Рубрика «Погляд»
Військова історія – непроста штука. Для того, щоб потрапити до підручника, недостатньо ходити в красивому мундирі або вимовляти мілітаристські промови. Необхідно виграти (або програти) велику битву чи хоча б розробити класичну операцію, за якою навчатимуться курсанти та проводитимуться навчання.
Так от Володимир Путін потрапив у військову історію без операцій і битв. Потрапив завдяки своєму внеску в логістику «гібридної війни»: саме завдяки російському президенту вона визнана війною справжньою, війною, на яку можна відповідати не заявами, санкціями або хоча б спецопераціями, а силою зброї.
Звичайно, Путін не вигадав «гібридну війну». Той же Радянський Союз перебував у «гібридних війнах» усі роки свого існування – досі то тут, то там виявляються «воїни-інтернаціоналісти», які виконували свій обов'язок у країнах, про існування яких їм самим не було нічого відомо. Але саме при Путіні «гібридна війна» стала використовуватися не для якоїсь там диверсійної діяльності або пересічних військових переворотів, а для захоплення територій та створення нових самопроголошених республік.
Скажуть, що і це придумав не Путін, що перші самопроголошені республіки з'явилися ще за радянських часів. Але спецоперації Анатолія Лук'янова відрізняються від спецоперацій Володимира Путіна. Соратник Горбачова цінував легітимність. У його випадку рішення ухвалювали місцеві органи влади – і аж ніяк не в оточених військами будівлях, як це відбувалось у Криму, – а армія підключалась на етапі захисту цих самих місцевих органів. Можливо, у всьому цьому теж був присмак «гібридності», але спочатку не військової, а політичної. Більше того, саме переростання політичних розбіжностей у військовий конфлікт вважалося одним із найтрагічніших наслідків плану із дестабілізації «неслухняних» союзних республік. А в Путіна – все навпаки. Спочатку – прихована війна, потім – відкриті політичні рішення й заклики вступити в переговорний процес із власними маріонетками.
Захід спочатку оторопів від цієї нової тактики, від цього «нас тут немає». Україна намагалася всіляко утриматися від прямого військового зіткнення з Росією не тільки тому, що боялася розгрому її військ російською армією – адже незрозуміло ж було, хто буде воювати, армія чи «ввічливі зелені чоловічки», – а ще й тому, що вважали за потрібне відповідати на «гібридність» власною «гібридністю». Так і народилась ідея економічних санкцій. Ви робите вигляд, що не воюєте, – і захоплюєте чужі території. І ми робимо вигляд, що не воюємо, – і руйнуємо вашу економіку. І подивимося ще, чия «гібридність» ефективніша.
Європа все ще не єдина по-справжньому. Є Європа, за яку будуть воювати, – і Європа, яка ще нещодавно була в радянській сфері впливу. І ось у цій-то Європі Путін може розбійничати у своє задоволення
Над усім цим постійно висіло невисловлене питання – а що буде, якщо Путін захоче організувати «гібридну війну» на території країни – члена НАТО? Якщо «ввічливі» до нестями чоловічки з’являться де-небудь у Нарві разом із пошитим у кремлівській майстерні прапором чергової «народної республіки» і гаслом «захисту руського світу»? Що тоді? Воювати чи посилювати економічні санкції? І чи не вийде так, що, поки Захід буде посилювати санкції і сподіватися на економічний крах російського режиму, Путін захопить половину Європи? Те, що жодної чіткої відповіді на це питання ніхто не хотів давати, в черговий раз продемонструвало: Європа все ще не єдина по-справжньому. Є Європа, за яку будуть воювати, – і Європа, яка ще нещодавно була в радянській сфері впливу. І ось у цій-то Європі Путін може розбійничати у своє задоволення – а ми його санкціями, санкціями, щоб неповадно було!
Усе змінила Туреччина. Конфлікт між Анкарою й Москвою через систематичне порушення російською авіацією турецького повітряного простору, який привів до знищення «беззахисного російського бомбардувальника», – тільки частина проблеми. Інша частина – це готовність Кремля до помсти. Якщо помста обмежиться економічними санкціями, відмовою від помідорів і трикотажу – це, звичайно, не проблема Заходу й НАТО. Але в російських ЗМІ все частіше говорять про «картинність» турецької держави, про те, що її території їй не належать, про Велику Грецію й Велику Вірменію, про курдський «визвольний рух», – досить відкрити будь-який близький до російської влади сайт, і натрапиш на розсип таких коментарів. Це просто слова чи підготовка до дій? І як має діяти Захід, якщо у Кремлі раптом вирішать, що відмова від помідорів – недостатнє «покарання для Ердогана», а «незалежний Курдистан» і «федералізація Туреччини» – в самий раз? Після наради міністрів закордонних справ країн НАТО у Брюсселі вже ясно як. «Гібридна війна» визнана справжньою війною – тобто війною, до якої застосована дія п'ятої статті Вашингтонського договору НАТО. Це означає, що ніяких «гібридних воєн» на території Альянсу не буде.
Той, хто захоче вдарити по країні – члену НАТО за допомогою провокацій, «ввічливих чоловічків» і підтримки сепаратизму, змушений буде воювати по-справжньому.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
