Розмова з новим радником міністра інформаційної політики у справах Криму Еміне Джеппар відбулась відразу після її представлення в Кабінеті Міністрів України на посаді. У Криму на неї чекають батьки і родичі. А вдома в Києві – дві доньки, одній із яких лише два місяці. Еміне-ханум розповіла, чому погодилась працювати в міністерстві інформполітики і чого очікує від нового місця.
– Хто вам запропонував працювати на посаді радника міністра?
– Ця пропозиція пролунала від мого попередника Сергія Костинського, який шукав на цю посаду наступника. Моє рішення благословив Мустафа Джемілєв, уповноважений президента України з питань кримськотатарського народу, який звернувся до міністра інформаційної політики Юрія Стеця з проханням розглянути мою кандидатуру. Так і сталось.
– А чи є у вас досвід роботи чиновника, державного службовця?
– Так, ще будучи студенткою я працювала радником віце-прем'єра з гуманітарних питань Семиноженка. Тоді ми намагались реалізовувати кримськотатарські проекти, однак, у той час Крим і кримські татари були неактуальні в політичному порядку денному країни, на жаль. Я також працювала кілька років у Міністерстві закордонних справ і хочу скористатись цим досвідом на новому місці, яке не було для мене самоціллю. Цю роботу я і без того робила, ми створювали відеоконтент про кримських татар, те, що ми робимо на сайті Крим.Реалії – «Тугра» і «Еліфбе». Це і той проект, який ми анонсували з естонцями у вересні – стратегія публічної дипломатії кримських татар – це те, що частково є і моєю заслугою. Як мені здається, нова позиція розкриває нові можливості переді мною, і я хочу ними скористатись.
– Ваше бачення майбутньої роботи збігається з баченням міністра? Чи є якісь суперечності?
– Суперечностей жодних немає, це точно. Наша перша зустріч була недовгою. Перше, що я почула, що було для мене важливо – я не чиновник у традиційному розумінні, з краваткою під саму шию. Він сказав: «Я беру тебе радником не для того, щоб імперативно покладати на тебе якісь свої очікування або своє бачення політики щодо Криму, а лише для того, щоб чути твоє бачення і допомагати його реалізовувати». Така формула мене цілком влаштувала. За будь-якого іншого розкладу мені складно було би прийняти цю пропозицію.
– Ви з досвіду, напевно, знаєте, що бюрократичний апарат – надзвичайно інерційний механізм. Від моменту, коли озвучуєте ідею, до її реалізації минає досить багато часу і результат не завжди такий, який задумували. Ви до цього готові?
Я вірю в людей, які приходять і по-новому бачать себе в цій країні і бачать свою роботу
– У мене була така ж сама думка, коли я пішла в «декрет» з Міністерства закордонних справ, було точно таке ж враження. Але я вірю в те, що країна трансформується. Я вірю в людей, які приходять і по-новому бачать себе в цій країні і бачать свою роботу. У мене є велика надія, що в цій країні вже щось змінилось. І мені хотілось би бути причетною до цих трансформацій. Я точно знаю: якщо не вдасться реалізовувати те, що я планую, то я не затримаюсь на цій позиції. Для мене це можливість, а якщо її не буде, якщо вона буде формальна, то немає сенсу в ній.
– Ви сказали, що продовжите займатись тим, що робили досі. Але радник – це, напевно, не лише практик, а, насамперед, той, хто генерує ідеї. До вашої практичної роботи може додатися стратегічна складова?
– Це, напевно, те, про що я поки не хотіла б говорити. Тому що це на рівні планів, реалізацію яких і часовий формат, дед-лайни я поки не бачу. Єдине скажу, що це стратегічне бачення, яке потім ляже і на практичну роботу, на контент, якісь відеоматеріали.
– Ви знаєте, що Міністерство інформаційної політики з моменту свого створення було об'єктом насмішок і злих жартів. Вас це не насторожує?
– Так, його порівнювали з оруеллівським міністерством правди. Коли ставиш перед собою завдання, то шукаєш способи його реалізації. Міністр обіцяв мені, що стане таким інструментом. Тільки тому я і прийняла цю пропозицію. Домисли, судження і здогади моїх колег про міністерство я залишаю для їхніх редакцій, тому що у мене є одне правило: я люблю не слова, а справи. Те, що від мене залежить, я буду робити. Вийде – добре, не вийде – затримуватися я там не буду.
– Ви стали відомі, пізнавані в чомусь завдяки своїй роботі ведучою програм «Заман» і «Мизмизлар» на телеканалі ATR. Це вам допоможе на новому місці?
Зворотною стороною моєї роботи була моя пізнаваність у Криму. Це був тест для мене особисто – як я пройду через це. Я думаю, що багато в чому усвідомила, хто є мій народ, хто я в цій системі
– Звісно, допоможе. Для мене це був досвід і володіння словом, і роботи з камерою, і роботи з суспільством. Зворотною стороною моєї роботи була моя пізнаваність у Криму. Це був тест для мене особисто – як я пройду через це. Я думаю, що багато в чому усвідомила, хто є мій народ, хто я в цій системі. До того це все було через розмови мого діда, який був у національному русі, в розмовах мого батька, який все життя намагався допомогти своєму народу. Я тоді стала відчувати спільність зі своїм народом, саме завдяки роботі в рамках «Заман» і «Мизмизлар». Бо раніше цей зв'язок був «довгим», тому що я поїхала після школи до університету до Києва, я десять років жила тут, повертатись не планувала. Волею долі я вийшла заміж і в «декреті» опинилась у Криму, влаштувалась на телеканал ATR. Для мене це був поворот свідомості у бік свого народу, розуміння того, що цей народ багатостраждальний, на жаль, але йому потрібні позитивні посили. І ось уже наша генерація, всіх журналістів, які працювали на каналі, стануть і вже стали таким новим віянням.
– У «Міллет», кримськотатарський телеканал, створений російською владою Криму, прийшли працювати молоді кримські татари, які сформувались як особистості та перші професійні навички отримали в незалежній Україні. Це суперечить тому, що ви кажете, чи не так?
Кожна людина несе відповідальність сама, перед Богом і перед суспільством
– Кожна людина несе відповідальність сама, перед Богом і перед суспільством. Ті, хто так вирішив, зробили це на їхній «власний розсуд», як кажуть. Я не можу пояснити, чому вони так зробили. Я знаю, що я б так не зробила. Людська свідомість змінюється, і, можливо, ті, хто так вчинив, переоцінять свою діяльність у рамках цього каналу. Така їхня робота далека від нормальних стандартів професії. Сподіваюсь, що з ними теж відбудеться трансформація, якщо не зараз, то пізніше.
– Ви стежите за тим, що відбувається в Криму? Як ви оцінюєте ситуацію, дивлячись звідси?
Одне із завдань – нагадувати українській владі, що Крим – це Україна
– Для мене Крим – мій особистий біль, там мої батьки, мої родичі, я відстежую, що відбувається, вимикаючи розум, сприймаю ситуацію серцем. На жаль, народ деморалізований. У перший рік анексії у людей була надія, зараз і ця надія згасає. Думаю, що одним із моїх завдань на цій позиції буде підтримувати рівень інформованості кримських татар, що Україна не забуває про Крим. Одне із завдань – нагадувати українській владі через міністра, який має доступ до перших осіб держави, що Крим – це Україна. І не голослівно, а доводити через проекти, що це так.
– У вас маленька дитина. Чи виникав цей момент у вашій розмові з міністром? Чи вийде поєднувати домашні обов'язки з роботою?
– Міністр, представляючи мене на прес-конференції, висловив сподівання, що я зможу поєднувати роботу і дітей. Кримськотатарська жінка навчена поєднувати все і робити багато речей у короткий період, робити неможливе. Я дякую своїй мамі і свекрусі за такий приклад. Це жінки, які виховали трьох дітей і ні на секунду не залишали роботу. Старшій моїй майже шість, молодшій – два місяці. Для мене це дуже велика підтримка. Моя старша донька жваво цікавиться, що сталось із Кримом. Коли ми їхали, вона запитувала «Хто такий Путін?», «Чому він забрав у нас Крим?», «Коли ми повернемось?». Я була збентежена, мені було складно знайти відповіді. Я розумію, що я хочу мати відповіді на ці питання. Я відповідальна і перед нею. І коли вона через якийсь час запитає мене, я зможу сказати, що зробила, щоб це змінити. І це заспокоює мене, дає підтримку як людині і як матері.
