Кремль маніпулює свідомістю світових лідерів і звичайного народу – експерт

Марія Снігова до США приїхала з Санкт-Петербурга. Зараз вона навчається в докторантурі Колумбійського університету й активно друкується в західних ЗМІ – в таких виданнях, як Washington Post, New Republic, Moscow Times. Тема її досліджень – російська пропаганда, російське суспільство, політична економіка й інституційна економіка.

Зі Сніговою «Голос Америки» поспілкувався після конференції, присвяченої впливу і боротьбі з російською пропагандою, яку організував Freedom House.

– Маріє, у своїй презентації Ви згадали термін «рефлексивний контроль». Що це таке і як саме він впиває на рішення, які ухвалює Білий дім?

– Прийнято вважати, що поточна інформаційна кампанія – це щось зовсім нове. Але насправді, якщо ви почитаєте радянські підручники з пропаганди, спогади агентів КДБ, які тут працювали, то ви побачите, що всі ці практики були давно відомі. Основна концепція, техніками якої користується Кремль, називається «рефлексивний контроль». Вона існує як мінімум з 60-х років 20 століття. Її ідея полягає в тому, що за рахунок подачі помилкової або трохи перекрученої інформації ви маніпулюєте свідомістю противника і змушуєте його ухвалювати рішення, які йому в цьому випадку йому не вигідні, а вигідні вам. Але він цього не розуміє.

До цих практик належить спотворення інформації, перебільшення або применшення власного потенціалу в очах супротивника. Наприклад, Росія не анонсувала початок війни. У Криму випадково, абсолютно незрозуміло звідки з’явились ці «зелені чоловічки», стали поширюватися Східною Україною. Це пряма техніка рефлексивного контролю, за рахунок чого Росія виграла час.

До таких самих технік належить спроба перебільшити свою погрозу, свій потенціал в очах супротивника. Ви намагаєтесь представити себе як щось абсолютно божевільне і непередбачуване. Ось усі ці розмови про те, що Путін живе в іншому світі – це, до речі, може бути і правдою, специфіка цієї техніки в тому, що ми точно не знаємо, де правда, де брехня – і є перебільшенням цього потенціалу. А також риторика про можливе застосування ядерної зброї. Враховуючи, наскільки непередбачувано Росія поводилась у минулому, у деяких аналітиків може скластись враження, що вона і ядерну зброю може застосувати.

І треба віддати належне, що така техніка, в принципі, мала успіх. Наприклад, президент Обама, Білий дім, дуже негативно ставляться до питання поставок зброї в Україну, тому що існує впевненість, що це може посилити ескалацію, і Росія піде далі. Оскільки Росія непередбачувана, вона нераціональна, їй чим гірше, тим краще – хто її знає, що вона там викине, якщо ми ще зброю поставимо в Україну. Ось це явний ефект цієї техніки з маніпуляції свідомістю.

– Які особливості ментальності Заходу, на Ваш погляд, роблять його вразливим до впливу російської пропаганди?

– Для Заходу характерне усвідомлення, що завжди існують дві точки зору і для об’єктивності необхідно відобразити обидві. Російська влада це добре розуміє. Дуже часто вони постачають неправдиву інформацію, як ми бачили в ситуації з «розіп’ятим хлопчиком», «відрубаними головами», які родичам у Донецьку нібито «бандерівці» посилали та інше.

Коли західні медіа відображають цю інформацію, вони змушені представляти обидві точки зору. Ось хтось говорить, що голову надіслали, а хтось говорить, що ні. В аудиторії залишається враження, що щось було – ну не буває ж диму без вогню. Ця дуже успішна стратегія дозволила російським новинам зміщувати погляд на українські події досить довго в свій бік. І поки що не зовсім зрозуміло, як із цим боротись. Хоча вже треба сказати, що західні медіа почали просто ігнорувати інформацію, яка надходить із Росії, якщо її неможливо перевірити. Тут вони вчаться дуже швидко й успішно.

Інша установка – спроба стати на російську точку зору і спробувати домовлятися, йти на компроміс із Росією, мовляв, у неї свої якісь там інтереси в Україні, у неї може бути своє сприйняття ситуації. Але треба розуміти, що Росія – це диктатура, а в диктатурах диктатори не схильні до компромісів. Люди типу Володимира Володимировича сприймають компроміси як слабкість. Кожного разу, коли Барак Обама думав, що він іде назустріч Росії, Росія це сприймала як слабкість, якою треба скористатись. І ми спостерігали випадки, коли Росія робила вигляд, що вона готова до переговорів, а потім кидала.

Мінські угоди – наслідок такого підходу. Мінські угоди невигідні Україні. У них вся відповідальність лежить на Україні, а Росія навіть не сторона конфлікту. Росія всього лише один із підписантів, який за цим спостерігає. Це якби людожера не звинувачували в тому, що він їсть маленьких дітей, а призначили спостерігачем за тим, як реалізуються спроби захистити дітей.

На мій погляд, з нинішнім російським режимом повинна бути більш жорстка стратегія. Йому треба чітко давати відсіч. Ми бачимо успіх санкцій. Санкції спрацювали. Я вважаю, що це одна з причин, чому Росія не рушила далі. Вона боїться подальшого погіршення економічної ситуації. І спроба знову домовитися з Заходом спровокована більш-менш об’єднаною відповіддю Заходу на її агресію. Але знову ж, відповідь не досить жорстка. І ми спостерігаємо заклики з боку країн Європейського Союзу відмовитися від санкцій. Це було дуже поспішним, тому що Росія ще нічого не зробила, щоб хоча б забезпечити виконання Мінських угод, хоча б забезпечити Україні контроль за російсько-українським кордоном на території, де існують сепаратистські республіки.

Ось цього розуміння, що Росія – не західний партнер, який прагне до компромісу, а режим, який зовсім інакше сприймає міжнародні переговори, мені здається, поки що немає.

– В інформаційній війні є свої загиблі і поранені. Російська пропаганда і маніпуляції працюють і проти російського народу. Якими Ви бачите довготривалі наслідки зомбування російського народу?

– Наш режим розгорнув таку безпрецедентну за масштабами інформаційну кампанію, що навіть складно оцінити шкоду, яку це завдасть свідомості населення. Вона, безумовно, присутня. Просто люди живуть в іншому світі. Є небезпека, що коли вони опиняться обличчям до обличчя з реальністю, це може викликати у свідомості росіян якусь шизофренію. І це ж вже відбувається – в Росії криза, і не ясно, коли вона закінчиться, Росія посварилася з усім світом.

Єдине, що втішає, так це той факт, що росіяни інформацію, яку вони отримують з екрану, внутрішньо не інкорпорують. Вони просто повторюють те, що їм розповіли по телевізору. Наприклад, їм можуть розповісти, що в Україні ми боремося проти фашистів, і вони будуть це повторювати у всіх опитуваннях і підтримувати Володимира Володимировича, бо він якось бореться з цими «фашистами». Але це не означає, що вони готові воювати самі. Це не змушує їх діяти, і Слава Богу.

І деякі аналітики, зокрема Вікторія Касамара, яка займається соціологічними опитуваннями, кажуть, що якщо російське телебачення, ніби за помахом чарівної палички, раптом почне розповідати, що ми кращі друзі і брати з Америкою, будемо разом боротися проти Асада, – запросто можна було б за рік змінити їхню свідомість.

– У такому випадку, який сенс намагатись протистояти впливу російської пропаганди всередині Росії? Діяти вона їх не змушує; на владу вони не впливають; зміниться влада – і свідомість російського народу зміниться. Яка різниця, що вони там собі думають?

– Навіть коли в Радянському Союзі настала гласність, хоча це було спущено згори, суспільство небагато, але брало в цьому участь. Ви маєте рацію, що російське суспільство пасивне. Воно, на жаль, – із промитими пропагандою мізками і мало впливає на політичні рішення. Але водночас режим має демократичні елементи, в тому сенсі, що вони дуже чітко моніторять настрої в суспільстві. Якщо губернатор уже зовсім непопулярний, він не зміг забезпечити гідні голоси «Єдиній Росії» на виборах, – такого губернатора, буває, знімають.

У цьому сенсі існує елемент підзвітності. Ми спостерігали, коли були протести 2011-го року, на початку 2012-го року була деяка лібералізація під тиском цих протестів. Були внесені зміни до електорального законодавства. Але потім Кремль зрозумів, що протест недостатній, цих «креаклів» (творчий клас – КР) – незначний відсоток від російського суспільства, немає ніякої загрози для режиму. Але якщо ми побачимо величезний соціальний протест у російському суспільстві, який, звісно, буде викликаний економічними причинами, то все-таки є надія, що якась незалежна інформація може на це вплинути. Звісно, це не Захід, але все-таки якась підзвітність присутня.

Дослідники багато сперечаються про те, чи існує поняття громадської думки в авторитарних системах. Коли немає звички до дискусій, обговорень і, перш за все, коли у вас немає просто різних думок, коли вам заливають одну і ту ж прокремлівську позицію з екранів, у цій ситуації неможливо говорити про громадську думку в західному сенсі. Інтерпретувати російські соцопитування не можна так, як ви робите це на Заході. На Заході у вас стільки-то голосів за Гілларі Клінтон, стільки то – за Берні Сандерса, і це щось означає. У Росії 60 або 80 відсотків підтримки Путіна не означають нічого, крім того, що така-то кількість людей слухають і дивляться телевізор і більш-менш не радикально не згодні з тим, що робить Путін. Це не говорить про те, хто реально піде на вибори.