Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Гучна сцена спілкування севастопольського губернатора з промовистим прізвищем Меняйло зі співробітниками заповідника в Херсонесі дивним чином нагадала написану століття тому Грибоєдовим сцену одкровень персонажа «Горе від розуму» з промовистим прізвищем Скалозуб: «я князю Григорію і вам Фельдфебеля в Вольтери дам». Причому це ж була не просто обіцянка, а абсолютно чітка політична програма: «він у три шеренги вас поставить, а пискнете, так миттю заспокоїть».
Але Скалозуб – лише літературний персонаж, хоча і дуже точно відобразив тодішні російські навколополітичні звичаї. Меняйло, нехай і виглядає в репортажі про зустріч зі співробітниками Херсонеса швидше виконавцем ролі Скалозуба, ніж реальною людиною, все ж існує насправді. І він уже не просто загрожує «вольнодумцям» – він привів із собою фельдфебеля в рясі, готового виконати начальницьку волю. І готовий вишикувати співрозмовників у три шеренги і миттю заспокоїти їх: чого ви тримаєте руки в кишенях, коли я перед вами в костюмі і при краватці – кричить вченим озлоблений мордоворот. І це – зовсім не заклик до ввічливості. Це – заклик до підпорядкування. І страх перед неповагою: такі от меняйли, що приховують за роками злочинної, наскрізь корумпованої служби психологію банальних кримінальників у погонах, які найбільше на світі бояться, що їх не поважатимуть. І цим Меняйло саме і відрізняється від Скалозуба. Той був нехай і тупий, але – військовий. Цей – бандит.
За спиною севастопольського Скалозуба саме і чатує панотець, готовий у будь-яку хвилину визнати, що Бога немає, а Путін і Меняйло є, і в їхньому солдафонстві криється божественна природа
Але портрет хороший! Портрет, який народжує масу літературних алюзій, дозволяє згадати не тільки Грибоєдова, а й Салтикова-Щедріна з його градоначальниками з «Історії одного міста», і Войновича з його отцем Звездонієм з «Москви 2042» – адже за спиною севастопольського Скалозуба саме і чатує такий ось начальницький панотець, здається, готовий у будь-яку хвилину визнати, що Бога немає, а Путін і Меняйло є, і в їхньому солдафонстві криється божественна природа, за якою стільки років ганявся переляканий настоятель. Російська література тим і чудова, що змогла живописати всю невідбутну гидоту російського життя так, що це хочеться читати і запам'ятовувати, так що, коли зустрічаєшся з цією гидотою наяву, вона здається тобі списаною зі сторінок класичних романів. Браво! Браво!
Усе, що залишається росіянам – і тим, кого обдарували ввічливі зелені меняйли в костюмах і краватках – жити поруч з такими людьми, розуміючи, що таке життя – це щоденне приниження людської гідності
Це все, звичайно, тоді, коли ти сам опиняєшся читачем і глядачем – але зовсім не учасником драми, яка норовить у будь-яку хвилину обернутися трагедією. Перебувати в одній вітальні зі Скалозубом, в одному кабінеті з глуповським градоначальником, в одному місті з Меняйлом дуже важко. Нестерпно важко. При цьому немає нікого, хто може вигнати Меняйла з Храму – тому що навіть священики в цьому страшному перевернутому світі служать Меняйлу. Тому все, що залишається росіянам – і тим, кого обдарували ввічливі зелені меняйли в костюмах і краватках – жити поруч з такими людьми, розуміючи, що таке життя – це щоденне приниження людської гідності. Це випробування власної моральності. Це необхідність щодня виявляти героїзм там, де в нормальному світі в ньому немає ніякої необхідності – тому що ти маєш справу з божевільними, впевненими, що їх неуцтво, дурість і арогантність і є якості, за допомогою яких можна досягти життєвого успіху.
«Рішення вже ухвалене».
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
