В одній зі своїх попередніх публікацій я озвучувала думку про те, що внутрішній туризм міг би склеїти Україну і дати можливість людям з різних регіонів пізнати один одного і вивітрити з голови ті міфи, які там оселилися. Цього літа у мене з'явилася можливість цю теорію перевірити.
Так вже вийшло, що мої батьки – так звані «ватники». Ще з початку анексії я лаялася з ними кожен раз, коли мова заходила про політику. З піною у рота я доводила прописні істини, але у відповідь чула лише перли російської пропаганди.
Однак цього літа батьки захотіли побачити мене, тому їм довелося переступити через свої психологічні бар'єри і приїхати до Львова. Пам'ятається, коли минулої весни я переїжджала до столиці Галичини, то чула від них багато цікавого: і те, що це лігво «бандерівці», і те, що тут лютує «Правий сектор», і що за російську можуть побити прямо на вулиці... І от, незважаючи на всі стереотипи, трохи пом'якшені моїм півторарічним перебуванням тут, батьки зважилися-таки приїхати до Львова в гості.
Уявімо ситуацію. «Ватники». З окупованого Криму. У Львові. Під час війни Росії та України. У період активності російської пропаганди. Упродовж п'яти днів.
Зазначу, що до моїх батьків у нас в гостях вже встигли побувати знайомі з Москви, Праги, Сіднея, Флориди. І поки Львів не підвів навіть у випадку з москвичами: російські гості дивилися на нього величезними очима і захоплювалися, всім своїм виглядом нагадуючи мені моє перше захоплення від цього міста.
Побачили, як «бендерівські» діти відкривають для них двері в під'їзді, як всі сусіди величезної багатоповерхівки вітаються з ними, як в транспорті їм поступаються місцем. І тут, мабуть, у моїх батьків щось у голові перемкнуло
Перші два дні під час розмов про політику (куди ж без них!) батьки продовжували сипати цитатами російської пропаганди. Просвітлення почало наступати на третю добу. До того моменту вони вже побачили центр міста, погуляли красивими львівськими парками, посиділи в креативних кафе, сказали стільки слів російською мовою у спілкуванні з чужими людьми, що будь тут саме так, як вони собі уявляли, їх би вже давно підняли на вила. Побачили, як «бендерівські» діти відкривають для них двері в під'їзді, як всі сусіди величезної багатоповерхівки вітаються з ними, як в транспорті їм поступаються місцем. І тут, мабуть, у моїх батьків щось у голові перемкнуло. Вони раптом зрозуміли, що злісних націоналістів, якими їх так лякають, тут в принципі-то немає. Принаймні, тут нікому не дають в морду за російську мову, а ввічливо відповідають на запитання. Та й взагалі, місцеві жителі – просто звичайні люди, які живуть своїми проблемами, люблять своє місто і свою країну.
Всі дні я активно намагалася познайомити батьків з культурою Галичини. Для цього потрібно було пройтися з ними храмами та іншими культурними та історичним пам'ятками, розповісти трохи історії цієї місцевості. Тут, на місці, «ватнику» наочно видно іншу ментальність й іншу культуру людей. І після цього йому раптом починає ставати зрозуміло, чому Галичина була «зрадницею» СРСР, й боролася з ним як з окупантом. Хоча всі мої спроби пояснювати це ж, ще живучи в Криму, провалювалися. Справа в тому, що людина має побачити все своїми очима, поговорити з простими людьми, відчути загальну атмосферу. Тоді вона сама переконається, що Львів – величне місто з давньою історією з 13 століття, а радянська окупація – лише короткий сумний період у його житті, з 1939 до 1991 року. Тоді вже почне вкладатися в голові інформація з приводу того, хто такий Степан Бандера. Тоді відомості нашаровуються на загальну канву особистих вражень і відчуттів і не дисонує з тонкою психікою «ватника».
Окрему справу зробили етнічні ярмарки та магазинчики, а також туристи з усіх кінців країни та з-за кордону, які розгулювали центром у вінках і вишиванках (звичайне для Львова явище).
Остаточно шлях до серця «ватника» лежить через... шлунок
Але, як виявилося, остаточно шлях до серця «ватника» лежить через... шлунок. На моє глибоке переконання, українська кухня – одна з найкращих у світі. Кажу це зі знанням справи, адже сама гурман і пробувала автентичні страви в різних країнах світу. Наші вареники, галушки, борщ, пампушки з салом, ковбаси, соління та солодощі нікого не залишають байдужим. А якщо говорити про Львів, то обов'язково варто додати до цього списку знамениту галицьку каву, місцеві пляцки і штруделі, львівські сирники, шоколад, живе пиво і наливки.
Скуштувавши галицької кухні та галицького гостинності, мої батьки на наступний день вже самі вирушили купувати місцеве пиво, яке полюбилося їм. Їм дуже хотілося прикупити пляшку з промовистою назвою «Путін х...ло». Не купили, побоявшись можливих проблем на російському кордоні. Чим наочно підтвердили, що та уявна свобода, яка нібито є в Криму – зовсім і не свобода, якщо навіть в такій дрібниці люди змушені себе зупиняти.
Перед від'їздом назад до Криму батьки сказали глибокодумно: «Ми ж думали, що ти просто приндишся, розповідаючи, як добре жити у Львові. А виявляється, все так і є. Ти знаєш, може, якби ми пожили тут з місяць, то самі стали б українськими патріотами».
«Ватник», відірваний від випромінювання російської пропаганди і поміщений в умови здорового українського патріотизму, дуже швидко стає нормальною людиною
З усього, що сталося я роблю висновок, що «ватник», відірваний від випромінювання російської пропаганди і поміщений в умови здорового українського патріотизму, дуже швидко стає нормальною людиною. Всього кілька днів йому ніхто не промиває мізки, а просто своїм прикладом показує, як здорово можна жити. Тоді «ватник» пом'якшується і вибирається зі своєї коробки, в якій він існує в Криму.
Кілька років тому я і сама випробувала на собі дію цього чудо-міста. Львів має дуже сильну енергетику, яка складається з енергії всіх людей, хто тут живе і коли-небудь жив. Коли ти приїжджаєш сюди, ти відчуваєш відразу цей особливий колорит і настрій, цю неповторну ауру. І вже просто не можеш вибирати для себе вектор розвитку, відмінний від цієї енергетики. Так що, не бійтеся показувати «ватникам» Львів. Везіть їх сюди. Будемо перевиховувати.
Настя Дрозд, блогер, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
