До прекрасного ірландського міста Голуей я завітав сонячного теплого ранку. Була неділя, городяни прогулювались вуличками старого міста чи поспішали до супермаркетів. На кожному кроці афіші повідомляли, що сьогодні в місті відбуватиметься єдиний у світі «гельський» парад рівності.
Гельський – тому що Голуей є одним із небагатьох міст Ірландії і центром відповідного регіону, в якому підтримують гельську мову, рідну мову ірландців, що давно вже поступилася впливом англійській. Це – католицька твердиня, місто традицій і повстань, «П’ємонт» і Львів Ірландської Республіки. І ось у такому місці мав відбутись цей парад.
Я вийшов на центральну вулицю Голуея – середньовічну й охайну, з десятками затишних кав’ярень і крамничок, замовив каву й почав насолоджуватися літнім днем. Аж от на початку вулиці з’явилися прикрашені гаслами і прапорами вантажівки із учасниками параду. І в цей момент, у цей момент… Уся. Вулиця. Встала. І. Почала. Аплодувати. Голуей потонув в оплесках.
Я запам’ятав цю зворушливу сцену – сцену перемоги цивілізації, людяності й поваги до ближнього – на все життя. Я подумав тоді про учасників великих ірландських повстань, цієї безкінечної боротьби за свободу. Що вони загинули недаремно, якими б не були тоді їхні політичні погляди – бо той, хто гине за свободу, завжди гине за права інших людей. А той, хто проти свободи для іншого – завжди проти свободи для себе й обстоює виключно диктатуру власної думки, раси, релігії, нації, що перетворюється, як правило, на диктатуру знавіснілої банди. І немає значення, як одягається банда – у костюми, військові форми чи ряси, немає значення, як вона себе називає – ЦК КПРС, ЦК НСДАП чи Священною Інквізицією. Банда – вона завжди банда.
Я не був учасником параду в Голуеї й не буду учасником параду в Києві. Я – з тих, хто виходить на захист прав більшості. Але я впевнений, що права більшості ми захищаємо саме для того, щоб більшість мала можливість шанувати права меншостей – будь-яких.
Я не збираюсь вступати у дискусії із лицемірами й святенниками просто тому, що з дитячих років упевнений: той, хто бажає обмежити право іншого, не заслуговує дискусії. Але я хочу сказати про інше. Розвиток цивілізації завжди пов’язаний із повагою до прав тих, хто за них бореться. Обмеження прав жінок не менш огидне, ніж обмеження прав сексуальних меншин. Обмеження прав сексуальних меншин не менш огидне, ніж расизм. Расизм не менш огидний, ніж релігійні переслідування й забобони. І ті країни, які зрозуміли це, випереджають світ, розвиваються і стають мріями для мешканців тих країн, де «захищають традиції». Біженці – вони саме з таких країн.
А от деградація, як правило, починається з утиску прав. І перші на черзі майже завжди сексуальні меншини – як найбільш беззахисні. Як ті, розправа над якими буде спокійно сприйнята байдужою більшістю.
Добре пам’ятаю, що коли в Росії розпочалася хвиля беглуздої гомофобії із ухваленням ідіотського закону про «пропаганду серед дітей», мої друзі в Україні казали: яке це має значення, «перебісяться», і навіть – «може, й нам таке ухвалити» (Вадік Колєсніченко, цей патентований борець зовсім не тільки з усім українським, уже готував, цинічно, відповідний законопроект).
А тепер скажіть це родичам загиблих на Майдані й у Криму, в Донецьку й Луганську, в Іловайську й Дебальцевому. Скажіть – перебісяться! Незручно, правда?
Звір завжди починає з малого – і цього не варто не помічати. Не пропустіть появи звіра у вашому домі – а ще вбийте звіра в собі.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода