Сходознавець і тюрколог, кандидат філологічних наук Олесь Кульчинський досліджує османо-українські відносини 17 століття. Він відомий своїми перекладами українською мовою творів нобелівського лауреата Орхана Памука. По кілька місяців на рік мешкає в Туреччині, є аспірантом в Інституті тюркологічних студій при Стамбульському університеті. Окрім минувшини, Кульчинський стежить за сучасною політичною ситуацією в Туреччині, зокрема за розвитком відносин Анкари, Києва та Москви в умовах військового конфлікту України і Росії. Про здатність та бажання Туреччини захищати інтереси братнього кримськотатарського народу з Олесем Кульчинським говорив Хамза Караманоглу.
– Туреччина є багатонаціональною країною, в якій меншини прагнуть впливати на політику. Чи можна говорити про нащадків киримли в Туреччині як про меншину в тому сенсі, що й про курдів, лазів, вірмен?
– Гадаю, ні. По перше, киримли у значній більшості асимільовані тюркським населенням. Ніхто не назве точної цифри, скільки їх наразі живе в Туреччині, чи, точніше, скільки осіб себе ідентифікують «кримськими татарами» або «кримськими тюрками». У кожному разі це число не перевищить кількадесят тисяч. Хоча, за різними оцінками, у 18-20 ст. разом із ногайцями на територію Анатолії киримли прибуло кілька мільйонів. Вони з часом асимілювалися, бо близькі туркам не тільки релігійно, сповідують суннітський Іслам, але й мовно та етнічно. Власне, кримські татари – найближчі родичі сучасних турків, від них походить велика частина мешканців нинішньої Анатолії. Курди ж, лази, вірмени – геть інші народи й етнічно, й мовно, і релігійно.
Та хоча кримські емігранти асимілювалися, в їхніх родинах часто зберігається пам’ять про те, хто їхні діди, чому вони були змушені їхати в Анатолію. Зустрічався особисто з такими людьми, які себе вважають турками. Дехто переймається проблемою власної ідентичності глибше, відчуває себе «кримським татарином». Отже, у багатьох родинах ці історії збереглися до наших днів. Це також важливий фактор, який засвідчує, наскільки на підсвідомому рівні в багатьох мешканців Туреччини жива пам’ять про біди, завдані Російською імперією.
Інша справа, що «кримська» історична пам’ять достатньо не активована в сучасних умовах через наступність у часі, близькосхідні традиції, культуру та історію Туреччини 20 століття. Якщо говорити про кримськотатарських емігрантів у Туреччині, то ситуацію не можна порівнювати зі звичними уявленнями про «канадських українців». Мова, радше, йде про збереження родової пам’яті на особистому, частково на колективному рівні. Сама назва кримських татар у Туреччині часто має форму «кримські тюрки», тобто засвідчує їхню етнічну невіддільність від, власне, турків.
– Де зосереджене кримськотатарське лоббі Туреччини: це політичні партії, громадські організації, бізнес-асоціації чи окремі політики?
– В основному кримські татари гуртуються довкола так званих «дернеків», власних культурних товариств, які функціонують з повоєнного часу. Товариства діють у великих містах: Анкарі, Стамбулі, Амасьї, Коньї, Ізмірі, Ескішехірі, Бурсі тощо. Окрім них, існують кримськотатарські фундації, найвідоміша з яких стамбульська «Емель». Власне, від фундацій, не від держави, й надходила завжди основна підтримка кримським татарам в Україні. Принаймні, так тривало ще останні роки перед окупацією. Безперечно, також існують контакти середнього бізнесу.
Щодо політикуму: абсолютно не виключено, що якісь його визначні представники мають кримське коріння, проте не афішують цього. Мова йде про особисту родову пам’ять у питанні кримських мігрантів. Існують навіть чутки, що сам чинний турецький прем’єр Ахмет Давутоглу походить із кримських татар. Не впевнений, що чутки достовірні, однак вони свідчать про вагу кримських сил у країні. До речі, лідером дернеків у Туреччині тривалий час був колишній міністр культури цієї країни і навіть член Комісії національної оборони, нині спочилий Іхсан Киримли. Він навчався уСША і приятелював із лідерами української діаспори, зокрема відомим подружжям Стецьків, провідниками Організації українських націоналістів.
Проте в Туреччині за останні роки відбулася зміна політичних еліт, і це позначилося на житті кримських татар, які традиційно підтримували усунені від влади праві, націоналістичні сили.
Також велику кількість кримських татар можна зустріти серед науковців. До речі, старший син Іхсана Киримли Хакан Киримли, чия роль особливо відчутна серед кримських мігрантів, викладає в Бількентському університеті, він відомий науковець. Молодший син Джихан – директор великої агенції Brandmark.
– Політикум Туреччини умовно ділиться на прихильників світського розвитку країни і тих, хто прагне посилити роль Ісламу в суспільному житті. Серед якої з цих двох течій більше прихильників допомоги кримським татарам у нинішній ситуації?
– Найбільше прихильників, очевидно, все-таки серед націоналістів, їхня партія – Партія націоналістичного руху – ПНР (Міллієтчі харекет партісі), та у лавах Республікансько-народної партії – РНП (Дужмхурієт халк партісі). Обидві партії нині в опозиції до чинної влади. Ситуація пояснюється не лише боротьбою світської та релігійної течії всередині країни. В Туреччині змагаються і дві зовнішньополітичні доктрини. Перша – туранізму та пантюркізму, яка діяла в 1990-их роках до приходу владної Партії справедливості та розвитку (ПСР) нинішнього президента Реджепа Ердогана. Концепція ставить за мету співпрацю країни з тюркськими, близькими їй мовно та етнічно країнами й народами. Друга доктрина – неоосманізму, націлена на провідну роль держави в ісламському світі і територіях колишньої Османської імперії, де зберігся турецький вплив. Останню доктрину й реалізовує ПСР, хоча сам термін «неоосманізм» вважає нав’язаним зовні. Водночас, попри протистояння доктрин, євроінтеграційні плани турецьких політиків залишаються спільними.
Власне, османізм передбачає моделювання політики країни на основі релігії, тюркськість у цьому разі відступає на другий план. Втім, у 1990-их роках, коли у політикумі впливом користувалися протюркськи налаштовані інтелектуали, країна надавала суттєву допомогу кримським татарам. Релігійні ж настрої турецького керівництва вимагають і релігійного переформатування ідеології кримських татар. Відповідно релігійне відродження набуло сплеску серед кримських татар у 2000-их роках незадовго до російської агресії.
Проте гострим каменем спотикання для прихильників двох ідеологій залишаються відносини з Росією. Кримські татари і Меджліс відомі своєю принциповою позицією в цьому питанні. Ії можна охарактеризувати так: ми згодні на відродження Ісламу, проте не згодні з Ердоганом простягати руку Путіну.
– Нині Туреччина переживає складні часи. Партія Реджепа Тайїпа Ердогана вперше за тривалий час не змогла отримати потрібну кількість мандатів у парламенті для формування уряду. Президент дав у тимчасовому уряді портфелі курдам і націоналістам. Чи означає це, що після дострокових виборів до парламенту коаліційний уряд формуватимуть ПСР, яку очолює Ердоган, спільно з послідовниками засновника держави Кемаля Ататюрка і лідера крайніх націоналістів Алпарслана Тюркеша?
– Це цікава ситуація. До речі, на міністерське крісло погодився не хто-небудь, а син того ж Алпарслана Тюркеша – легендарної постаті націоналістичного руху Туреччини, одного з очільників військового перевороту 1960-их років. Власне, попередні вибори показали, що така коаліція, справді, можлива. Три опозиційні партії, маючи більшість, нізащо не створять спільного уряду, оскільки дві з них непримиренні вороги – це курдська Народно-демократична партія (НДП) та згадана Партія націоналістичного руху.
Таким чином, коаліція можлива лише за участі провладної партії. Питання: з ким? Взаємини ПСР з курдами загострилися минулого року, після атаки джихадистів у Сирії на поселення Кобані. Доти ПСР співпрацювала з курдською партією Демократії та миру. Але це спричиняє різке невдоволення турецької частини країни. Їхня позиція така, умовно кажучи: «Скільки далі терпіти тероризм та відтепер ще і його лоббі в уряді?»
До коаліції з основною опозиційною силою – Республікансько-народною партією – ПСР схиляє Вашингтон. Це також пробуджує незадоволення мешканців Туреччини, які відомі своїми антиамериканськими поглядами. Крім того, республіканці – партія, де зосереджені давні вороги ПСР.
У цій ситуації, на мою думку, ПСР легше пробачити націоналістам їхню ворожість, аніж республіканцям. Тут знову діють ідеологічні мотиви. Загалом нові покоління націоналістів, веду мову лише про певну частину, демонструють лояльність до деяких ідей ПСР – передусім консерватизму і відродження османської величі. Часто можна зустріти їхніх жінок, вдягнених за приписами Ісламу, науковці-націоналісти захоплюються османським спадком. Тому в ситуації, коли виникає загроза безпеці держави, цілком імовірно, що в країні відбудеться союз релігійних сил із націоналістами – тюркешівцями. Один із моментів, що об’єднав свого часу націоналістів з проісламськими силами, – тиск Китаю на уйгурів за їхнє сповідування Ісламу. Турецькі націоналісти після нападів на уйгурів громили китайські ресторани, бо зачепили тюрків. Тим часом Ердоган посилав Пекіну ноти протесту, бо йшлося про права мусульман.
Сумніваюся, що розклад у новому складі парламенту дуже зміниться, навіть якби частка ПСР упала в ньому ще нижче після загострення економічної ситуації. Партія на останніх виборах набрала ту кількість, яка вже навряд чи істотно зменшиться, адже прихильників релігійного способу життя в країні доволі багато. Оскільки коаліція не сформована, отже, іде процес складного пристосування імовірних союзників із різних таборів. Очевидно, що вони не можуть відверто задекларувати свій союз на публіці через тривалу ворожнечу.
– Повернення націоналістів до влади у складі коаліції може вплинути на позицію Туреччини щодо окупації Криму? І яким чином?
– Очевидно, що, якби ататюркісти з тюркешівцями потрапили у владні коридори, то вони б розбавили неоосманську політику антиросійськими настроями, які є складовою їхньої програми. Саме націоналісти акцентують на спогадах про злочини Російської імперії перед тюркськими народами упродовж століть. Саме націоналістичні сили, у лавах яких чимало турецьких гуманітаріїв, усвідомлюють, що російська анексія Криму має дивні паралелі з подіями18 століття, коли після анексії Кримського ханства у Росії виникли претензії на Стамбул як столицю Візантії, «Другий Рим».
Якщо цього до кінця не усвідомлюють ідеологи ПСР, то націоналісти – чудово ознайомлені з російськими загрозами не лише для кримських татар, але й для самої Туреччини. З іншого боку, навряд чи кримське питання так швидко постане на турецькій орбіті, як цього хотілося б Україні. Передусім, через описану внутрішню та зовнішньополітичну ситуації. Хоча з послабленням ролі ПСР і приходом ататюркістів та тюркешівців до влади можна було б сподіватися на їхні більш рішучі дії стосовно РФ та активнішу підтримку кримських татар. Вона може виявлятися в різних формах – і на дипломатичному, й на економічному полі. Ще один важливий момент – можливість відродження турецької підтримки іншим тюркським народам, у тому числі в самій Росії.
– В українському політикумі традиційно існувало побоювання турецької активності в Криму. Її сприймали як загрозу, мовляв, турки можуть сприяти сепаратистським настроям серед кримських татар. Події березня 2014 року показали – хто насправді становить реальну загрозу для України. Чи буде найближчим часом активізуватися українсько-турецький діалог і чи є якісь ознаки прагнення такого діалогу в Анкарі та у Києві?
– Насправді, для ґрунтовного діалогу існує чимало перешкод. Основна з них та, що Київ та Анкара мало один одного знають, тож в обійми ніхто не кидатиметься. У Туреччині діє колосальне російське пропагандистське лоббі, яке постійно очорнює Україну. Найпростіший приклад на побутовому рівні: виставляння українських жінок повіями за рахунок мігранток з інших країн – Молдови і тієї ж Росії. Після початку війни ситуація трохи змінилася на краще. Турки почали цікавитися політичною стороною нашого життя. Проте очорнення діє і далі, а загравання Ердогана з Путіним зміцнює проросійські настрої в Туреччині. Зрозуміло, що в України відсутні суттєві засоби для боротьби з цією пропагандою. Навіть ті сходознавчі інституції, які в нас існують, діють більшою мірою на ентузіазмі окремих працівників, своєрідному волонтерстві, аніж на основі продуманої державної політики.
Для згаданого діалогу потрібне підґрунтя. І в ньому, насамперед, має бути зацікавлений Київ. Мусить існувати усвідомлення на рівні владних інстанцій, що тюркські народи і загалом Ісламський Схід – поле потенційних загроз для РФ, отже, вони потребують підвищеної уваги. Туреччина та фактор кримських татар тут є ключем до нашої протидії РФ зі сторони Азії. Натомість такий підхід саботується з боку функціонерів у наукових та урядових інстанціях, які формують ставлення влади до мусульманських країн, відповідно, мають вплив на наші відносини з ними. Сходознавство – особливо важлива наука для нашої міжнародної політики, і очевидно, що проросійськи налаштовані чиновники намагалися знешкодити її зародки в Україні впродовж останніх десятиліть. Росії не потрібні конкуренти, здатні всупереч її інтересам домовлятися зі Сходом.
Безглуздо у цій ситуації всі провини звалювати на одну Анкару, яка часто не розуміє, хто ми такі, здивована, що ми, як виявилося, з «русскімі нє братья», та далі черпає свої уявлення про нас із ворожих Україні джерел.
Можна, втім, констатувати, що дружні турецько-українські відносини за останні двадцять років були вибудувані в науковій площині, встановлені особисті мости між багатьма гуманітаріями. Якщо їх ефективно задіяти разом із дипломатами, де також чимало порядних людей, тоді можна сподіватися на відгук з турецького боку. Переформатування у владних коридорах Анкари цьому процесу сприятиме. Росія і Туреччина – історичні антагоністи, зіткнення їхніх інтересів – питання часу, і здатне відбутися за будь-якої влади. Завдання Києва – бути до цього готовим, продумувати кожен свій крок у близькосхідній політиці й вибудовувати її таким чином, щоб сприяти означеним процесам, щонайменше для початку – навчитися не перешкоджати їм.
– Чимало кримських татар і українців вважають недостатньою підтримку України з боку Туреччини після того, як Росія окупувала Крим. На Вашу думку, чи справді Анкара зробила все можливе для того, аби підтримати кримських татар, зокрема, й Україну загалом у цьому протистоянні з російським агресором?
– Анкара не припинила співпраці з російським бізнесом і навіть активізувала його. Тут і постачання овочів та фруктів на російський ринок, і переговори, поки що, правда, не дуже успішні про будівництво нового газогону з Росії через Туреччину до Європи, і співпраця у спорудженні першої турецької АЕС. Зазвичай Туреччина йде на співробітництво, щоб протистояти іншим державам. Наразі РФ та уряд Ердогана, окрім економічних інтересів, зближують антиамериканські й антиізраїльські настрої. Це своєрідний антизахідний союз. Правляча партія Туреччини ПСР боїться втрачати економічного союзника – Росію через внутрішню нестабільність. Партія президента вперше програла вибори через загострення економічної ситуації. Тож відмовитися від торгівлі з Москвою дуже непросто. Зовнішня політика Анкари нині прикута до Сирії. На цю війну також кидаються величезні матеріальні ресурси: витрати на потоки біженців, боротьба з курдами, негласна підтримка сирійських повстанців.
Якщо подивитися на картину в цілому, стає зрозуміло: Анкарі зараз не до Криму. Але тут є один цікавий момент, на який в Україні зараз не звертають увагу. Попри економічну співпрацю, Туреччина одночасно воює з Росією. Зіткнення їхніх інтересів у Сирії. Режим Башара Асада, з яким фактично воює Туреччина, – це останній форпост Росії поза колишнім СРСР. У цій складній ситуації Туреччина, справді, робить для киримли все, що може.
