Рубрика «Погляд»
Конфлікт між міністром внутрішніх справ України Арсеном Аваковим і головою Одеської обласної адміністрації Міхеїлом Саакашвілі виявився головним подією політичного життя країни останніх днів і обріс численними коментарями, причому серед коментаторів були і звичайні користувачі соціальних мереж, і президент України. Але назвати цей конфлікт особистим – значить, не побачити суті того, що сьогодні відбувається в українській владі. В Авакова і Саакашвілі не було жодного приводу для особистого конфлікту. А ось привід для конфлікту політичного – був.
Конфлікт цей почався ще до появи Саакашвілі в українському політичному житті – з обранням нового президента країни. Близький соратник Віктора Ющенка, Порошенко добре знав, яким безпорадним і незграбним виглядає голова держави з такими обмеженими повноваженнями, як легко він стає «здобиччю» власних прем'єрів. Віктор Янукович, наступник Ющенка і попередник Порошенко, легко розв'язав цю проблему – спочатку в обхід Конституції сформувавши слухняний собі уряд, а потім і змінивши за допомогою покірного Конституційного суду сам Основний закон. Але Порошенко не хотів, та й не міг поводитись як Янукович у посудній лавці української політики. Як досвідчений гравець він став діяти за допомогою політичних методів. Використовуючи високий кредит навіть не довіри, а надії, отриманий після виборів, Порошенко сформував власний іменний політичний блок, незабаром переформатований у партію.
Однак парламентські вибори не принесли того результату, на який розраховував президент. Блок Порошенка став першою фракцією парламенту, але несподівано хороший результат «Народного фронту» – партії Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка – не дозволив створити «справжній президентський» уряд. Дієздатна коаліція мала включати в себе кілька партій. Порошенку вдалось і тут обіграти конкурентів: уряд майже повністю укомплектували міністрами або технократами з президентського блоку. «Народному фронту» дісталось усього чотири портфелі, але важливих: пости прем'єр-міністра, міністрів внутрішніх справ, юстиції.
Саме прем'єр стає партнером західних кредиторів країни. Дивно було б думати, що голова держави цього не розуміє і що він із цим змириться
Президент контролює більшу частину уряду, після виборів він рекомендував «своїх» міністрів – оборони та закордонних справ, голову Служби безпеки, Генерального прокурора, призначив за поданням уряду голів обласних адміністрацій. Завдяки тому, що Національна рада з телебачення і радіомовлення формується наполовину за квотою президента, а наполовину – за квотою парламенту, в якій є місце і для представника президентської партії, у Порошенка і тут – стійка більшість. При цьому в голови держави за такого обсягу кадрових, політичних і економічних можливостей немає прямої відповідальності за проведені реформи. Але й повного контролю над урядом теж немає. Тому що пост прем'єра з точки зору конституційних повноважень представляє голові уряду очевидну самостійність і, що найголовніше, робить саме прем'єра партнером західних кредиторів країни. Дивно було б думати, що голова держави цього не розуміє і що він із цим змириться.
Критика Саакашвілі лягла на благодатний ґрунт незадоволених громадян. Те, що вона не зачіпає президентське оточення, проходить повз суспільства
Вступати у відкрите зіткнення з партнером по коаліції Порошенко не збирався, тим більше що Яценюк із першого ж дня перебування нового глави держави в офісі погодився з провідною політичною роллю президента. Але українська політика не змогла витримати двох лідерів. Хто ж скаже про це суспільству? Цим гінцем виявився колишній президент Грузії. Практично з першого дня перебування на посаді одеського губернатора Саакашвілі став невтомним критиком прем'єра і його команди. Він критикував Яценюка за зволікання у реформах, за корумпованість оточення, за погану роботу міністерств і відомств, за згубну практику роботи з міжнародними кредиторами. Критика Саакашвілі лягла на благодатний ґрунт – українські громадяни вочевидь незадоволені соціальними проблемами, збереженням олігархії, відсутністю ясних перспектив розвитку країни. Те, що критика одеського губернатора, як правило, не зачіпає президентське оточення, проходить повз суспільства. Навіть той, хто це помічає, може легко пояснити таку вибірковість прагненням заручитись хоча б чиєюсь підтримкою – адже не може ж такий яскравий критик бути в повній самоті!
У Саакашвілі все вийшло. Якщо нещодавно головним об'єктом суспільного невдоволення був президент, то зараз із роздратуванням країна сприймає прем'єра – за зволікання у реформах, соціальні проблеми і корупцію
У Саакашвілі все вийшло. Якщо нещодавно головним об'єктом суспільного невдоволення був президент – за військові поразки, поступки в Мінських угодах, незадовільну роботу Генштабу, Генпрокуратури та інші «гріхи», які були швидше природними системними збоями, ніж наслідком його особистих помилок, то зараз так само з роздратуванням у країні сприймається прем'єр – за зволікання у реформах, соціальні проблеми і корупцію. Але критики заради критики не буває, правда?
У президентському оточенні розраховували, що дискредитація прем'єра змусить «народнофронтовців» відмовитись від підтримки Яценюка і погодитися з менш самостійною кандидатурою на посаді голови уряду – або безпосередньо пов'язаною з президентом, або політично нейтральною. Серед претендентів на прем'єрську посаду фігурували кілька прізвищ, зокрема і самого Саакашвілі. Але тут почались проблеми в президентському оточенні.
Головним лобістом призначення Саакашвілі був близький до президента «олігарх» із російським паспортом Костянтин Григоришин – давній учасник підкилимних боїв на українській політичній сцені. Однак Григоришин перебуває в жорсткому протистоянні з головою президентської адміністрації Борисом Ложкіним і «сірим кардиналом» Блоку Порошенка депутатом Ігорем Кононенком, яких він публічно звинувачує в корупції. Саакашвілі явно не бажає брати участь у цій сутичці. Коли в інтерв'ю Радио Свобода я запитав у одеського губернатора, що він думає про лобістські зусилля Григоришина, колишній президент Грузії був непохитний: «один олігарх – один голос», як у будь-якого іншого громадянина.
Григоришину довелось переконатись у справедливості цієї тези буквально наступного дня після нашої розмови. Перед Одеським економічним форумом олігарх передав голові обладміністрації власний список корупційних схем, розподілених між його основними опонентами – від Яценюка до Кононенка. Саакашвілі обійшов соратників президента стороною і «замкнув» запропонований йому список на Яценюку. У Саакашвілі своя гра, у якій, як свідчить грузинський досвід взаємодії президента з «олігархами», товстосум може бути лише використаний і відкинутий у сторону, якщо тільки він сам, як Бідзіна Іванішвілі, чи не спробує зіграти втемну проти колишнього заступника.
Але в цій непростій грі «всіх проти всіх» настала пауза після того, як стало ясно: «Народний фронт» не збирається відмовлятися від підтримки Яценюка, а міжнародні кредитори – давати новий транш у разі відставки уряду і провалу узгоджених із МВФ параметрів бюджету. У цьому випадку економічний колапс наступив би настільки швидко, що вже за кілька місяців в українській політиці спостерігались би зовсім інші пристрасті, а на головних ролях були б зовсім інші люди. Тому зіткнення Саакашвілі і Авакова – конфлікт після битви. Битви, яка, за великим рахунком, ще не відбулась, але вона тільки відкладена. Петро Порошенко вміє чекати.
Саакашвілі може стати головою уряду і в Грузії, і в Україні – якщо тільки його прихильники здобудуть перемогу
Уже за кілька місяців, якщо не за кілька тижнів, протистояння відновиться. Можливо, що тепер опоненти прем'єра будуть шукати не стільки приводу для його заміни, скільки можливості відправити уряд у відставку. Президент може сприймати ймовірні дострокові вибори як шанс сформувати власний кабінет без «чужого» прем'єра. Саакашвілі – як можливість очолити український уряд. Колишній грузинський президент взагалі в пікантній ситуації. Він не може очолити список власної партії в Грузії, оскільки позбавлений грузинського громадянства. Він не може очолити список партії, яку можна було би створити в Україні (або список тієї ж партії президента), оскільки не живе в країні необхідні для участі у виборах п'ять років. Натомість Саакашвілі може стати головою уряду і в Грузії, і в Україні – якщо тільки його прихильники здобудуть перемогу. Найцікавіше буде, якщо це відбудеться в обох країнах відразу і Саакашвілі доведеться вибирати.
Але поки що все це – швидше фантастичні сюжети. Ситуація змінюється занадто швидко, українські настрою мінливі, і вже наступного року президент може знову стати «антигероєм» через необхідність втілювати в життя Мінські угоди, а до прем'єра почнуть ставитися примирливо, якщо в країні знайдеться хоча б невелике економічне зростання. Але конфлікту всередині влади це все одно не розв'яже. Адже, по суті, конфлікт президентів і прем'єрів України триває з початку 1990-х і завершиться лише тоді, коли державні інтереси будуть превалювати над інтересами владних повноважень.
А для цього потрібно побудувати саму держава.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публикації – на сайті Радио Свобода
