Після анексії Криму Росією фактична влада півострова, за повідомленнями правозахисників, ввела негласне табу на все українське: починаючи від продуктів і закінчуючи синьо-жовтою атрибутикою. Незважаючи на те, що в російській Конституції Криму, прописані три державні мови: російська, кримськотатарська і українська, – знищуються покажчики українською мовою, в кримських школах зникли українські класи. Під забороною опинилися й українські ЗМІ, українська література, фільми і музичні групи з материкової України. Нещодавно прокурор окупованого Криму Наталя Поклонська звернулася до суду з вимогою заборонити Меджліс кримськотатарського народу, а храми Української православної церкви Київського патріархату в останні два роки перебувають під загрозою закриття.
За що саме переслідують кримчан, як тримається на плаву Український культурний центр у Криму, і що може зробити українська держава, щоб полегшити роботу на півострові спостерігачам і правозахисникам? Відповіді на ці питання в ефірі Радіо Крим.Реалії шукали заступник голови Кримської польової місії з прав людини Дмитро Макаров і представник Українського культурного центру Олена Попова.
– Що потрібно знати необізнаним про права людини в Криму в цілому, Дмитре?
Макаров: Потрібно розуміти, що після приходу російської влади в кримську реальність увійшли набагато більш жорсткі регулятори в різних сферах. За антиекстремістським законодавством переслідують не тільки мусульман радикального спрямування, а й тих, кого відповідні служби під це підтягують, тих, хто ставить під сумнів, яким чином Росія «приєднала» Крим, чи є він частиною Росії тощо. Відповідальність за заклики до сепаратизму – це теж кримська реальність зараз. Зрозуміло, що до лютого 2014 року це – зовсім неможливе явище.
– Яким чином взагалі відбувається моніторинг ситуації на півострові?
Макаров: Кримська польова місія з прав людини спостерігає за ситуацією з березня 2014 року. Основний наш метод – це регулярні заїзди спостерігачів на півострів. Вони зустрічаються з місцевими жителями, збирають офіційні документи, інші – відстежують офіційні акти на сайтах, в газетах тощо. Потім ця інформація стає або надбанням журналістів і ЗМІ, або вона йде в міжнародні і міжурядові структури – ООН, ОБСЄ і місію Ради Європи, або ми намагаємося передати її правозахисним організаціям, які надали б правову чи іншу консультативну допомогу.
– Чи буває, що номінально нове розпорядження російської влади, яка контролює Крим, здається нешкідливим, а насправді виявляється черговим серйозним обмеженням прав і свобод?
Макаров: Одним з найскладніших прецедентів у цьому сенсі є справа «Хізб ут-Тахрір». Я буквально минулого тижня намагався пояснити всі її нюанси верховному комісару ОБСЄ у справах національних меншин. Він ставив питання з приводу цієї організації, яка визнана екстремістською в низці країн, а в Росії – і зовсім терористичною. Але немає сумніву в одному: люди, яких притягують до відповідальності за приналежність до «Хізб ут-Тахрір», насправді до неї навряд чи належать. Можна сперечатися про те, наскільки допустиме переслідування в тій чи іншій формі членів цієї організації, але, якщо навіть вони просто перебувають у ній, але не здійснювали ніяких протиправних дій, карати їх – дуже небезпечна тенденція. І ми бачимо, як ця ж тенденція сьогодні починає переноситися вже на Меджліс. Якщо так і далі піде, то сама приналежність до нього вже буде злочином.
– Чи можна сказати, що українська культура в цілому стала забороненою в Криму?
Макаров: Буквально сьогодні наші колеги з Кримської правозахисної групи підготували доповідь, повністю присвячену темі переслідування людей за ознакою приналежності до української ідентичності. Не секрет, що частина людей, зокрема й ті, хто прийняв російське громадянство, як і раніше, вважають себе українцями. Вони стикаються з різними труднощами, але для них найвідчутніша проблема має побутовий характер: нерозуміння сусідів, нетерпимість тощо. Це, звичайно, дуже складно виміряти.
Кримська правозахисниця Ольга Скрипник: «Ми побачили, що за ці два роки склалася серйозна система переслідувань, яка включає в себе різні речі, в тому числі кримінальне та адміністративне переслідування. Знову надійшла неприємна новина про затримання наших активістів на адміністративному кордоні з Кримом. Переслідують також представників Української православної церкви Київського патріархату. Окрім того, є дії, спрямовані якщо не на усунення активістів, то на усунення проявів самої української ідентичності».
– Ольга Скрипник мала на увазі активістів Українського культурного центру, яких, дійсно, досить довго протримали на адмінкордоні з Кримом російські прикордонники. Які найпоширеніші складності, з якими вам доводиться стикатися як представникам Українського культурного центру, Олено?
Попова: Просто так перерахувати список проблем мені складно. У нас робота день у день як така не йде. Ми назвали себе Українським культурним центром, запланували культурні акції, але у нас є велика проблема з їх проведенням. На наші культурні акції відповідають офіційними, вже не культурними акціями, які заважають нам працювати так, як хотілося б. Окрім цього, є велика проблема з аудиторією: люди не готові підтримувати той профіль роботи, який ми обрали. А саме: культурний прояв нашої потреби підтримки української ідеї в Криму. Це проблема метафізичного характеру. На мій погляд, завдання нашого центру – протидія українофобії. Можливо, вона дуже глобальна, але цілком нам під силу, поки ми працюємо тут легально, нас не закривають, нам дають говорити. Зрозуміло, все це винятково за правилами гри на території Криму. Нас ознайомили з ними, і ми будемо їх дотримуватися саме для того, щоб виконати свою глобальну місію. Нам, в першу чергу, хотілося б легалізувати українську символіку, повернути нормальне ставлення до поєднання жовтого з блакитним.
– Тиск, який на вас чинять, походить в основному від чиновників, чи це побутова українофобія?
Попова: Особисто мене, на щастя, не стосується побутова агресія. У ближньому колі я можу, звичайно, говорити про те, як складно вирішувати проблеми, пов'язані з моїми поглядами, але випадкових випадів на мою адресу не було. Однак мої друзі іноді розповідають про подібні випадки. Так, на 9 травня вони прикрасили одяг стилізованими зображеннями маку, які заведені в Україні для Дня пам'яті і примирення, а продавщиця зробила їм зауваження в тому сенсі, що вони нібито неналежно себе прикрасили. Ніхто маки не зривав, руки не тягнув, не заламував. Коли підійшли до меморіалу – зрозуміло, не з боку вічного вогню, який є чисто радянським символом, – то зустріли там людей, які висловили розуміння. Ось цього ми і домагаємося.
Макаров: Поряд з подібними випадками побутової ксенофобії ми фіксуємо випадки цілком конкретного адміністративного переслідування, цілком конкретних заборон акцій, присвячених пам'ятним дням української історії. Це почасти й продукт офіційної ідеології, в якій мовиться, що Крим завжди був російським, так і цілком конкретних репресивних дій влади, спрямованих проти будь-якого інакомислення, зокрема і пов'язаного з Україною. Що могла б зробити українська держава в такій ситуації? Забезпечувати там постійну міжнародну присутність у вигляді неурядових місій тощо. Ми всіляко цю ідею просуваємо, але стикаємося з тим, що правозахисникам, журналістам, спостерігачам доводиться проходити тривалу і дорогу процедуру узгодження з профільними міністерствами та оформлення спецдозволу. Тільки після цього вони можуть в'їжджати, та й то через материк, що подовжує шлях на багато годин і викликає його здорожчання від 7 до 10 разів.
Зрозуміло, що адвокат, журналіст або правозахисник, який їде, наприклад, на судове засідання у справі політв'язня Ахтема Чийгоза, не має часу летіти до Києва через чотири кордони, днів п'ять отримувати дозвіл, а потім добиратися наземним транспортом ще майже добу. Якщо український МЗС каже, що хоче забезпечити в Криму міжнародну присутність, то має розуміти: така присутність можлива, тільки якщо та ж місія Ради Європи в'їжджає на півострів через Москву в порушення чинного українського законодавства. Але ми маємо всіляко сприяти, а не створювати перепони тим, хто намагається дотримуватися законів. У моєму випадку це вилилося у відмову видавати спецдозвіл, хоча я намагався дотримуватися всіх правил. З іншого боку, потрібно частково змінити самі закони, щоб МЗС, наприклад, у виняткових випадках дозволяв в'їжджати до Криму з Росії.
– У самій Росії, на ваш погляд, точно так само переслідують все українське, як в Криму, чи ж в інших регіонах владі це не так цікаво, Дмитре?
Макаров: Той же випадок з обшуками в бібліотеці української літератури в Москві цілком вписується в атмосферу нагнітання страху, пошуку ворогів, підривних елементів. Мабуть, не знайшли нікого небезпечнішого за бібліотекаря. Мій правозахисний погляд на речі – за межами цих національних, культурних ідентичностей. Я кажу, що люди мають право вибирати, ким вони хочуть бути, і держава не має права їх за це переслідувати. Зрозуміло, що в Криму зараз під ударом будь-які меншини, зокрема й ті, які виглядають найбільш ненадійними – кримські татари й українці.
– Чи є у міжнародних організацій зацікавленість у вашій роботі?
Макаров: Є – в доповідях, які треба слати в Женеву, в Страсбург, до Відня. Реальної зацікавленості в тому, щоб вирішувати проблеми в Криму, – немає. Саме тому ми і наполягаємо, щоб наші європейські колеги виробили формат постійної присутності в Криму. Тоді ми будемо бачити не тільки констатацію фактів, а й реальну роботу. Це складний політичний момент, але, в усякому разі, обговорюватися такі варіанти мають.
