанням про готовність скласти присягу на вірність Україні. За службу Україні висловились 80% офіцерів штабу.

Власне, Військово-морські сили України як такі виникли у результаті зусиль великої групи офіцерів-патріотів і значною мірою всупереч керівництву держави. За свідченням капітана першого рангу Євгена Лупакова, одного із тих офіцерів-патріотів, «з 2 до 9 січня 1992 року Україна володіла всім Чорноморським флотом. По команді тодішнього командувача Касатонова, який був у Києві у президента Кравчука, відключилися від Москви (я особисто підписував цей наказ по 14-й дивізії), і ми повністю підкорялися з 2 по 9 січня 1992 року, весь Чорноморський флот, навіть той, що був у Сирії, Лівії, по всьому світу, де були його кораблі, ми всі були українськими». Достеменно невідомо, чи зустрівся Леонід Кравчук з Ігорем Касатоновим, чи вів із цього приводу переговори з Москвою, чи самотужки вирішив, що потужний флот Україні не потрібен, не розуміючи всієї складності ситуації на Чорному морі і в Криму?

Так чи інакше, за словами Євгена Лупакова, «не було біля Кравчука людини, яка підказала б йому зробити Касатонова головнокомандуючим, адміралом українським…» А от біля Бориса Єльцина такі люди знайшлися, і невдовзі Касатонов зайняв виразно промосковську позицію, яку підтримав Кремль; у Росії почалася пропагандистська вакханалія під гаслом «Севастополь-Крим-Флот». У відповідь почалася стихійна українізація низки берегових частин і підрозділів ЧФ, була створена організаційна група Військово-морських сил України. Але офіційний Київ діяв украй нерішуче, згаявши дорогоцінний час і де-факто обмежившись гучними заявами, не підкріпленими справами…

Водночас, спроби перевести ЧФ під російську юрисдикцію тоді провалилися. Так, 26 січня 1992 року адмірал Касатонов на БПК «Керчь» і сторожовику «Безукоризненный» вирушив до російських берегів і біля Новоросійська наказав підняти Андріївські прапори і державні прапори РФ. Це викликало обурення матросів й офіцерів-українців, які погрожували викинути ці прапори у воду і піти геть з кораблів; Касатонов відмовився від своїх планів. Але він розпочав рішучу «чистку» ЧФ від «ненадійних елементів», завдяки чому вдалося встановити контроль над екіпажами й береговими частинами.

Не забуваючи про гучні заяви та політичні жести, російська влада вирішила підкріпити свої претензії на Севастополь і флот діями, спрямованими на поліпшення матеріального становища морських офіцерів, на створення у місті філій знаних московських і пітерських вишів, на розгортання потужної інформаційно-пропагандистської мережі, яка працювала на весь Крим.

Система, яка більш-менш успішно протистояла тиску з боку РФ, склалася у Севастополі у другій половині 1990-х, коли відбувся-таки поділ флоту, й Україна отримала близько 250 бойових кораблів та допоміжних суден, коли значна частина офіцерів ЧФ (кораблі якого до цього стояли під радянськими прапорами) прийняла українську присягу. Сам факт наявності на вулицях українських військових патрулів з числа моряків дещо втихомирив місцевих проросійських радикалів. Головними українськими рупорами в місті стали газета «Флот України» (заснована 1992 року), ТРК «Бриз» (почала мовлення 1993 року) та щомісячник «Дзвін Севастополя» (заснований 1995 року). За шефської допомоги з боку керівництва та громадськості низки областей України, «Бриз» зумів стати достатньо популярною в місті та Криму ТРК, запровадивши не лише україномовні програми, а й відвівши 5% ефірного часу кримськотатарському мовленню.

Чільними громадськими організаціями міста, що згрупували українських патріотів, стали товариство «Просвіта» та Спілка офіцерів України; працював Союз українок; при ТРК «Бриз» діяв військово-морський історичний клуб імені Святослава Шрамченка. Займало проукраїнську позицію і місцеве Товариство білорусів Севастополя. У свою чергу, управління виховної роботи ВМСУ досить активно використовувало допомогу «просвітян», а газета «Флот України» надавала їм свої шпальти. У свою чергу, «Дзвін Севастополя» постійно нагадував: незалежність України не є справжньою, допоки на її території базується флот Росії.

Попри свої значно менші, ніж у росіян і проросійських сил, міста, фінансові та технічні можливості, українські «рупори» мали неабияку популярність не тільки серед патріотичної чи помірковано-прагматичної громадськості, а й серед офіцерського складу російського флоту. Це викликало на початку 2000-х справжню істерику командувача ЧФ адмірала Володимира Масоріна, який написав листа командувачу ВМС України адміралу Михайлові Єжелю з вимогою припинити публікації, де, на його погляд, не так, як треба, писали про нинішню та минулу політику Росії, а також зажадав узяти до уваги список заборонених для українських військових журналістів тем. І це був не єдиний інцидент такого типу. Особливо популярними серед офіцерів ЧФ були статті «Флоту України» на воєнно-історичну тематику, оскільки ані у навчальних закладах, ані у провідних російських мас-медіа об’єктивний погляд на совєтсько-російську воєнну історію – навіть у відносно ліберальні єльцинські часи – не був гідним чином представлений.

Крім української патріотичної громадськості Севастополя й офіцерів ВМСУ, у 1990-х і на початку 2000-х позитивну роль в обстоюванні належності міста Українській державі відігравали й, умовно кажучи, прагматики – бізнесмени, чиновники, представники середнього класу. Вони не хотіли хаосу, не хотіли «великих потрясінь», якими було обставлене російське політичне життя, не бажали, щоб їхні діти їхали на війну з Чечнею тощо. Цю впливову категорію городян цілком задовольняли російське культурне домінування і можливість робити бізнес, обслуговуючи ЧФ, поєднані з українським (а то й подвійним) громадянством. Останнє було незаконним, але десятки тисяч севастопольців його мали, намагаючись використати переваги то одного, то іншого.

Варто зазначити і те, що після україно-російської угоди 1997 року про поділ флоту тривалий час ВМСУ розвивалися не на основі централізованого державного фінансування, а на ґрунті підтримки шефів з різних регіонів України. Це мало і свої плюси, і свої мінуси. Плюсом був високий патріотизм більшості моряків (пишу про це не тільки на підставі соціологічних даних, а і на основі славних спостережень і бесід з офіцерами ВМСУ у другій половині 1990-х – першій декаді 2000-х, їхній зв’язок із «великою землею». Мінусом же стало те, що під приводом нестачі коштів на ремонт кораблів (а росіяни передали їх Україні здебільшого у жахливому стані) були порізані на брухт десятки і десятки бойових одиниць, здатних після ремонту ще довго плавати й виконувати бойові завдання.

З болем уже 2005 року про це говорив командувач ВСМУ у 1993-96 роках віце-адмірал Володимир Безкоровайний: «В мене складається таке враження, що у Генштабі не знають про те, що ударне угруповання російського Чорноморського флоту за останніх 8 років посилилося удвічі, а ми у цей час замість того, щоби флот відновити і змусити вирішувати всі завдання, його скорочуємо. Росії флот потрібен, Росія працює над цим, а нам флот не потрібен! Це просто вражає! Щодо того, який флот потрібен Україні, то їй потрібен такий флот, який міг би захистити її національні інтереси. Сьогодні ми бачимо, що у світі розгортається терористична війна, яка тільки набирає силу. Завтрашній день на морі чи в повітрі, чи на суші він нам не обіцяє нічого благополучного, він викликає тривогу, а тому знищення флоту, яке ми бачимо сьогодні, – це рішення суперечить державним інтересам. Тому флот потрібен такий, який відповідає задачам, які йому ставляться. А завдання, які йому ставляться, – це захист України з морського напрямку у воєнний час і захист інтересів України на світовому океані у мирний час. Тому треба згідно з цими завданнями і будувати флот».

Проте цього зроблено не було, навпаки: нищення ВМСУ та їхніх структур у Севастополі тривало, а в 2010 році воно перейшло у завершальну фазу: зміна керівництва «Бризу» фактично звела його вплив нанівець, «Флот України» набув рис провінційного військового видання совєтських часів, патріотично налаштовані морські офіцери змушені були звільнятися. Цього ж року був закритий – через відсутність фінансування з боку товариства «Просвіта», яке було його засновником – «Дзвін Севастополя». Фактично припинилося й українське культурне життя. За цих обставин, зважаючи на перебування при владі в Україні провінційного кримінально-олігархічного клану, уособленого постаттю Януковича, севастопольські прагматики починають покладати все більші надії на Путіна, на його здатність «навести справжній порядок». Різке послаблення проукраїнських сил міста та поворот прагматиків на схід немалою мірою посприяли здійсненню російської окупації Севастополя. А нова влада у Києві фактично кинула напризволяще своїх симпатиків у місті…

От і виходить, що Севастополь без бою здавала і врешті-решт таки здала не місцева патріотична громада і навіть не прагматики, готові жити під будь-якою владою, аби був порядок, а численні «бонзи» та «тузи» офіційного Києва, спершу не зумівши (чи не схотівши) використати значний потенціал «українізації» ЧФ і його головної бази, а потім звівши до мінімуму роль і можливості ВМСУ та проукраїнських сил міста.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції