Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Історія з вироком Сенцову і Кольченку – зовсім не окремий випадок. Те, з якою насолодою в Росії розправилися з двома кримчанами, навіть не намагаючись довести їх причетність до приписуваних злочинів – це синдром ненависті не просто до людей, впевнених у позаправовому приєднанні Криму до Росії. Це – синдром ненависті і підозри до всього півострова.
Якщо простежити за новинами останнього часу, не дуже складно помітити, що Крим перетворився в один із найбільш репресованих регіонів з усіх, що знаходяться під контролем кремлівської влади. Навіть на Північному Кавказі – традиційному регіоні протистояння Москви і місцевого населення, місці перманентних контртерористичних операцій – репресивні органи не лютують так, як у Криму. І цьому є свої пояснення. Два десятиліття Крим жив зовсім інакше, ніж Росія, і заразився від решти території України вірусом волі. Заразився, сам не розуміючи цього.
Ніякої Росії – в плані суспільства – не було, немає і в найближчі роки не буде. Країна, яка знаходиться біля українських кордонів, завжди називалася ємним словом «Москва»
Основна маса росіян ніколи – навіть у пам'ятні 1991 і 1993 роки не брали участів жодних політичних процесах. Жителі Російської Федерації залишалися лише німими свідками змін у власній країні, а їх політичний порядок денний визначало начальство і телебачення. У громадянському протистоянні брали участь якщо не винятково, то в основному жителі Москви. Уявити собі ситуацію українського Майдану, під час якого до Києва з'їжджаються представники різних регіонів країни, щоб дати відсіч злочинній владі, в Росії абсолютно неможливо. Якщо припустити, наприклад, успіх руху на Болотяній площі, то він був би простий – москвичі змінили б владу в Росії і продиктували б всій решті країні, що таке добре і що таке погано. А країна б з готовністю засвоїла б нові правила: у ЄС – так в ЄС, в НАТО – так в НАТО. Єдині, хто міг би виступити проти – так це еліта кількох національних республік: саме з цієї причини російське керівництво завжди намагається придушити будь-яке прагнення околиць до самобутності та суверенності. Словом, ніякої Росії – в плані суспільства – не було, немає і в найближчі роки не буде. Країна, яка знаходиться біля українських кордонів, завжди називалася ємним словом «Москва».
А в Україні все було інакше. Саме цю відмінність і має витравити з кримчан влада окупованого півострова. При цьому відбуваються різноманітні казуси. Та ж «еліта» Севастополя, яка активно брала участь у процесі анексії нещасного міста, тепер не може змиритися з надісланим з Москви унтер-пришибеєвим Меняйлом і бореться за його відставку. Причому бореться не російськими, а українськими методами. Тому що в Росії боротьба за власний доступ до потоків проста: потрібно цілувати туфлю московського начальства і давати хабар. А в Україні можна і незадоволених організувати, і підписи зібрати, і на мітинг вийти. Що, власне, зараз у Севастополі і відбувається.
Тільки сам Севастополь живе вже не за українськими, а за російськими політичними правилами – і буде за ними жити аж до закінчення окупації. Це означає, що будь-який народний протест сприймається в Кремлі як провокація. Замість того, щоб чесно домовитися в кабінеті якогось Володіна про розмір данини, провокують холопство! І навіть не реагують на вимоги «не бути Навальним». Ну, нічого, на вимогу «же не бути Сенцовим» точно відреагують. А не відреагують – посадимо. Або просто повідомимо про передчасну смерть героя від рук «Правого сектора». З російськими чиновниками жарти погані.
І поки кримчани – від севастопольського Квислинга Чалого до останнього жителя півострова цього не зрозуміють – репресії триватимуть. З політичної точки зору Крим з його українським вірусом свободи має перетворитися на справжнісіньку пустелю. І саме таким перетворенням і зайняті сьогодні в Москві, Севастополі та Сімферополі.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
