Цього року за шкільні парти анексованого Криму сіли на три тисячі більше першокласників, ніж у 2015-му. За даними підконтрольної Кремлю міністра освіти, науки і молоді Криму Наталії Гончарової, навчальні заклади півострова прийняли понад 20,5 тисяч дітей. У той же час, правозахисники відзначають, що на півострові залишилася працювати лише одна із семи українських шкіл, а кількість українських класів скоротилася в 6 разів. Навчаються в Криму за російською шкільною програмою, включаючи предмет історії, який, за оцінками різних експертів, у Росії викладають тенденційно.
Український історик Василь Павлов зазначає, що шкільний предмет історії і в Росії, і останнім часом в Україні покликаний створити у дітей певні картини світу, з однією істотною відмінністю:
– Президент Володимир Путін переслідує очевидну мету – відтворення імперії, і їй мають підкорятися навіть шкільні підручники. Йому дуже важливо ввести суспільство в стан війни, а зробити це можна, виховуючи не нових членів суспільства, а нових солдатів. Хочу зазначити, що, безумовно, українська програма з історії після останніх змін теж має мобілізаційний характер, але рівно тією ж мірою, як це було колись у Польщі: країна має об'єктивного ворога, і знати це повинні навіть діти. Вся різниця між нами і Росією, і це важливо, – в оборонному характері нашої мобілізації, на відміну від їхньої неоімперської.
Василь Павлов також вважає, що в Росії завжди вели цілеспрямовану політику з конструювання історичних міфів:
– Два основні міфи про російську державність – це Льодове побоїще і Куликовська битва. З точки зору справжніх істориків, обидві ці події були міфологізованими завжди, але для суспільства, саме завдяки шкільним підручникам, вони стали історичними перемогами Росії. Навіть не кажучи про трактування подій останніх двох років, очевидно, що російська історія завжди була наповнена такими мобілізуючими міфами. Щодо підручників, то взяти хоча б курс «Військової історії Росії», який цього року презентували як шкільний. Коментарі, на мій погляд, зайві.
Редактор відділу культури журналу «Огонек» Андрій Архангельський бачить головне джерело неоімперської пропаганди поза російськими школами:
– Ми вже можемо говорити про ціле «путінське покоління», тобто про людей, які виросли, не знаючи ніякого іншого лідера протягом 16 років. Їхня свідомість в цілому склалася як автономна, тобто для них сконструювали певну картину світу. Але справа ж не тільки в шкільних підручниках: відчутний внесок у цьому сенсі робить кінематограф. Так звані патріотичні фільми, які, як правило, розповідають про події минулого на зразок Другої світової війни, знімають і тиражують за прямої підтримки держави. У них історичні події навмисно спотворюють у суворо конкретному ключі, а дійових осіб героїзують.
Втім, Андрій Архангельський бачить неявний, внутрішній опір російській шкільній програмі:
– У школі все, як і раніше, залежить від учителя. Навіть коли вибір зводиться до двох варіантів підручника з історії, ніхто не може проконтролювати сотні тисяч педагогів по всій країні. Вчителів часто розглядають як носіїв найконсервативніших цінностей, але узагальнювати не варто. Я точно знаю, що в Москві та в Петербурзі багато педагогів розуміють, що відбувається, і не відходять від принципів професії. Як би не закручували гайки в плані історичних трактувань, ці люди, нехай нечисленні, не дозволять пропаганді взяти верх у наших школах.
